Дніпро? Альпи? Штурм Будапешта і знаменита битва на Гроні? Добре, але що ж тут виняткового? Полк як полк.
А коли Хома занадто вже розходився, співаючи дифірамби своїм мінометам, хтось навіть осадив його спокійним жартом:
— Годі тобі, друже, про свої чмихавки... Пий. Хома знесамовитів на таке блюзнірство.
— Чмихавки? А де ви були, коли ці чмихавки в Трансільванії понад хмарами гримали? Коли ми з в'юками до бога дерлися крізь карколомне бескеття? Чи не ці чмихавки тоді вам шлях торували? Безводдя та спека, аж слина в роті звапнювалась! Коней кинули, шинелі кинули, а мінометів не кидали. Ішли та йшли, аж гори дриготіли від наших залпів!.. Де ви тоді були, я вас питаю?
Танкісти з великодушним спокоєм розповідали Хомі, де вони були. При цьому раптом виявилось, що за їхньою бригадою шлях лежить ніяк не гірший, ніж за Хо-миним полком. Командує нею гвардії майор Молоков. Добре знають Балкани, скільки фашистів перемололи out зубаті уральські гусениці! Потім битва на Балатоні. Потім рейди в промисловім районі Відня. А зараз бригада прибула сюди, на останній штурм. Цілу добу перли на повному газі, щоб встигнути... Завтра танки в числі перших будуть форсувати оцю австрійсько-чеську річку. Не чекаючи мостів, задраївшись наглухо, бойові машини підуть по дну вбрід.
"Ця бригада теж, виходить, неабияка!" — думав,Хома, поступово проймаючись повагою до своїх прокопті-лих співбесідників. Танкісти лежали зіркою, голова до голови, і між їхніми темними обличчями знайшли собі досить місця і Хомині гвардійські вуса. Подоляк більше не пробував ошелешити співрозмовників подвигами свого полку. Його вже захопило інше. Бра, невже справді-таки це буде останній штурм? Невже через кілька місяців він, живий, невбитий Хома, крокуватиме ланами рідного Поділля, повертаючись додому? Гай-гай, аби ж то так трапилось! Нахилив би ся та поцілував порохи рідного шляху!..
Пізно вночі йшов Хома від танкістів. Недалеко від своїх здибався в темряві з Маковеєм. Хлопець, присівши по-татарському, саме лагодив кабель.
— Чув, Маковею? Танкісти подейкують, що завтра вийдемо на останній штурм. На останній, розумієш? А там уже — мир.
— Не віриться, Хомо, — зізнався телефоніст, загризаючи зубами кінчик провода. — Важко навіть уявити себе не в землі, не в поході. Мені здається, що я вже довіку буду солдатом.
— Це добре, — похвалив Хаєцький. — Гвардійська жилка тобі скрізь пригодиться... Скажи, ось, приміром, ти міг би телефонізувати нам увесь район? Від колгоспу до колгоспу, від бригади до бригади?
— А чого ж ні? Звичайно, міг би. Але де ти скільки апаратів та кабеля набереш?
— Ого, за це, Маковею, не турбуйся. Хіба мало ваших апаратів звільниться після війни? А кабеля? Все повернеться на мир!
— Але я, напевне, залишусь в армії.
— Звісно, тобі ще, як мідному казанкові. Треба ж буде комусь на кордонах стояти.
— Якби тільки жонатому, — засміявся Маковей. — Після війни, мабуть, усі поженяться.
— За цим не тужи... Була б голова, а хомут знайде ться, — кинув Хома, віддаляючись.
Незважаючи на пізній час, війська продовжували прибувати, йшли люди, рухалась техніка. Попід лісом до самого села гуркотіли в пітьмі мотори. Близькість чогось великого, нечуваного збуджувала воїнів. Мало кому спалося в цю ніч.
