З чоловіками, що ось працюють за другим столом у цехові манометрів, — брудні двозначності. Ці чоловіки — здебільшого студенти жидівського роду. Ото група робітниць жартівливо переговорювалася з групою цих робітників і найчастіше можна було почути від робітниць такі безсоромності, що аж вуха в'януть. Всім тоді було весело і ніхто не протестував. Між цими робітниками був і Яша Мирецький, він відразу виділився мені, як особа казково-східної породи, хоч і не відставав у обміні "люб'язностями" з сусідками.
Саме тоді починався наступ на "куркуля, як клясу", але сюди цей початок загину традиційного села доходив лише глухими відгомонами. Ось чую, наш бухгальтер з тонким лицем інтелігента просторікує: "Мені кажуть, що селянин мій ворог, а який він ворог, коли носив мені в хату кури, яйця, масло?" В їдальні, де ми були прикріплені і теоретично мали б діставати під час перерви обід, не було нічого, крім вінегрети, але щоб добитися до неї, треба було стояти в довгій черзі і часом уже не достоятися... Абож — "прилататися" (це там серед робітників почула я це слово, відповідник до російського "примазаться"), хто вміє.
Отже, й тут я не знайшла зразка, щоб удосконалити свою ідеологію, набратися пролетарського духу. Були ще цехові наради для підвищення якости продукції, але вони були такі обіж-никово-протокольні, що навіть комсомольці обмежувалися розписуванням, а самі втікали з таких нарад.
І почало мене все це мучити.
Оце вставання, щоб бути вчасно до третього гудка на роботі. Я годинника не мала. Цілу ніч не могла спати, щогодини прокидалася і напружено вгадувала, яка може бути вже година. Вслухалася до нічних звуків. Зривалася з постелі вночі й вибігала надвір на мороз, щоб угадати, чи вже пора виходити. Зрештою, або виходила з дому дуже рано, ще робітники відчищали сніг від трамвайних колій і мусіла чекати першого трамваю на Бульварі Шевченка біля Басарабки, або прибігала з запізненням. Одного разу я так бігла, щоб попасти в цех до третього гудка, що аж упала на залізних сходах, розсікла коліно і знепритомніла. Це було вперше в житті, що я непритомніла. Дивне почуття — нема мене. А приходжу до свідомості — де я?
Потім — осточортіла сама робота, оце тупе насікання штифтів. Нічого для ума, для серця, для набуття, — тільки втрачаю час від світання до смеркання. Що я тут чую щодня? Примітивні розмови, матюки. А прийде неділя — налягає така тупість, що несила виявити енергію, піти знайти якусь людину, хоч би Гасю... Знов оте бунтівливе почуття, що було, як я вчителювала: яке я маю право витрачати час на непотрібне мені й нікому, коли я могла б стільки творчого за цей час зробити? Замість цих штифтів — перекладала б, читала б...
На цьому тлі й побачила я оте щось дуже гарне. І що більше розглядала, то краще воно мені здавалося. Це — очі Яші Мирецького, перенесені в цей брудний цех із якоїсь палючої східної країни. Індії чи Белуджистану, а чи може Аравії? Нічого тутешнього. Екзотика, що поривала в позасвіти раювання.
Не знаю, чим би скінчилося це моє ширяння в царинах екстази, коли мені здавалося, що в темну похмуру залю розчинилися двері і її залляло сліпуче світло, — якби Мирецький не помітив і не почав зав'язувати знайомство. Одного дня по дорозі до трамваю я вже знала від нього ж, що він — студент, працює в цеху лише чотири години, що він із Білої Церкви, комсомолець. У цеху панувала київсько-жарґонна російська мова, але зо мною Яша зовсім природно говорив чистою українською мовою. Я, звичайно, розказала йому свою історію, що привела мене до фабрики, але моє бажання набути пролетарську ідеологію мало його зворушило. Він був такий, щоб аби відбути формальності обов'язкового офіційного культу: збори, зобов'язання в підвищеній видатності праці... "Відмітитися", що був присутній на зборах і тихенько зникнути.
Мене спочатку дивувало, що оце йде зо мною поруч і говорить про такі буденні речі індуське божество. Потім божество щораз більше перетворювалося на звичайного сірого обивателя. Не то що на жидівську хитрість-розрахунок... У Мирецького якраз нічого жидівського не було, ні в акценті, ані зарозумілої агресії, ані почуття приналежности до "вибраного народу", ані задніх думок. Просто він бачив життя дуже прозаїчно й тверезо, без помилкових захоплень.
Знайомство перейшло в інтимнішу фазу, ми вже казали одне одному "ти", а одночасно моє ставлення до нього роздвоїлося. Зовнішність його була для мене молитво-симфонією, а прозаїзм
— бар'єром, що виріс між цими двома людьми: мною і ним. Нічим не цікавитись особливо, аби пройти через цех і ВУЗ, а тоді теж без особливого зацікавлення виконувати якусь працю,
— ні, це страшно нудно, без горіння, досягнання чогось, без захоплення чимось, без любови до чогось... За бар'єром поставала порожнеча, що все більше зростала.
Треба підкреслити, що Яша Мирецький був дуже прямий і чесноокреслений у своїй поведінці, без якоїсь криводушности. Він скоро зрозумів, що найкраща його роля — товариша. У цій ролі тримався й після того, як я покинула фабрику, і до кінця моїх київських днів. Ми зустрічалися все рідше й рідше, і в одну таку рідкісну зустріч він подарував мені своє фото з написом: "Моєму найкращому другові". Мабуть, за те попала я в "найкращі", що не раз своє обурення його прозаїзмом йому висловлювала.
