Та й співати не примушують.
— Звірі! — погодився охоче чоловік.— Звірота двонога! І хоча б німець, не так би боляче було, а то ж свій! Яка мати тільки й породила такого?!
— Свій завжди гірший чужого, якщо до влади дорветься.
— А шпали бачили? — запитав чоловік
— Та бачили,— відповів Приходько.
— Ото всі, що з кийками,— при кубарях або при шпалах. Жодного нема рядового. Тіки шпали ті липові. Я, чоловіче, тут уже вдруге, так дещо й узнав...
— Ну, ну? — байдужість зникла з обличчя Васильовича, жінки теж прислухаються — бояться пропустити хоч слово.
— То все комендантова вигадка: записався в поліцаї, то рядовий не рядовий, а вішай на петлиці бляшанки. І зірки нашивай на рукава. Ось, мовляв, які у вас комісари!
— І полонені що — вірять?
— Так це ж не стільки для полонених, скільки для отаких, як оце ми з вами!
Приходько аж покрутив головою: ну й ну! У самого ж син лейтенант. Десь воює. Чи воює? А може, отак возить лайно...
Рушив до будиночка шукати коменданта. Не так коменданта, як його денщика. Чоловік так і сказав:
— Денщика його спершу знайдіть. Оттом звати. Від нього тут усе залежить: зумієте підмазати — вигорить ваше діло.
Тож Приходько пішов у комендатуру, а жінки не спускали очей з табору.
— Де ж вони, бідолашні, хоч сплять? — зітхала Данилівна. Кругле обличчя її тремтіло од стримуваного плачу — поривалася розв'язувати вузол та перекинути через дріт хоч хлібину, бо ж голодні, мабуть. Та чоловік попередив, щоб того не робила. Бо вже кидали, та потім собі ж лікті кусали. Як налетять, як наваляться на тую хлібину, то німці по всій купі — з кулемета! Краще й не кидати.
— Сплять? — перепитав чоловік.— У ямах, де ж їм ще спати! Яму вигребе, як собака, шинелькою, якщо є, вкриється,— ото й увесь притулок.
— Так же ж і померти недовго.
— А недовго. Щовечора мерців сотнями вивозять. Чи їм нашого брата жалко? Більше вимре — більше для них простору буде. Ви близько до дротів не підходьте, бо ще встрелити можуть! — вже до Тетяни, яка не могла більше всидіти на возі: пішла до загорожі.
Біля табору натовпом стояли приїжджі чоловіки й жінки, по той бік дроту тіснилися полонені. Час од часу з цього боку питали:
— З Гадяча є хто-небудь?
— Хлопці, не бачили Миколи Данильченка?
— Ми, мамашо, з Подмосков'я!
— Орловскіє!
А якийсь кричав:
— Я з Харківщини! Василь Перегуда, з Ізюма! — надіючись, мабуть, на те, що хтось запам'ятає його прізвище: передасть про нього в Ізюм чи визволить із табору.
Тетяна теж запитала про Андрійка і почула, що такого тут не стрічали. З полегшенням зітхнула, хоч уже й пік сором: здавалося, всі оті розпитування,—і чи є серед вас із такого-то села? — весь той мимовільний поділ полонених на своїх, яких треба рятувати, і чужих тільки завдає зайвого болю полоненим. Уявила Андрійка, як він стоїть по той бік загорожі, в іншому таборі, десь на тій же Орловщині. Стоїть і з тугою дивиться на жінок, чоловіків, які приїхали визволяти своїх. Уявила сина Тетяна, і з очей її бризнули сльози. Гойднувся, наче в тумані, тісний гурт полонених, вона згорбилась, повернула до воза й пішла — туди вже підходили Васильович і денщик.
