Незабаром перед ним замелькали й постаті нагоничів.
— Сюди! Скоріше! Скоріше! — закричав на весь голос Кармелюк, кидаючись просто на постаті, що бігли попереду...
— Хлоп од пана Рудковського! — почулося десь коло нього.
— Де? Хто? —• перепитав другий голос.
— Та онде біжить.
— Покликати його сюди!
Ех ти, хлопе, стривай, пан кличе! — почулося з різних боків навколо Кармелюка.
Кармелюк зупинився.
— Сюди, сюди! — закричало йому кілька голосів. Треба було йти на пана.
"На пана, то й на пана!.." — вирішив про себе Кармелюк.
З усіх панів єдиний Янчевський був йому небезпечний, але цей пан, що кликав його до себе, не міг бути Янчев-ським.
Кармелюк зняв шапку, осунувся, згорбився й сміливо пішов на поклик.
— Ти від кого? — почув він молодий голос. Голос видався отаманові знайомим; він глянув з-під навислих брів і побачив, що з ним розмовляє молодий Алоїз Пігловський.
"Тьху ти, диявол, і треба ж було отак напоротися!" — скрикнув у думці Кармелюк, але не розгубився й відповів спокійно:
Од пана Рудковського.
— Правда, що накрили Кармелюка? *
— Як же... там гайдамаків з півсотні.
— А ти куди біжиш?
— По підмогу — до пара Янчевського.
— Ну, поквап же його, а ви за мною, хлопці! — крикнув воякам Алоїз Пігловський.
Нагоничі з своїм ватажком пробігли повз Кармелюка. Він навіть не сподівався, що зможе так легко відкараскати-ся від зустрічі, яка могла завдати йому серйозних ускладнень.
— Всьому допомагають чорна свита й зелений пояс, вигадані дияволом на нашу погибель! — прошептав Кармелюк з веселою усмішкою.— Спасибі ж тобі, друже люб’язний, за добру послугу. При зустрічі віддячу!
Тепер Кармелюк був майже в цілковитій безпеці. Випадок допоміг йому прорватися крізь заслону нагоничів. Тільки зустріч з Демосфеном, який добре знав його в обличчя, могла викрити його, але Янчевський ні в якому разі не міг з’явитися тут.
Хвилин двадцять прождав Кармелюк, щоб дати можливість нагоничам заглибитися в ліс, а потім рушив з спокійним серцем уперед, наближаючись до вузької перемички, яка відокремлювала Кругляк від Гайдамацького лісу. По дорозі його гукнули ще двічі-тричі, але зустрічі ті були зовсім незначні й тільки ще раз переконали Кармелюка в тому, що вигляд його не викликав ніякої підозри. Отак він добрався, нарешті, до крутого виступу лісу, за яким уже видно було жадану перемичку.
Демосфена не^було,— дорога була вільна.
Кармелюк широко дихнув, розмашисто перехрестився, вийшов із зарості й подався просто на переїзд до Гайдамацького лісу. Кругом не було й душі. Почуття бурхливої радості охопило Кармелюка; він наддав ходи, як нараз із-за виступу лісу почувся швидкий тупіт, • і на вузький перешийок, що розділяв два ліси, винеслася просто на Кармелюка молода амазонка. Від люті Кармелюк на мить завмер на місці, пославши в думці круте слово амазонці; він хотів був шаснути в ліс, але це вже було запізно: дама помітила його.
— Ей ти, хлопе, йди сюди! — гукнула вона, осадивши коня.
— "Підійти хіба, шпортнути ножем тай гайда в ліс?" — майнула Кармелюкові думка, але зразу ж він змушений був відмовитися від цього: із-за лісу виїхали два озброєні з ніг до голови стайничі й зупинилися на пристойній відстані від пані. Робити було нічого: треба було підійти до пані, яка починала виявляти явні ознаки невдоволення.
— Ну, як бог не захоче, то свиня не з’їсть,— шепнув собі Кармелюк, зняв шапку й, набравши вигляду дурнуватого, клишоногого дядька, наблизився до амазонки.
