Спатимеш тут. Ніхто тебе не зачепить.
— Чи я посмію, о боже! Ви ж така боляща.
— Я вже здорова, Вже встаю. Не віриш? Ось дивися Справді підвелася з ложа, пройшлася по великому своєму покою, м'яко ступала по пухнастих килимах, дослухалася до тихого дихання найменшого свого синочка, до тихого дзюркоту води в мармуровому водограї, раділа, що вона живе, що здоров'я повертається до неї, без кінця повторювала чиїсь вірші: "Чи лев ти, чи осел, орел, а чи ворона — кінець у всіх один: землі холодне лоно. Впадеш як стій і не струснеш із себе ні миші, ні змії, ні тлі, ні скорпіона". Хай вмирає хто хоче, а вона житиме далі! Вона ляснула в долоні.
— Одягатися! — крикнула до Нур, яка з'явилася у покої.— Одягатися! Все червоне! Викинь оці жовтяки. Щоб я не бачила більше нічого жовтого. Звідки воно тут понабиралося?
— Ваша величність, ви так хотіли,— несміливо нагадала дівчина.
— Хотіла — тепер не хочу! Тільки червоне! І більше нічого, ні прикрас, ні золота, нічого, нічого! Червоний шовк, як кров, і я в ньому червона, мов ранкова троянда!
Вона зривала з себе сорочку, шаровари, металася гола туди й сюди, світила тугим зграбним тілом, на якому звабливо кругліли важкі півкулі грудей, аж важкотіла Кіната, забувши про свої страхи, замилувалася нею і зітхнула голосно, може, заздрячи цій стрункості й легкості, яка не пропала в Роксолані навіть після тяжкої недуги й пригніченості духу і, мабуть, не пропаде ніколи, бо такі тіла мовби не піддаються ні часові, ні старінню, ні самій смерті. Роксолана почула те заздрісне зітхання, зупинилася перед Кінатою, так ніби вперше її тут побачила, але вмить згадала, все згадала, засміялася:
— Ти й досі боїшся? Не бійся нічого! Це я тобі кажу! Чуєш? Присіла до столика для писання, вхопила аркуш цупкого
паперу, швидко мережила його зміїстими, буквочками, так само
маленькими й зграбними, як уся вона:
"Ні суму, ні печалей не збагне ніколи те серце, що зросло на вільній волі. Хіба про пташку в клітці згадує хоч раз той, хто гарцює на коні у чистім полі? Мій володарю! Пишу Вам, і серце моє розривається від туги й розпачу. Що я наробила, і чим стало життя моє без Вас, володарю мій, світло очей моїх, ароматне дихання моє, солодке биття серця мого? Хіба не наші закохані голоси розлунювалися ще недавно в пахучому повітрі священних палаців і хіба не заздрили нашим обіймам навіть безтілесні привиди? А тепер любов наша задихається без повітря, умирає від спраги, лежить у знемозі, її терзають хижі звірі, і чорні птиці смерті кружляють над нею. Відженіть їх, мій володарю, моя надіє, мій найбільший захиснику на цім і на тім світі! Пожалійте малу Хуррем, сховайте її у свої могутні обійми!"
Склала лист, запечатала воском, притиснула до нього перстень з печаткою, тицьнула Нур.
— Миттю до кизляр-аги, нехай передасть його величності падишаху!
А Сулейманові тої ночі приснився сон. Ніби Роксолана уникає його, лукавить, зникає кудись із молодим румелійським нашою, знов вертається, сміється до султана: "Я ж його не цілувала. Він мене, а не я його!" Ніяке могуття не могло порятувати від безсилості перед жінкою. Він прокинувся переповнений безсилою люттю. Знайти того пашу! Не знав, як його звати, чи є на світі той паша, але був 'переконаний: знайде й знищить, бо володіє найвищою владою, а влада коли й не завжди може творити й народжувати щось нове, то в нищенні перешкод не мав ніколи. І люди відповідно діляться ,на катів і на жертви, і це найсуворіша правда цього світу. А він? Хто він? Кат чи жертва? Перед цією жінкою не був ні тим, ні тим. Не кат і не жертва, а просто закоханий у жінку — ось третя правда на світі. Святість без бога, досконалість без віри ,й надії — ось жінка, але не кожна, а тільки така, як Хуррем Хасекі, а може, тільки вона єдина.