Досі уявляла Тетяна всіх німців здоровими й дужими, і такими вони й були, коли проїжджали мимо неї на машинах. Цей же був маленький, як підліток. Та ще й чорний, ніби жук, на німця аж несхожий. Меткі очиці його відразу забігали по вузлах, що лежали на возі. Безцеремонно все перемацав, дещо навіть скуштував, наказав курей, яйця, мед занести он туди, на той хід, а решту — на інший. Васильович зрозумів: частину одібрав для коменданта й для себе, частину — для варти. Отто ж тим часом нагледів і бутель, чорні очі його жадібно зблиснули: "Шнапс? Цамогон?" — потяг бутель до себе. Відкоркував, понюхав, цмокнув задоволено: "Цамогон!" — і вже не довіряючи навіть Васильовичу, обережно взяв бутель на руки. "Виторгував мінерів,— повідомив невесело Васильович.— Іще двох випросив. Як худобою гендлюють".
І тут Тетяна згадала про хрестик. "Пане! Пане!" — загукала денщикові, який уже йшов до комендатури, ніжно притискаючи бутля.— Пане, постійте!" Денщик зупинився, Тетяна, кваплячись, розв'язала краєчок хустки, дістала хрестик і ланцюжок. Хрест сяйнув золотом, таким же золотим поблиском взялися денщикові очі: "О, гольд! Дас іст гольд?" Поставив швиденько бутель до ніг, вихопив хрестика з Тетяниних рук, вертів його і так, і сяк, прицмакував і промовляв: "Гольд".
— Пане, в мене там син! — показала Тетяна рукою за дріт— У мене там зон! — пригадала врешті німецьке слово.— Одпустіть його, пане!
— Зон, зон,— закинув головою денщик.— Я, я, зон! — Заховав хрестик до кишені.— Гут, будеш іметь зон.— І, підхопивши бутля, подався до комендатури.
З цієї хвилини Тетяна й на крок не одходила од Приходька: боялася, щоб той сам не пішов за полоненими.
Чекали довго. Денщик іще раз появлявся біля підвід у супроводі селян. Коли ж повертався назад, дядьки перли за ним вузли і вузлища, а він притискав до живота більшу чи меншу посудину.
Врешті десь аж перед обідом над табором завила сирена. Вила довго і моторошно, пронизливий голос її сколихнув, здавалося, всіх. У таборі одразу ж зчинилася метушня, поміж полоненими забігали оті, що з кийками: "Аппель! Аппель!" — вигукували щосили, опускаючи раз по раз кийки на плечі, на голови. Роїща людей почали швидко стягуватись до воріт, шикуватися у довжелезні колони — обличчям до комендатури.
Сирена раптом умовкла, над площею запала мертва тиша. І лише тоді на порозі веселого будиночка появився комендант.
Ішов, огрядний і плечистий, лінивим перевальцем, а коло нього джмеликом вився денщик. Трохи позаду виступали ще якісь німці. Усі вони попростували у ворота, мимо застиглих вартових, до полонених, що закам'яніли в шеренгах. Дядьки теж потягнулися ближче до воріт; пішла за ними й Тетяна.
По той бік тим часом розпочався якийсь ритуал, установлений німцями. Од завмерлих шеренг одділялися один по одному чоловіки з кийками. Салютуючи комендантові, щось доповідали. Комендант стояв незворушно, так же стояли всі німці, що прийшли за комендантом, наче відбували врочисту службу, до якої зводилося усе їхнє буття.
Лишень тоді, як із шеренг полонених перестали вибігати чоловіки з кийками, німці заворушилися. Денщик, про щось запитавши коменданта, побіг назад до воріт і наказав пропустити селян. Побачив Тетяну, покивав і їй пальцем.
Тетяна йшла голою землею, і їй здавалося, що вона теж оголена — перед тисячами людей, які стояли в шеренгах. Іще здавалося — всі вони дивляться тільки на неї, дивляться з таким чеканням, з такою надією, що в неї аж стало заходитись серце.