Вислані політвідділом потужні радіомовні станції зупинилися в ногах військ, загадкові, мовчазні. Просто з поля насувались машини з громіздкими понтонами, ставали поблизу мінометників. Понтонери голосно перегукувались в темряві, передаючи та приймаючи команди. Хома, лишивши Маковея, не забарився встряти до них із своїми порадами.
А Маковей, полагодивши лінію, повертався до свого окопу веселий і задоволений. Мугикав якусь пісеньку, посміхався власним вимрійкам. З голови йому не виходила Ясногорська. Жартома приголубивши хлопця вдень, вона й не догадувалась, який слід залишила цим у його серці, яку молоду, невщухаючу бурю викликала. Маковей, звичайно, розумів, що це був тільки дівочий жарт, але надія на щось серйозніше починала десь жевріти на дні його збентеженої душі. Жевріла, гріла, розгоралася.
"Адже може статися, — думав Маковей, сидячи вже в себе в окопі, — що вона придивиться до мене уважніше і я їй сподобаюсь... Не так, як досі подобався, а зовсім інакше, по-справжньому... Всякі ж бувають чудеса на світі!"
Думки його весь час тягнулись до бойових порядків полку, до переднього краю, де, освітлювана ракетами, готова до штурму, лежить під вогнем піхота. Обстріл не припиняється. Там десь Ясногорська, повзаючи в прибережних росяних шелюгах, перев'язує поранених піхотинців. Хотів би Маковей опинитись зараз на місці будь-кого з них, бути на самому вістрі полку, спрямованого на захід... Хай би Ясногорська, схилившись над ним, перев'язувала йому гарячу рану... "Потерпи, Маковею, потерпи, — лебеділа б вона до нього. — Зараз я накажу тебе відправити в медсанбат..." Але він на це тільки погордливо хмикнув би. Як? Перед загальною атакою, перед штурмом піти кантуватись по тилах? "Дякую, але я нікуди не піду звідси в такий вирішальний момент. Я лишаюсь тут". Ясногорська, захоплена його мужнім вчинком, кладе йому руку на плече, усміхаючись, зазирає, вражена, в очі: "Так ось який ти, Маковею!.. Ти, виходить, герой!"
Отоді він нарешті відкрився б їй. Сказав би все, що думає про неї. Дав би волю своїй ніжності, своєму коханню. І Ясногорська приголубила б його, як удень. "Маковею, любий, я, виявляється, зовсім мало знала тебе, вважаючи хлопчиськом. Тепер я про тебе іншої думки. Тепер я тебе кохаю". І рани його загоїлися б одразу, і він став би на ноги, вже веселий, здоровий, щасливий.
Сказав би: "Загадуй мені, що хочеш, я все для тебе зроблю".
Вона б загадала: "Візьми мене на руки та неси по білому світу".
І він взяв би її, легку, мов ластівку, і ніс би. Вона б ще йому загадувала — зроби те, подолай оте — і він все виконував би, все міг би, все буде йому під силу. Здатний був гори зрушити з місця.
— Ти спиш, Маковею? Чи так, дрімаєш? Розполохавши Маковеєві мрії, стрибає на дно окопу гвардії лейтенант ЧерНиш. Сам темний, а очі під зведеними бровами весело поблискують.
— Спиш, кажу?
— Ні, це я так...
— Цариця полів подає голос?
— Подає.
— Як у них там?
— Поповнення приймають, всю ніч колотяться. Замполіт з "хазяїном" бойові порядки перевіряють.
— Ну, а ми тим часом давай закуримо по одній. Всівшись на дні тісного окопу, переплутавшись ногами, вони старанно крутять цигарки. Маковей чекає від лейтенанта ще одного запитання, найголовнішого. І після напруженої паузи Черниш таки ставить його, це запитання, навіть не підозріваючи, що зараз на душі в телефоніста.
— Мене звідти ніхто не викликав?
Маковей набирає повітря й урочисто відповідає:
— Ніхто!
Черниш мовчки, жадібно тягне цигарку.