І коли вперше після недуги й після гінких слів, мовлених до нього, знов побачив Роксолану, побачив, як іде вона до нього, уся в летючому червоному шовку, зовсім невагома, мовби й не доторкуючись до землі, то заплющив очі від страху, щоб вона не пропала, щоб не була маною. Знов розплющив очі — вона йшла до нього. Йдучи, лишала золоті сліди. Таке враження від її ніг і від усього її тіла. Плачучи й здригаючись худенькими плечиками, упала йому в обійми, і він не знав, що сказати, тільки дихав голосно й часто, збентежений і безпорадний.
Ще була квола, ще не повернулися до неї щедрі її сили, тільки дух горів у ній і високе полум'я обпалювало Сулеймана, обіймало паланням і його сувору, 'тверду душу.
— Мій повелителю, мій падишаху,—'стогнала Роксолана, чому так багато горя на світі, чому, чому?
Він не знав, про що вона і що їй відповідати, голубив її, гладив щоки, волосся.
— Чому довкола вас убивства й убивства?! І вже смерть приходить і сюди, у священну недоторканність Баб-ус-сааде, чому, навіщо?
— Яка смерть? Чия? Він не знав і не розумів.
— Це ж ви звеліли вбити Гульфем?
— Гульфем? Я не велів.
— Але її вбито, мій володарю.
— Я не хотів її смерті.
— Безвинна її душа вже в садах аллаха, а ми на цій землі і руки наші в крові по лікті. Ваша величність, Гульфем хотіла спорудити на вашу честь велику джамію, поставити дар своєї любові до вас, для цього й збирала гроші... Я, в тяжкій недузі своїй, уже й не сподіваючись на одужання, теж дала свій внесок на це благочестиве діло, може, бог і поміг мені скинути недугу, а Гульфем... Гульфем...
Султан ніяк не міг втишити її ридання.
— Так кожну з нас можуть... Бо й хто ми і що ми... Немає ні правди, ні любові, ні милосердя...
— Я тільки спитав кизляр-агу, що роблять з тими, хто продає султана,— виправдовувався Сулейман,— тільки спитав, але не велів нічого...
— Словами не можна гратися, ваша величність... За кожним вашим словом або людина, або й ціла держава. Мені страшно коло вас, і не можу без вас, о боже милосердний!..
— Я звелю добудувати ту джамію і назвати її ім'ям Гульфем,— пообіцяв він.
— Убити, а тоді поставити коштовний пам'ятник? Боже милосердний!..
Вона ще довго плакала, схлипувала, засинала на грудях у Сулеймана, прокидалася, знов скаржилася й схлипувала, голос жебонів, як дощик у молодому листі, здається, за вікнами справді йшов дощ, але не весняний, не на молоде листя, а осінній, холодний і набридливий, хоч у султанську ложницю його подихи й не діставали, тут було сухе тепло від жаровень, що поблимкували червоним з темних далеких кутків, і тонкий аромат від курильниць, та ще мелодійний спів води в мармуровому водограї, вічний голос життя, що тече з безвісті у безвість, з нізвідки в нікуди, незбагненний, як таємнича сутність жінки.
На світанку Роксолана згадала про Кінату, яка десь, мабуть, дрижить без сну в її покої.
— Мій султане,— залащилася вона до Сулеймана,— пожалійте Кінату!
Він не міг пригадати, про кого йдеться.
— Вона не винна в смерті Гульфем. Вона так вас любить, тому й попросилася у Гульфем...
— Ах, ти про цю... Вона схожа на гору халви, яку ось-ось висиплють на чоловіка й загорнуть його тими солодощами навіки.