Зблизька вони були ще страшніші, ніж здалеку. Худющі, зарослі, обшарпані, одяг на всіх мов із чужого плеча. Одні стояли байдужі, на виснажених обличчях не можна було прочитати нічого, крім тупої покори, що появляється в очах забитих, загнаних на смерть тварин. На них, здавалося, вже ніщо не діяло: ні німці, ні хвилююча можливість хоч одному із тисячі вирватися з пекла на волю. Інші ж, не втративши людську подобу, мовби не були такі пригнічені. На них навіть одяг звисав по-іншому: не так безнадійно. А були й такі, що дивилися похмуро, зло, а то з викликом: як ви з нас не знущайтесь, а свого не доб'єтесь. Таким, найбільше мабуть, діставалося, бо обличчя так і світилися синяками. Виходили з шеренги, коли викликали, якосьі незалежно та гордо.
Денщик щось сказав комендантові, а той чи не вперше проявив цікавість.
— Гер гауптман інтересірт, кто ти ієст? — переклав денщик. Тетяна відповіла.
Комендант пильніше подивився на Тетяну, на її сільський вид, муркнув щось, певно, глузливе, бо німці, які стояли довкола, зареготали. Потім махнув недбало рукою.
— Забираль твій зон,— переклав денщик.
Тетяна стояла розгублена: досі чомусь не подумала, кого ж назове своїм сином. Водила очима по найближчій шерензі.
Врешті наткнулася зором на невисокого хлопця, з виду ще майже дитину. Очі в нього аж палахкотіли, хворобливо і болісно. Ні про що не думаючи, показала на нього рукою.
— Ото мій син!
Голос її аж задзвенів од напруги.
Комендант трохи здивовано оглянув чорноволосого, смаглявого бійця, що виріс явно не під українським сонцем, але не сказав нічого: йому, мабуть, було все байдуже. Недбалий помах руки — і боєць опинився поруч з Тетяною.
Коли їхали додому, Васильович так квапився, мов боявся, що німці роздумають та й одберуть полонених. А ті сиділи на возі, поспускавши ноги, мовчазні, пригнічені. їм, певно, і досі не вірилося, що вирвалися з отого пекла. Данилівна кинулася було їх погодувати, але на возі не було нічого — все оддали німцям.
— Потерпіть, хлопці, трохи: до села доберемося, там і нагодуємо,— сказав Васильович.
На те один із полонених ВІДПОВІВ:
— Потерпим, папаша. Чого, чого, терпінню фашисти нас день і ніч учили.
А другий роздратовано:
— Дали б краще закурити!
Васильович поспішно дістав кисет, шмат газети, і тремтячі пальці жадібно потягнулися до тютюну.
Не курив тільки отой молоденький боєць, що його викупила з полону Тетяна. Сидів поруч із нею, і Тетяні слово по слову доводилося витягати із нього, хто він такий, як його звати, звідки родом.
Дізналася, що вірменин. Ашот Абагян З Ленінакана. Після десятирічки потрапив до армії, не встиг прослужити й місяця — почалася війна, потрапив у полон.
Тетяна дивилася жалісно на худе, вимучене обличчя Ашота, і їй хотілося аж погладити його по голові. Утішити, що тепер усе бч/де добре, і він ще побачиться зі своїми батьками. На підводі ж тим часом зав'язалася розмова. Завів її Васильович, та й сам був не радий. Коли одвели трохи душу димком, Запитав співчутливо:
— Одвоювалися, хлопці?
На того, на заповзятого, мов окропом хлюпнули:
— А ви нюхали, чим воно пахне?
— Я ще в громадянську...— почав Васильович, але другий, мабуть, товариш отого першого, не дав йому закінчити:
— Та що ви зі своєю громадянською! Танки тоді були? Чи літаки?..
Ніби заряджений на суперечку, на сварку — світлі очі його поблискували зло і неприязно. Зміряв Васильовича поглядом:
— Ви кєм нємцам служите?
— Я німцям не служу.
— А кому, єсли не сєкрєт?
— Народові. Людям.
— Хе, людям! — втрутився перший.— Чуєте — людям! Ви, дядьку, не викручуйтесь — німцям служите! От зіскочимо з воза та станем утікати — ви ж нам у спини стрілятимете?
— Стріляти мені, хлопці, ні з чого.