18
На провесні 1930-го року відчиняються раз двері і входить до кімнати мій батько з вузликом у руці. Ця поява була як удар грому. Ніякого попередження ж!
Втік батько із Жашкова, з одним тільки оцим вузликом. Хтось із його численних приятелів, де він бував із сопілкою на оказіях, прийшов до хати уночі просто із зборів сільського активу і приніс вістку, що на цих зборах ухвалено постанову депортувати таких-то за межі України, а між ними й Кузьму Гуменного. (Бач, партія делікатно перекладала цей акт насильства на самих селян, вона ж тут ні при чому!) — Негайно зійдіть з очей, — сказав той учасник зборів, що іменем його ухвалювали постанову, — бо вивіз почнеться узавтра вдосвіта.
Того ж вечора батько пішов з дому, а в цьому вузлику — одна зміна білизни. І куди ж він міг більше прийти, як не до мене?
Я вислухую це все й питаю: — А мама? То це їх самих десь вивезуть? — Бабів не вивозять самих, — безпечно каже батько.
Хата малесенька. Я сплю на розкладачці, а де буде тато спати? На підлозі? Якраз ще стільки місця, щоб постелитися одній людині. Я казала, що буду я на підлозі спати, але батько не хотів нізащо на це погодитися. Коли я варила на примусі куліш чи яку юшку, то батько казав: "Ти їж сама, я вже старий, мені багато не треба". Старався якнайменше заважати в хаті, питав мене, чи не треба щось допомогти, переписати. Такий тихий, винуватий, принижений, боязкий, що серце моє розривалося. Наче не до власної дитини, що до неї колись ото гарикав, а до чужого можновладця, що робить ласку, не виганяє на вулицю. Було мені боляче все це сприймати, тим більше, що я нічого-нічого не могла змінити.
Трохи повеселішав батько, як зустрів Одарку Таращук, Да-рію Гарасимівну, вона тут десь двірничкою працює у великому будинку. Наша сваха. Приніс від неї таку життьову мудрість: "Я люблю, як мені не дуже добре, ще можна якось жити. Але як уже дуже добре, то начувайся! Значить, — далі піде вниз, буде гірше. То краще хай буде ще не дуже добре" — Чи не спасенна рада? Другим разом батько вернувся із своїх походеньок по місті, втішений, що зустрів Пелеха... Сторожем працює... — Треба й собі якогось сторожа знайти... — А то познайомився в парку на ослоні із старим жидом із Бару, то той йому розказав, що знає нашого сусіда, Зубова. Батько його мав велику залізо-скоб'яну торгівлю, а справжнє його прізвище не Зубов, а Хаскель (чи щось подібне).
Десь ходив мій тато й на Аскольдову Могилу чи спустився до берегів Дніпра — знайшов бузину, нарізав і приніс додому. Вже має зайняття! Поробив сопілки, вирізав у них дірочки й 'заграв короткими своїми пальцями, а звуки так і запурхали. "Оце нароблю сопілок, — казав, — та й понесу на Басарабку продавати. Може хто купить... Еге-е, старців поробили з нас..."
Цей плян ніколи не здійснився, бо через знайомих сторожів,
— колишніх куркулів, що повтікали до Києва, — знайшлася робота.
На Аскольдовій Могилі було якесь кроляче господарство, потрібно сторожа, там була й хата для сторожа. Який тато був радий! Відмінився, став почувати себе людиною, а не "позбавленим права голосу нетрудовим елементом". Як тяжко бути упослідженим, парією!
— Тепер усі хазяї поробилися сторожами, — приказував він.
— От, як то воно так? Щоб глядіти соціялістичне господарство, то нікому не довіряють, тільки куркулям...
19
Так от бачу себе, що стукаю до дверей кімнати, де живе Дмитро Косарик-Коваленко, на четвертому поверсі в будинку штабу Червоної армії. А він висунув носа і не запросив до середини, вийшов з дверей і провів мене на кінець коридора, там ми сіли на підвіконні. — Вибачте, не можу вас запросити до хати, там таке робиться... То викладайте, що там у вас?
Косарик бачив, що прийшла я не для розваги і що я чимось стурбована. Це якраз минуло пару днів, як приїхав із Жашкова мій тато. Я мусіла це комусь сказати. От, Косарикові, він же такий щирий приятель, зрозуміє.
Я й випалила: — Батько приїхав! — І почала розказувати, сповідатися. — Хотіли вивезти, утік, що тепер робити?
Чого саме я до Косарика пішла? Найвірніше, мабуть, з почуття чесности, щоб потім не казали, що я "пролізла тихою сапою", що приховую свій СОЦІАЛЬНИЙ стан, а батько втік від заслання. (А я ж знала, що Косарик передасть, що він саме той, кому треба сказати.) Чи може це я побігла в своїй душевній заборсаності? З одного боку, я хотіла бути в одній тональності з епохою, щоб не таїти нічого, хоч би з Косариком не мати подвійної бухгальтерії, а з другого — яка ж це вопіюща несправедливість! Стару людину позбавляють даху над головою, викидають з гнізда у злидноту, отруюють її відчуттям своєї зайвости й викинутости. Де тут глузд? Кому в Жашкові заважав батько із своїми сопілками?
Косарик, слухаючи мене, розреготався. Це ж і в нього така сама картина. Цієї ночі приїхав батько з усією своєю родиною, покинув хату в селі. Нема де їх подіти. — Правда, — додав він, — мого батько не розкуркулювали, але в селі голод, нема чого їсти...