Тепер Маковеєві все зрозуміло. Та, власне, хіба ще вдень не видно було, до чого це йдеться. Вигостреним зором, наточеним власною пристрастю, хлопець окміто-вував найтонші нюанси поведінки Ясногорської і Чер-ниша. Ще коли вона стояла на вогневій і, радісно щебечучи, ловила в підставлені долоні краплистий сонячний дощик, Маковей помітив, як тривожно перескакував її погляд по людях, шукаючи когось і не знаходячи. Потім, коли підійшов Черниш, Маковей упевнився, кого вона шукала. Бо одразу, на очах у всіх, за мить вона стала мовби ще кращою, вродливішою, аніж була. Маковей завважив, як швидше, схвильованіше стали підійматися й опускатися її груди. А коли вони говорили поміж собою про перший грім та про ліс, що весь спалахнув після дощу зеленим сяйвом, — то Маковеєві здавалося, що вони розмовляли не про цей грім, що загоготів тільки-но, і не про цей скупаний ліс, що рутою зазеленівся поблизу, а про інший грім і про інший ліс, ще кращий, ніж цей. Той світ прекрасного був відкритий і доступний тільки їм двом і нікому третьому. То вже була таємниця для всіх! А Маковеєві й самому кортіло побачити все те, що бачили вони, збагнути чарівність тієї таємниці, що між ними відчувалася і в яку вони, весело змовившись, нікого не впускали.
З ревнивою пильністю стежив Маковей за Чернишем, який, задумавшись, сидів навпроти нього. Хлопцеві не терпілось відгадати, за що ж саме обрала й відзначила Шура оцю людину, смуглого, худорлявого лейтенанта Черниша, а не когось іншого? Чому вона після Брянського, стількох обминувши, стільком давши відсіч, зупинилася саме на ньому? За чорні брови, за ясні очі? Але ж і Сперанський був як намальований. За відвагу? Але ж і Сперанський був хоробрий! Ні, тут щось зовсім інше... Мабуть, є в ньому щось таке, чого вона шукала в житті. Щось від Брянського!
Обранець... З ніжною заздрістю розглядав Маковей Черниша. Потай ревнував його до Ясногорської, але, навіть ревнуючи, не зичив лейтенантові ніякого лиха. Любимий командир, відзначений Ясногорською, не тільки не викликав у Маковея неприязні, а, навпаки, після свого успіху ще більше виріс в очах телефоніста. Бо до тих гідностей, що їх мав лейтенант раніше, тепер прилучалася ще одна, особливо приваблива, виняткова. Цієї нової гідності не можна було приховати, вона була видима кожному, бо відблиск її лейтенант носив на всьому собі після того золотого дощику і синього грому. Сяючі погляди, якими Шура осипала Черниша на вогневій, так досі й сяяли на ньому, чаруючи Маковея. "Дивісь, що я раніше не помітив, який він справді особливий, — гарячкував телефоніст, думаючи про свого командира. — Адже він найкращий офіцер у нашому батальйоні, зараз мені це ясно. Правда, стрілецькими ротами командують теж хоробрі, досвідчені, чудові люди... Але наш Чернишок — таки найкращий. Коли вже Ясногорська віддала йому перевагу, то, значить, він не такий, як усі інші. Цікаво, що ж це таке особливе? — бився Маковей у догадках. — Як його набути? Як його підгледіти? Хіба я теж не зміг би мати оте рідкісне, оте любе їй?"
Він дивився на міцні лейтенантові плечі і пробував свої, крадькома поводячи ними: чи такі в нього? Помічав при світлі цигарки гостру борозну на смуглявому лейтенантовім чолі і сам хмурився, щоб у нього теж з'явилась така борозна. Якби можна було перейняти весь хід лейтенантових почуттів і думок, то він, звичайно, перейняв би їх. "Я теж матиму все, що їй любе, — похвалився хлопець схвильовано.