Не втримала? Не зуміла... Смішно..."
Софія починає несамовито сміятись, а до горла її підкочується лоскотний, нестримний, спазматичний клубок. Не маючи сил перебороти в собі біль, образу, приниження, вона падає на застелене ліжко й ридає.
"Господи, що це сталося зі мною? Мабуть, я божеволію?"
Від цієї думки її пройняв жах. Надворі був тихий, ясний день. Часом у блакитній вишині пропливала біла хмара, або пролітала пташина, або ширяв над річкою шуліка, зірким оком вишукуючи здобич.
Перед вікном розцвітала черемха, і барвистий щиголь, перестрибуючи з гілочки на гілочку, радісно виспівував, зустрічаючи весну. Софія вирішила побачитися з Яковом. Вона поговорить з ним, розкаже йому про свої муки і страждання, і він хоч годину мусить погостювати в неї. Це бажання з'явилося несподівано і вже ні на хвилину не залишало Софію... Вона піде на Усові гори, до лісу, на просіки й поляни, але обов'язково його розшукає.
"А якщо він не захоче залишити Ніну і скаже: "У мене ніяких секретів від неї нема. І взагалі про що ми можемо з вами розмовляти? Я не бажаю вас навіть знати. Не смійте більше підходити до мене!" А я все-таки підійду! Я помщуся їй! Я все одно розіб'ю її щастя, як вона розбила моє".
Софія більше не вагалась. Спинившись перед дзеркалом, вона порівнювала себе з своєю суперницею.
"Поставити б її поруч мене і спитати: "Хто красивіший?" Авжеж, я,— вирішила Софія, з гордістю милуючись собою.— Вона тільки молодша за мене. Не розумію, що знайшов у ній Яків привабливого! Звичайна собі дівчина".
Але ця "звичайна собі дівчина" була для нього, очевидно, милішою й кращою за Софію, і, мабуть, тому, вражена в самісіньке серце, не знаходячи в собі спокійної розсудливості, гнана лише одним одчайдушним бажанням завдати такого ж болю своїй суперниці, який відчувала сама, Софія зважилася на скандальний вчинок, зовсім не думаючи про його наслідки.
Сповнена злоби й рішучості, вона вийшла з дому на розшуки Якова. Шлях лежав понад кладовищем, зарослим листяними деревами та численними кущами бузку. Де-не-де на могилках, дбайливо посипаних жовтим піском, лежали яскраво пофарбовані великодні крашанки. За густим вишняком відбувалася похоронна відправа, і голос диякона низькою октавою плив по кладовищу.
Софії моторошно було слухати його, і вона постаралася швидше вибратися звідси до лісу, не побувавши навіть коло чоловікової могили.
Великі дуби з кострубатими гілками ще не встигли вкритися зеленню. Зате на кленах і ясенах уже красувалися яскраво-зелені пучки листя, пишно зеленіли в новому вбранні берези. На поляні прогулювались дівчата з букетами голубих і білих пролісків, рожевого рясту і фіалок.
Софія не наважилась вийти на поляну, а, ховаючись за віковими дубами, пильно оглядала кожну парочку, що проходила повз неї. Та, на жаль, Якова тут не було.
"А може, він з нею біля мамврійського дуба?" — спало їй на думку. Непереборна сила потягла Софію туди, до пам'ятного дуба, щоб перевірити цю догадку. Дорогою їй трапився хмільний Терешко, Лук'янів син. Він ішов до лісу па гуляння і трохи був здивований, зустрівши чимсь збентежену тітку. Вона не дала йому й слова вимовить.
— От добре, що я тебе побачила. Хочу доручити тобі одну справу. Зовсім таємну... Тільки тобі...
Софія, озирнувшись, чи не бачить її хтось із сторонніх, схопила Терешка за руку, потягла в кущі орішини.
— Я знаю, ти не зрадиш мене,— говорила вона схвильовано, пробираючись з племінником все далі в глиб лісу, наче їхню таємну змову міг хто-небудь підслухати.