— Віддайте її кому-небудь в жони, ваша величність.
— У жони? Кому ж?
Звичай такий справді існував, коли султан, розщедрившись, давав своїм вельможам у жони ту чи іншу одаліску ,з свого гарему. Траплялося, що віддавав навіть своїх жон, які не могли народити сина, а народжували султанові самих дочок.
— Я над цим ніколи не думав. Міг би віддати Кіпату, та кому?
Хуррем, мабуть, теж не знала, а може, тільки вдавала незнання.
— А коли Гасан-азі?
— Він яничар, а яничарам одружуватись заборонено.
— Який же він тепер яничар? Він мій довірений.
— Однаково янчар, а звичай велить...
— Змініть звичай, мій повелителю! Хіба ви не Володар Віку і хіба не у вашій волі змінити те, що застаріло? І чому яничарам заборонено мати родини? Це ж варварський звичай! Може, тому вони так часто бунтуються, повстаючи навіть проти султанів?
— Позбавлені .жінок, вони служать тільки війні й державі, і тільки завдяки цьому є пайдосконалішими воїнами з усіх знаних досі.
— А хіба жінка руйнує державу?
Він хотів сказати, що жінка може зруйнувати все на світі, але стримався, згадавши про себе. Що він без жінки? І що йому держава, земля, всі простори, коли не зоріють над ними ці прекрасні очі й не чутно цього єдиного голосу?
— Я подумаю над цим,— сказав він.
Роксолана горнулася до нього, мовби шукала прихисту, ховалася від усіх нещасть і загроз, хоч і що б їй могло загрожувати біля цього всемогутнього чоловіка? Диван, .візири, кати, військо, мулли, беї, паші, прислужники — все це тільки виконавці найвищої волі, а найвища воля — в її руках, і все вершиться у темнощах, у притишених шепотах, у схлипуванні болю й зітханнях радості, без свідків, без помічників і спільників. Може, й недугу послав їй Всевишній на користь і добро, аби ще міцніше покохав її цей чоловік, щоб став її опорою у всьому, слухняним знаряддям, підніжжям її величі, яка починається у ній самій, продовжується в її дітях і не матиме ніколи кінця? Хто може зупинити султана? Валіде?. Великий муфтій? Ібрагім? Сулейманові сестри?
— Мій султане, мені так страшно чогось,— горнулася вона до нього,— так страшно...
Він гладив їй волосся, мовчки гладив, вкладаючи в свою шорстку долоню усю .ніжність, на яку тільки був здатен.
І мовби зглянулося на неї небо. Щойно повернулися з угорського походу Сулейманові візири і яничари, прийшли переможці, грабіжники, убивці, і в мечетях мулли, завиваючи й закочуючи очі під лоба, стали прославляти силу ісламської зброї, помер великий муфтій, світоч віри, оборонець благородного шаріату Зембіллі, який служив ще султанові Селімові, якого боявся сам грізний батько Сулейманів, до засторог якого вимушений був щоразу дослухатися і Сулейман.
Султан із своїми візирами поїхав до палацу шейх-уль-іслама верхи на конях і доторкнувся до тіла вмерлого та до його обличчя, тал ніби хотів перейняти від нього святість, яку муфтій не міг понести на той світ. Слідом за султаном і його візири, всі вельможі так само намагалися бодай пальцем доторкнутися до обличчя умерлого великого муфтія, ніби сліпі або малі діти, і вірили, мабуть, як малі діти, що перейде до них бодай краплина святості від цього чоловіка, наділеного за життя найвищим даром чи то від влади земної, чи то ВІД небесної. Потім візири й вельможі, товплячись один поперед одного, скільки вмістилося під табутом, підняли тіло великого муфтія високо на руках і так, передаюча одні одним, понесли до джамії Мехмеда Фатіха, де відбулася урочиста молитва за упокій душі великого небіжчика.
До гарему докотилося лиш відлуння того великого похорону.