— Чому не йдеш зразу, коли тебе кличуть? — зустріла його суворим окриком вершниця...
— Бо не чув,— відповів Кармелюк, невміло вклоняючись, почухав потилицю, і нараз, глянувши в обличчя красуні, яка струнко сиділа в сідлі, він з жахом побачив, що на нього дивиться сама дружина маршалкова, пані Розалія.
"Ну біда! — мигнула думка, мов холодна змія прослизнула.— Жінка впізнає, впізнає, як бог свят!"
— Бидло! — прошипіла з презирством Розалія.— Але де ж пан Янчевський з своїм загоном?
— Та поїхали туди! — пробурмотів Кармелюк байдужісіньким, дурнуватим тоном.
— Куди "туди"? — роздратовано перепитала його Розалія.
— Тд в ліс же...
— Виходить, правда, що піймали Кармелюка?
— Та піймали ж!
— Де ж? 4
— Там... на болоті...
— Де там?
— В лісі... в самій пущі.
— А ти ж звідки?
*— І я звідти...
— Куди ж ти йшов?
— Гм... покликати всіх останніх...
— Покличеш потім, а тепер візьми коня за повід і проведи мене туди, до болота.
— Що? — мимохіть скрикнув Кармелюк.
— Не чуєш, чи що? — скипіла горда красуня.— Бери, кажуть тобі, коня за повід і веди до всіх!..
Кармелюк завмер.
XLVIII
"Як, вирвавшись ~в таким смертельним ризиком із жахливої пастки, знову йти туди, просто в зуби ворогові, і саме в цю хвилину, коли, може, відкрито вже страшний обман?!" — пронеслось у голові Кармелюка. То було понад людські сили — вирватися з виру і втонути на самому березі!
— Пані ласкава... та бійтесь бога, чи можна ж вам туди їхати? — заговорив він, хвилюючись, своїм натуральним голосом.— Там ціла купа гайдамаків, а Кармелюк звір, диявол: він не милує нікого, ні жінок, ні дітей... Хоча й піймають
його пани, то він перекинеться вужем і таки вислизне з панських рук, а, зустрівшися з панею, всадить їй ножа в спину або...
— Брешеш, хлопе! — гнівно перебила Кармелюка Розалія й, блиснувши очима, додала гордо: — Я Кармелюка не боюся! Веди! Не примушуй мейе двічі давати наказ.
Кармелюк узяв коня за повід... Він навіть не усвідомлював того, що робить... Тікати було неможливо... Коли б стайничі навіть не вцілили в нього, то пострілами привернули б увагу інших, і тоді ризик упав би не тільки на нього, а й на його товаришів, які, напевне, ще не встигли заглибитися в ліс... Машинально він повів коня, маючи якусь невиразну надію, що в лісі йому пощастить одкараскатись од красуні. На щастя, пройшовши з конем кілька ступнів по узліссю, Кармелюк наткнувся на широку стежку, він на неї зараз же і звернув. Як тільки вони заглибилися в ліс ступнів на двісті,— до їхнього слуху виразно долинули гучні крики багатьох голосів...
— Що це? — спитала Розалія і трошки поблідла.
— А зв’язують розбійника,— квапливо відповів Кармелюк; йому нараз майнула надзвичайно смілива думка.— Тепер пані може їхати безпечно... Та й взагалі такій красуні боятися Кармелюка нема чого,— додав він задушевно,— та й сам Кармелюк ніколи не забуває жіночої ласки...— І, не давши красуні опам’ятатися, .Кармелюк пустив повід і тихо крикнув: "Гайда!"
Кінь понісся вскач.
Стайничі, які їхали на відстані, не чули розмови пані з мужиком, але побачивши, що вона пустила коня вскач, помчали за нею теж.
Кармелюк спинився збоку, пропустив повз себе вершників і тільки вони зникли в лісовій гущавині, пустився щодуху до Гайдамацького лісу.
Розалія якось не звернула уваги на останню фразу мужика. "Невже піймали, невже в’яжуть?" — зароїлося їй у голові, і жаль не жаль, а якесь близьке до нього почуття защеміло в серці красуні.