Вони пересікли дорогу, минули поляну, потім звернули на стежку, що вела до мамврійського дуба. Але й там Якова не було.
Софія думала вже вертатися назад, коли раптом почула сміх. Біля клена, обіпершись спиною на його стовбур, сиділа Ніна Черкащина, а поруч, підклавши під голову руки, лежав Яків Македон. Терешко відчув, як боляче впилися Софіїні нігті в його долоню.
— Бачиш, яка вона? — спитала Софія пошепки.
— Бачу,— тихо відповів Терешко.
— Ти повинен зробити все, що я просила. Зробиш?
— Зроблю.
— Тоді і я свого слова дотримаю. Ти одержиш сповна, як домовились. А тепер іди на просіку, йди гуляй, ти мені більше не потрібний.
Софія лишилась сама. Вона стояла за кущем недовго. Якась підсвідома сила так і спонукала її вийти з укриття, покликати Якова, домовитися з ним про зустріч. Хай ця зустріч буде, можливо, останньою, але вона повинна відбутися.
1 все-таки незрозумілий страх в найостаннішу хвилину скував Софію, і рішучість її зникла, мов дим. А Яків лежав під кленом, і на фоні голубого плаття особливо виразно й красиво виділялось його чорне волосся.
Ніна, не підозрюючи, що за нею стежать сторонні очі, голубила Якова. Ось вона, схилившись, припала до його губів...
Софія не могла більше на них обох дивитися. Просто через кущі вона стрімголов помчала до стежки і, не озираючись, швидко пішла додому. А пізно вночі до неї з'явився Терешко. Тітка запросила його до своєї спальні. За причиненими дверима дзвеніли чарки, чулася нерозбірлива розмова.
Софія багато пила. Остаточно сп'янівши, вона обійняла Те-решка...
Під дверима незабаром зникла світляна смужка... З спальні линув то нервовий сміх, то пристрасний шепіт вдови:
— Ну, чого ж ти дивишся такими очима? Цілуй мене, цілуй же, дурню!
50
Два дні не бачила Софія Терешка, а па третій день зранку він прибіг до неї чимсь збуджений.
Софія ще лежала в ліжку, але дозволила племінникові зайти до її спальні.
— Що скажеш? — тітка пильно дивилася йому в обличчя. Був він рудий, як і його батько. Густе ластовиння вкривало повновиде обличчя. У бруднувато-сірих очах світилась покірна тупість, а кирпатий ніс з великими ніздрями, що заросли рудим, твердим, як щетина, волоссям, доповнював Терешкову "красу".
"І я цілувала таку мавпу?" — пригадала Софія пам'ятну ніч. їй стало гидко. А Терешко зніяковіло сів у крісло і, не дивлячись на тітку, розповідав:
— Комітетчики збираються дезертирів мобілізувати проти Колчака, та я думаю, ми не підемо воювати. Ми вже говорили між собою. Так і вирішили — не йти. Добровольцям, які хочуть за Ради воювати, треба записуватися в штабі запасного батальйону. Сьогодні на майдані призначено мітинг. Македони все розпинаються за Радянську владу. А вона мені, влада оця, поперек горла кісткою застряла. І татусеві теж. Ну що ж, побачимо, як підуть дезертири на війну супроти Колчака. Не підуть вони — от і все! Ніхто не піде! До Сибіру, в тайгу, в чужий край... Що ми, збожеволіли? Нам і на Україні добре. І ми ще подумаємо, куди нам іти, за кого воювати. Правильно я кажу, тіточко Соню? Хай ті йдуть проти Колчака, кому ця влада припадає до душі, а для нас вона... кістка в горлі.
Терешко замовк. Він не знав, куди дівати свої набряклі від крові сильні руки, і для чогось м'яв шапку.
— А багато в слободі дезертирів?
— Думаю, не менше сотні набереться. Та ще по сусідніх хуторах є.
