о всіх затишках темніли стовписька людей, зблискували вогники цигарок. А шляхи, що розходились із Строганівки на північ, у розвітрені темні поля, двигтіли невтомно, повні клекоту коліс та важкого руху маршируючих зі степу колон,— звідти прибували й прибували маси нових військ.
Повагом, упевненою ходою ішов Оленчук повз колони, прислухаючись до гомону червоноармійців.
— Казали, море, а де воно? — чувся з темряви молодий голос.
— Де ті золоті пляжі та буржуйські палаци?
— Зуб на зуб не попаде, а йому пляжі подавай,— сміючись, відповідав інший.— Спершу Сиваш перебреди.
— А що таке Сиваш?
— Трясовини, болота безкраї — оце тобі Сиваш... Якийсь боєць, ховаючи вуха в комір і пританцьовуючи на місці, попросив в Оленчука прикурити.
— Дозвольте, папаша...
Оленчук посміхнувся в темряві: "Ех, не знаєш ти, синок, що за папаша стоїть перед тобою..."
На всіх і на все Оленчук зараз дивився очима провідника. Перед ним були не просто маси бійців, а близькі, дорогі йому люди, яких він поведе через грузьке трясовинне дно нічного Сиваша і поруч з якими, може, й сам накладе головою десь там на кримському березі. Ніхто ще не знав про його призначення, про історичну нараду, в якій він за одним столом з народними полководцями щойно брав участь; для всіх оцих бійців він був ще тільки звичайним селянином, місцевим жителем, вусатим "папашею" в чабанській шапці, а він тим часом уже був у владі свого майбутнього подвигу, і все довколишнє сприймалось ним якось по-новому, і всі оці тисячі бійців, скупчені зараз у селі, були вже для нього як власні сини, яких він поведе. Чи думав він, сиваський соленое, що його буденне, протягом десятиліть назбируване для себе знання Сиваша виявиться таким потрібним для всього народу?
Незчувся, як опинився на березі Сиваша. Вдень, коли немає туману, звідси видно — праворуч Перекоп, а по той бік Сиваша — смугу далеких круч кримського берега. Зараз простори Сиваша були поглинуті туманом, мороком, обкладені з неба важкими осінніми хмарами. Шумлять на вітрі знайомі острівки комишу. Оленчук спустився в берег: тьмаво сіріє під ногами рівне оголене дно. Звідси воду вже зігнало, зверху твань встигло прихопити морозом, одначе, коли ступиш, нога провалюється, глибоко грузне в багнюку... Важкою буде дорога на той бік, навіть якщо знаєш усі ходи й виходи з Сиваша. Але ж не відмовлятися було йому там, у штабі! Звісно, дома жінка та купа дітей, яких не хотілося б сиротити, але хіба ж не за їхнє щастя він і поведе військо через Сиваш?
Піднявшись на пагорб, пильно вдивлявся в той бік, у нічну темряву, куди вітер гнав низьке клубиво хмар. Іншою, новою мірою вимірював він зараз нічну просторінь Гнилого моря, його коси, обмілини, плутані броди, сходжені-переходжені за життя. Відтепер не знайомим соляним промислом лежав перед ним Сиваш, а лише величезним бродом для його армій.
Думка линула знову і знову до тих, з ким він назавжди зв'язав свою долю, з ким розділить свою прийдешню путь. Повністю, до кінця належить віднині їм, а вони — йому. Де по хатах вечеряють зараз червоно-армійці, веселі, жартівливі, нічого не підозріваючі,— там він уже є поміж ними. Де обшарпані, напівбосі пританцьовують, гріючись у колонах, і там він є, у колонах. І навіть з тими, що наближаються зараз гулкими мерзлими полями до Строганівки, уже йде він, Оленчук, холодним вітряним полем.
