Тож і нові цикли поетичних творів Миколи Палієнка ще знатимуть і прискіпливих критиків, і — що важливіше — вдумливих читачів. Одне не викликає сумніву: для самого поета вони стали своєрідним мистецьким випробуванням, плодом отого полудневого творчого пізнання себе як митця, як творчої особистості, як громадянина. А ще — нового пізнання, вже з висоти життєвого, творчого досвіду, і величі рідного краю[55].
думи БАТЬКІВСЬКОГО ПОЛЯ
Існує якась особлива поетична таїна в ранковому полі, в достиглому колосі, в батьківській криниці, в стежині твого дитинства — отій першій стежині, що, зваблюючи, заманювала кожного з нас, хто зростав у селі, в далекі незвідані світи, щоб потім усе життя снитися і кликати до рідної домівки...
Пізнати цю таїну, осмислити цю поезію душею і розумом; осягнути віщість лелечиного гнізда над рідною хатою і мудрість зернини на зморшкуватій долоні хлібороба...
Хто з українських ліриків не мріяв про вершинність подібних поетичних поривань, хто не звертався у своїй творчості до далекого, але незабутнього і все ще загадкового світу дитинства? Тому можна було б сказати й так, як то традиційно в подібних випадках мовиться: "Не обминає цієї тематики у своїх творчих шуканнях і поет Микола Палієнко".
Сказати, звичайно, можна, проте річ у тім, що була б ця, на перший погляд, свята правда якоюсь життєво-творчою напівправдою. Тому що для Миколи Палієнка — поета істинно селянського, поета від землі, від душі і традицій українського села — батьківське поле, хліборобський піт і мамина пісня, принесена осінніми вітрами з духмяного поля, — не символи, не поетичні образи, а сама сутність його мистецького буття, його світобачення. Кожен вірш його (ну, майже кожен, якщо вже бути прискіпливо точним), пройнятий помислами сівача й освячений мозолястою вірою женця. Тією вірою, тією переконаністю у непере бутності своєї праці і свого покликання, які освячують і кожне щире, вивершене слово поета.
Наприклад, вірш "Проміння хліба" має конкретного адресата, оскільки присвячений славетному хліборобові Одещини Марії Шолар, але за глибинністю проникнення у суть явлення світові українського хлібороба він постає звертанням до всіх "людей від плуга", звертанням до самих витоків творчості; до отого кореня, що, ніколи не убожіючи, впродовж усього життя живить нас невмирущими соками рідної землі, щоб, врешті-решт, пройти крізь нас, вивершуючись осяйною кроною усього нашого життя.
Народився Микола Палієнко 3 жовтня 1944 року, в селі Семенівці Арбузинського району Миколаївської області, в тому краї над Південним Бугом, що відомий в козацькі часи своєю Бугогардівською паланкою, яка захищала кордон Запорізької Січі з турецькими володіннями. Ось чому багато його поезій присвячено козацькій давнині та козацькій славі рідного краю:
У цих краях чудовий древній Буг, Очерети, мов стріли голосисті. Колись отут стояв Іван Богун І терпла шабля у руці...
Колись тут,
Ішли полки в задумі віковій...
Ще в шкільні роки він друкував перші свої віршовані спроби в місцевій районній газеті; згодом, уже після закінчення школи, певний час працював кореспондентом Братської районної газети та кореспондентом луганської обласної молодіжної газети "Молода гвардія". Відтоді він уже ніколи не поривав із журналістикою; ось і зараз він є власним кореспондентом газети "Одеські вісті". Та все ж таки основною справою його життя стала література.
Сам Микола Олександрович вважає, що надихнув його на цей шлях відомий поет, класик Андрій Малишко, з яким, ще в юності, доля випадково звела його на Кавунівському елеваторі, де столичний гість зустрічався з робітниками. Микола тоді наважився прочитати йому кілька поетичних проб пера і заслужив доброзичливу оцінку метра. Відтоді спогад про цю зустріч став для нього духовним талісманом.
Здобувши освіту на філологічному факультеті Одеського держуніверситету ім. І. І. Мечникова та на Вищих літературних курсах при Літературному інституті ім. О. М. Горького, він тривалий час торував свої журналістські стежини в сільській редакції Одеського обласного радіо, і саме це дозволило йому зустрічатися зі славетними хліборобами області, такими як Макар Посмітний, Марія Шолар, Андрій Куций, Василь Тур, Микола Миндру... Не поривав він своїх фізичних і духовних зв'язків із селом і тоді, як тривалий час працював літературним консультантом Одеської обласної організації Національної спілки письменників України, був керівником обласного літоб'єднання ім. Є. Бандуренка.
Селянський син, хлібороб з діда-прадіда, людина, яка ніколи не соромилася і ні за яких модних віянь не зрікалася свого істинно селянського єства, Микола Палієнко не уникає у своїй творчості приземлених реалій, навпаки, майже кожним своїм віршем відкриває перед нами ще одну сторінку, ще один факт таїни і традицій буття сучасного села. "Польові абрикоси", "Старий обліковець", "Цвіте пшениця", "Скиртоправи", "Я з вами сіяв, земляки", "Монолог завідуючого током"...
Когось такі, не дуже-то й пройняті лірикою заголовки могли б і насторожити: чи не маємо справу зі ще одним "поетом зі злоби дня", який, пильнуючи оту злободенність, давно забув, чим відрізняється пересічна газетна замітка від справжньої поезії? Та, повторююсь, сам Микола Палієнко не побоюється такої заземленості теми, не побоюється такого, майже документального, свідчення правдивості кожного свого вірша. Бо, зрештою, в кожному з них він зумів побачити, підмітити й поетично осмислити якусь красномовну деталь сільського побуту, якийсь штрих степового сьогодення, якусь грань українського характеру.