Софія навіть підвелася в ліжку, осяяна якоюсь думкою, що з'явилася раптово. Голос її став тихим, змовницьким:
— Ну, а з тією... Ти нічого ще не зробив?
— Важко. Я думав раніше, вона так собі — дівчина та і все. А вона політпрацівник. Он які І прізвище її... Черкасенкова, здається.
— Прізвище її Черкащина,— поправила Софія, думаючи про щось своє.— Політпрацівник, кажеш? А чи точно дізнався?
— Точно.
— Що ж, тим краще,— сказала Софія, блиснувши очима, в яких засвітилася жадоба помсти.— Тоді все можна буде зробити інакше,— і вона поглядом наказала Терешкові сісти ближче до неї, але він, не зрозумівши її, ніяково тупцював на місці.
— Як же... Я в чоботях... Може, роззутися?
— Та ні ж бо, ні! — роздратовано сказала Софія.— Який ти недогадливий. Просто ближче сядь, ось сюди.
Голос її став тихим, змовницьким. Вона повчала племінника, що йому слід робити і як діяти. Вона розкривала перед ним свій план, кожного разу перепитуючи:
— Зрозумів?
Терешко мовчки, як кінь, хитав головою, не сміючи глянути тітці в очі.
— З цього почнеш, а я теж там буду.
— Ну що ж, господи благослови! — перехрестився Терешко до ікони, надів шапку і, дивлячись собі під ноги, сказав: — Пішов я, значить, хлопців збирати.
— Іди збирай .. Боже тобі поможи!
І коли він зник за дверима спальні, Софія погрозливо сказала:
— Ми ще з тобою, Якове, зустрінемось, обов'язково зустрінемось! — і в неї хижо блиснули очі.— Тільки знаю, лихо тобі буде, милий мій, від цієї зустрічі!
51
Софія запізнилася на мітинг і одразу не могла зрозуміти, що тут трапилось. Ось сваряться між собою дві жінки:
— Очі мої на тебе б не дивилися! І ти куркулиха, і чоловік твій дезертир. Хочеш чи не хочеш, а його заберуть. Нічого йому дома відсиджуватись. Наші чоловіки у партизанах кров проливають, а ви будете на м'яких подушках вилежуватись? Не дамо! Піднімуть твого кнура, візьмуть. Нехай і він повоює за Радянську владу.
— Хай тебе сира земля візьме! Що ти очі свої на мого чоловіка вирячила? Був він дома і буде дома. Нікуди його не пущу. Отак! І на м'яких подушках з ним спатиму, хоч ти лусни з досади та злості.
— Ні, по-твоєму не буде. Буде по-нашому. Візьмуть... Не відкрутиться тепер. Ні-і!..
Софія не стала слухати, чим закінчиться ця сварка, і тут же наткнулася ще на одну таку ж сварку між літніми чоловіками, в яких справа доходила мало не до бійки.
— Ти не хапай мене за груди! Ти синів маєш, і всі вони в тебе дома, а мій Іван, може, голову покладе за цю владу. Ти не хапай мене!
— Ми теж за Радянську владу — і я, і сини мої, тільки ми проти комуністів.
— Брешеш! Без комуністів Радянської влади не буває. Комуністи — перші в бою, перші і в новій жизні. Вони вас, куркулів, кровопивців, зімнуть... Так... Комуністи візьмуться за вас, а ми, бідняки, їм допоможемо... Це колись ваша кривда правдою була, а тепер інші часи настали. Тепер...— та й не докінчив фрази. Від сильного удару тіло його хитнулося. Кілька чоловіків кинулося обороняти бідняка.
"Що тут робиться?" Софія підійшла ближче до волості, стала на горбку під старою тополею.
— Матері! Жінки! Сестри мої! До вас звертаюся... Вас проситиму...— полинув над майданом грудний щиросердний голос, і людський галас швидко почав стихати.— Знаю, тяжко розлучатися матері з сином, дружині з чоловіком, а дівчині з своїм коханим...
Та настав грізний час.