ХХХЇЇ
Передові частини сибіряків та уральців ще кілька днів тому, переслідуючи противника, з ходу атакували перекопські позиції, намагаючись на плечах біляків вдертися в Крим. Атакуючі прорвались до самого Перекопського валу. Було це вночі, місцевість навкруги незнайома. Про укріплення противника ніхто не мав точного уявлення, але, незважаючи на це, війська з ходу пішли на штурм, настільки великим був їхній порив, бажання не дати ворогові укріпитися в Криму на зиму. Одначе цієї ночі вихопитись на вал не вдалось, і коли стало ясно, що такими силами його не взяти, війська, залишаючи завислих на дротах убитих, змушені були відійти назад у степ.
Санітарні пункти і польові штаби збились на хуторі Преображенському, в кількох верстах від Перекопу, недалеко від затоки. Колись тут була одна з резиденцій Фальцфейнів, стояв поміщицький палац, оточений сріблястими тополями, горбились під важкими черепичними дахами саманові батрацькі казарми, за якими до самого моря стелились виноградники. Знаючи, що хутір переповнений червоними, противник з Пере-копської затоки нещадно громив його тепер вогнем морських гармат. Падали дерева, валились будівлі, давлячи під руїнами поранених.
Безугавно молотила ворожа артилерія і по містечку Перекоп, дарма що воно було знищене, власне, ще раніш, кілька разів за ці роки переходячи з рук до рук,— зосталась тільки величезна купа руїн, що біліли в степу перед валом, немов гора перемитих дощами кісток. Міста нема, все розтрощено, розруйновано дотла, однак артилерія б'є і б'є, адже ж на Турецькім валу знають, що й там, у руїнах знищеного містечка на перешийку повно сміливців розвідників. Із-за де-не-де вцілілих димарів, із-за кожного каменя сторожко стежить чиєсь око, вивчаючи хмурі, навислі над степом укріплення "останнього Арарату".
З півночі тим часом прибували нові частини, ішли поповнення, підтягувалась артилерія. Присиваські села в ці дні були забиті військами. Та не тільки села порнились ними, і у відкритім степу перед Перекопом були всюди війська, війська. Одні, відтягнуті на північ, за сферу артилерійського вогню противника, готуючись до штурму, терпляче вчилися брати з ходу дротяні загорожі, різати та рвати колючий дріт, інші, притиснуті вогнем ворожої артилерії до землі, лежачи розкидані по всьому степу перекопському, цілими днями не мали змоги підвести голови і тільки тисячами зірких очей стежили за ворожою, ощетине-ною безліччю стволів твердинею, яку їм належало взяти.
В один із цих днів червоне командування запропонувало білим військам здатись і вислати для переговорів парламентера. У відповідь на це біляки відкрили з Перекопського валу ще лютіший вогонь, одначе в, призначений для переговорів час вогонь раптом було припинено, і з валу, в супроводі солдата-сурма-ча з білим прапором, рушив, прямуючи в степ, висланий для переговорів офіцер.
То йшов нещодавно поновлений у своєму попередньому чині капітан Дьяконов.
Назустріч йому зі степу — теж із сурмачем — наближався червоний парламентер.
Перед тим його викликав начдив Блюхер. Пояснивши суть справи, одверто попередив про небезпеку.
— Скоріше всього тебе уб'ють ще на півдорозі. Підеш?
— Піду.
Дві людини зближаються серед перекопського степу на виду двох причаєних, приготованих до взаємного бою армій. Два смертельно ворогуючі стани тисячами очей стежать за кожним їхнім кроком, доки вони сходяться на порослім бур'янами пагорбку. Зійшлись, зупинились один проти одного з сурмачами, що стали віддалік.
Здається, ждали війська від них чогось надприродного, більшого, ніж спроможна зробити людина. Може, й справді домовляться? І не завиють більше снаряди в повітрі, не витатиме смерть над цим полем, не стогнатимуть поранені, не поллється більш людська кров? Хіба не може такого статись? Може, оті сурмачі з сурмами, що поблискують їм у руках, тільки й ждуть, щоб обернутись і сповістити кожен своєму війську радісну вість?