Зауважу, що поезія Миколи Палієнка в самій суті, в принципах творення, в образній системі — джерельно, коренево народна та національна. І це, та ще талант митця, і досить високий рівень професіоналізму дозволяють йому сміливо вводити побутові реалії і не з чистої поезії химерними словесами вичавлювати артистичну сіль-сльозу землі, а віднаходити високу поезію у просоленій потом і кров'ю нашій степовій ниві, вздовж і впоперек переораній ралами, стрілами, списами і плугами.
У своїх поетичних збірках "Лукашева сопілка" (1972), "Щедриця" (1975), "Зелені космодроми" (1979), "Тяжіння поля" (1984), "Заповідаю долю" (1988), "Зоря Шевченка", "Озвися перепілкою..." Микола Палієнко простежує і досліджує весь морально-етичний всесвіт хліба: хліба-годувальника, хліба-борця, хліба-символу добробуту, незмінного атрибуту безлічі народних обрядів, повір'їв, давніх і новітніх звичаїв та традицій.
Ясна річ, не все у творах цього поета рівноцінне, щось в його творчості вдавалося більше, щось менше. Але можу засвідчити, що в кожній його збірці завжди знаходяться рядки, гідні того, щоб учителі цитували їх — і таки цитують! — замість довгих і, чого гріха таїти, пісних та нудних лекцій, повчань і настанов, з якими вони нерідко звертаються до учнів під час виховних годин та в піднесені миті шкільних свят.
Як в давнину, не водять кобзарів, їх голоси розтанули в туманах.
Чи, може, шлях кобзарський застарів, Чи рідна пісня подалася в найми.
Був не один на неї бузувір,
І гендлювали нею, і гендлюють.
Як в давнину, не водять кобзарів Поводирі-хлопчата поміж люди. Знаходять достобіса тих причин, Мовляв, така пульсуюча епоха.
Та хто, скажіть, нам душі причинив, Що заросли вони чортополохом?
Гули бандури танули жалі,
Паски в церквах світились великодньо...
Вони, мабуть, до нас ще не дійшли
Ті перебенді-лірники народні.
Розкрити глибинну сутність хліба-символу, зазирнути в душу оратая досить часто допомагає поетові той чи інший вражаючий факт з історії рідного краю, з історії країни (тих часів). "У дні блокади Ленінграда німецько-фашистськими військами в 1941—1943 роках, у Всесоюзному науково-дослідному інституті рослинництва голодні вчені зберігали для людства світову колекцію пшениць", — читаємо у заспіві до вірша "Зерно Ленінграда". Мабуть, треба знати данину, сплачену Ленінградом голодній блокаді, щоб по-справжньому збагнути велич подвигу цих учених. Втім, зрозумілий він і нам, хоча ми, люди повоєнного покоління, вже не здатні так глибинно, так емоційно осмислювати його. Але там, де уява зраджує нас, де бракує нашого образного сприйняття, приходить на допомогу Поет.
Він розповідає, як припадала всього одна хлібина на роту, яку так і не вдалося поставити на коліна. Одна... на роту, тобто на сотню бійців! Чи завжди пам'ятаємо про це? Чи знатимуть про оту хлібину обложених Ленінграда, Одеси, Києва, Севастополя наші діти, прийдешні покоління — ось провідна думка, що пронизує увесь цей твір, від факту — заспіву й до останнього рядка. І такі глибинні думки, такі звертання до пам'яті нашої, до совісті, честі, хліборобської мудрості і просто звичайної людської людяності ми віднаходимо у віршах "У Київському музеї хліба", "Універсал", "Сільниця", "Вулиця Посмітного в Одесі", "На могилі матері", "Кам'яні баби". Тож є щось символічно справедливе в тому, що за поему "Заповідаю долю" та низку інших творів про українське село і селян, про вселюдський аристократизм невмирущого селянина, Миколі Палієнку було присуджено республіканську літературну премію імені Макара Посмітного.
Нещодавно побачила світ поетична збірка Миколи Палієнка з промовистою і зобов'язуючою назвою — "Послання Чернечої гори". Так, це твори, умовно кажучи, "про Шевченка", але про отого Шевченка, який визначає дух кожного українця, його національне сумління, його історичну відданість історії свого народу, свого козацтва, своїй землі, тобто це твори про Шевченка в наших душах. Тема ця для Палієнка не нова, свого часу, ще в збірці "Тяжіння поля" (1984), з'явився цикл його поезій "Тарасова віть", поєднаних постаттю і долею Кобзаря. І якщо вже вдаватися до аналізу даних творів, то стає зрозуміло, що, поза всю біографічну прив'язку більшості шевченківських поезій до життєпису Кобзаря, — це не черговий екскурс в біографію визначного поета (а хто з українських поетів не вдавався до таких екскурсів, аби засвідчити свою повагу до Вчителя?), а ретроелективний погляд у минуле всього українського народу, його біль і страждання, які, одначе, ніколи не заглушували мужності боротьби і таланту творення.
В циклі "Тарасова віть" поет оспівує й історію України, й характер українця, і його братерське прагнення миру й злагоди з усіма народами, а водночас, і любов до материнського слова, до солов'їної української мови.