Вона підскакала до болота саме тої хвилини, коли Янчевський, зіскочивши з коня, кричав Рудковському:
— Як? Пан обложив уже годину тому шельму й досі не бере його?.. Та він же міг сто тисяч разів утекти, прорватися...
Рудковський уже вибрався з болота й стояв на купині проти печери. Штани йому були високо закасані, тодкі ноги, сорочку і все тіло вкривало липуче багно... Шапку він загубив десь, і збитий у ковтуни чуб стирчав якось незугарно над головою. Вигляд його взагалі був комічний і зовсім не відповідав войовничому виразові обличчя й грізно піднесеній рушниці.
— Він ие міг прорватися,— зарозуміло відповів . Рудковський,— на дорозі стояв я із жменькою сміливців...
— Котрі боялися й підступити до шельми! — злобно перебив Демосфен.
— Не боялись, а сміливо ждали підкріплення! — спалахнув Рудковський і нараз помітив Розалію, яка підскакала до берега. Обличчя його з червоного стало буряковим.— А тепер справимось і самі,— викрикнув він навмисне голосно й, переборюючи свій страх, кинувся просто через болото до печери.
— Ні, нехай пай спочине ще в очереті! — гукнув Янчевський і теж кинувся до входу печери.
За ними рушили цілим натовпом нагоничі, челядь і пани... Демосфен і Рудковський прибігли майже одночасно й разом учепилися: Рудковський у чобіт, а Демосфен у венгерку нібито Кармелюка. Суперники рвонули з усієї сили й мало не попадали навзнак.
— Шельмівство! — закричав Демосфен, підіймаючи вгору скручену жужмом венгерку.
Від струсу приставлені до кущів рушниці попадали па землю. Нагоничі вдерлися до печери.
— Там нема нікого! Обман! — закричали кругом десятки голосів.
Рудковський як стояв, так і застиг з чобот.ои у руках.
— Хлопчисько, ти погубив усю справу, ти випустив злочинця з наших рук! — накинувся на Рудковського оскаженілий від злості Янчевський.—Як ти смів устрявати в моє діло?!
— Пане! Єстем гоноровий шляхтич!.. Нас привів сюди хлопець,— ледве пробурмотів Рудковський.
— А справді! Де ж хлопчисько? Тягни йрго, сюди! — закричали кругом усі.
Нагоничі кинулись у всі боки. Хлопця не було.
— Шукайте, шукайте! Він обдурив вас і буде чекати, поки ви його піймаєте! — нетямився Демосфен, ошаленіло тупаючи ногами.— Він тепер сміється з дурнів, котрих зумів ошукати ось цією свиткою!
Янчевський пожбурив венгерку Кармелюка об землю. Від сильного вдару венгерка розгорнулася, і ще на більший подив юрби з неї вивалилися: вишита жіноча сорочка, спідниця, фартух, керсетка, намисто й одрубані Улянині коси...
Жінка! — скрикнула Розалія.— Жінка ошукала всіх!— І, задихаючись од сміху, вона впала на луку сідла.
Днів через три Кармелюк з Уляною, Андрієм і Михайлом щасливо повернулися до свого старого гнізда. Дмитро з рештою людей давно вже з тривогою чекав отамана, бо й до лісової корчми дійшли чутки про папську облаву. Коли ж вони побачили Кармелюка й почули з його уст розповідь про незвичайне врятування, то захватові їхньому ие було краю.
Цей новий доказ виняткової кмітливості й одваги отамана підніс ще вище авторитет його в очах і без того сліпо відданої ватаги, а Уляна своїм подвигом заслужила про-звисько — отаманша.
Спочивши день після пережитих хвилювань, Кармелюк приступив до поділу здобичі. Всі цінні речі, забрані в сади
бі Янчевського, були вже складені в погребах корчми, а провізія — в лісових ямах та імпровізованих засіках.
Поділивши рівно і гроші, й речі між усіма членами ватаги, Кармелюк звелів Андрієві одвезти половину всієї суми грошей селянам Янчевського і роздати їх.