Похмуре поле під низько навислими тучами. Дме різкий вітер із Сиваша, розвіваючи білий прапор парламентера. .
Про що вони там розмовляють? Розмовляють чи, може, зупинившись, лише розглядають один одного?
А вони й справді розглядають один одного. Йдучи сюди, Дьяконов ждав грізного комісара з залізною робітничо-селянською щелепою, а до нього легкою ходою наближався худорлявий юнак у благенькій ши-нельчині, в сукняному шоломі з малиновою зорею на весь лоб. Хто він? Латиш чи полтавець, вятський чи, може, ту ляк? Що привело його сюди, яка сила втягла його у могутній вир революції? І які в нього є підстави, яке в нього є право.диктувати зараз свою волю їм, останнім захисникам білого Арарату?
Кепсько, майже по-літньому одягнутий, в розбитих на маршах ботинках, юнак намагався не виявити, що йому холодно^ але тіло, пронизане стужею, саме щулиться, обличчя до сліз нахльоскане вітром, і все ж якесь веселе воно, весь час здається усміхненим, хоча насправді й не посміхається. Що в нього на думці? Що означає ота внутрішньо прихована усмішка — усмішка молодого сфінкса?
— Хто ви?
— Я — червоний парламентер? А ви?
— Я — білий парламентер. Що ви маєте передати мені?
— Ось наказ: гарнізонові Перекопу здатись. Дьяконов мовчки прийняв наказ.
— Ми не кровожерні,— продовжував юнак у шоломі.— Червоноармієць страшний ворогові в бою, а лежачого ми не б'єм. Якщо здастеся, ми даруємо вам життя.
Він говорить голосом твердим і впевненим. Обличчя його відкрите і викликає довіру. Дьяконов ловить себе на тому, що в ньому росте якась майже хвороблива цікавість до свого супротивника. Дивна ситуація: за спиною Дьяконова височать найкращі в світі укріплення з тисячами біщіиць, з сталевими бліндажами, укріплення, в яких втілилась думка найдосвідченіших військових інженерів Європи, втілився досвід нездоланного Вердена,— а що за ним, яка сила підпирає його, цього' пронизаного вітром червоного парламентера? Голі степи за ним, ніяких укріплень, і все ж не Дьяконов йому, а він Дьяконову диктує тут волю свою і своїх військ.
— Не секрет, крові пролито багато, але то необхідність змушувала нас, більшовиків. А тепер, якщо складете зброю, то всьому шабаш!
Де його військо? Жодної душі не видно в степу, хоча їх там, Дьяконов знає, безліч. Сірі, непомітні, лежать у сірих відкритих для ураганного вогню просторах перекопських рівнин. Поки що нічим не виявляють себе, не підводять голови перед націленими на них жерлами гармат з валу і тільки безліччю очей сторожко стежать за оцим своїм одним, що відкрито стоїть перед валом, говорячи від імені їх.
— Революція великодушна. Не війни наша мета, а мир, Щоб нове життя будувати.
Уже можна було б іти, пакет був у Дьяконова, в кишені, одначе він все ще не знаходив у собі сили рушити з місця. Йому хотілося ще щось почути від цього обшарпаного юнака в шоломі, хотілося запитати про щось дуже важливе, може, найважливіше в житті.
Одначе не Дьяконов, а він перший звернувся до Дьяконова з цим найважливішим:
— А ви? Ви знаєте, за що воюєте?
У пристрасній його інтонації Дьяконову виразно вчулося наївне бажання тут же на місці розпропагувати його, білого парламентера, не чекаючи капітуляції Перекопу.
— За що, за чиї вигоди кров свою ллєте? — запально повторив він.
— Я не уповноважений вести з вами розмови такого характеру.
Червоний парламентер усміхнувсь.
— А я з вами уповноважений говорити про все, що є в душі моїй більшовицькій. П