Лягай, спи зараз же! Це тобі не іграшки! — підвищила голос мати.
Але я вже одягався. Мене била нервова лихоманка, і я довго не міг утрапити ногою в холошу. Зуби вибивали шалений рок-н-рол. Спи! Може, я все життя цієї ночі ждав, щоб щось геройське вчинити! А тут— спи! Ні! Піду!
— Хай іде. Щось поможе. Здоровий хлопець, — сказав дід.
— Справді, хай! — підтримав його тато. Світло враз блимнуло і погасло.
— Зірвало! А може, й стовпа звалило, — сказав у темряві тато.
Дід чиркнув сірника, запалив гасову лампу що стояла на припічку.
— Вдягни оно татового ватника і чоботи взуй, — сказала мені мати.
— Ліхтарика свого візьми, — підказав тато.
— Лампу не будемо гасити. Хай! Бо як Яришка прокинеться. .. От краще б ти таки не йшов. У мене б душа спокійніша була, — мати зітхнула.
— Та що ви, їй-богу мамо, з тою Яришкою! Здоровуща вже дівка, до школи пішла, а ви...
— Пішли, пішли, годі вже вам, — втрутився дід.
Ми вийшли з хати у мокру, негожу, вітряну темряву. Гнаний вітром дощ періщив просто в обличчя.
— Головне, що човни, мабуть, позносило, потопило, — ледве почув я голос діда, який ішов поруч. Я хотів сказати, що плоскодонку нашу, може, й не знесло, бо вона на горбку лежить догори дном, але вітер затулив мені рота, і я тільки хавкнув.
То тут, то там, наче світлячки, блимали вогники, звідусіль з ліхтарями поспішали люди.
Ще здалеку крізь шум зливи було чути тривожний гомін, зойки та крики. Що ближче ми підходили до вулиці Гагаріна, що вела в берег, то виразніший і гучніший ставав отой гомін. Уже можна було вчути хурчання мотора, цюкіт сокир і розпачливі, відчайдушні жіночі крики: "Ой лишенько! Ой пробі! Ой рятуйте!" Тужно ревла худоба, верещали свині, вили собаки. Все це було чути вже зовсім близько, поряд, але як я не напружував зір, крізь дощ і темряву нічого не міг розгледіти.
Аж ось попереду спалахнули два світлих ока — фари.
І перше, що я побачив у світлі фар, — це тин і воду. Вода хвилею накочувалась і розбивалася об тин, а він хитавсь і хилився. Потім біля тину з'явилася постать по пояс у воді з телевізором на голові. У світлі фар мокрий од дощу екран виблискував величезним страшним оком — лупатим і більмуватим.
Фари були тракторні — у провулку натужно хурчав колісний трактор "Беларусь". Величезні задні колеса буксували, розбризкуючи багнюку.
— Давай, давай, ну! — кричав хтось позад трактора: там світилися ще фари машин.
Кілька дядьків посеред вулиці цюкали сокирами — нашвидку збивали з колод плота.
Дід, батько і мати одразу кинулися до помочі: дід робити плота, батько до трактора, а мати просто у воду, до найближчої хати — виносити добро.
— Побудь поки що тут! — гукнула вона мені на ходу. І я не встиг опам'ятатись, як лишився сам.
З темряви раз у раз, наче водяники, вигулькували з води люди, тягнучи на собі різний домашній скарб. Он провели корову, що вже не ревла, тільки стогнала. Он бабуся, спотикаючись, тягне по воді за собою, наче човна, цинкові ночви з вузлами й подушками. І, плачучи, весь час примовляє:
— Ой що ж це робиться! Ой Господи! Ой за що ж це така кара! Ой пропало все, пропало! Ой Боже ж мій, Боже!
— Найгірше внизу, в березі, — сказав хтось у темряві. — Гребенюків, Мазниченків, Пашків затопило зовсім. А стару Деркачку — аж по самісіньку стріху. І дістатися ніяк. Човни потопило. Ще й трактор, бач, застряв — колоди для плотів підвезти не можна...
— Це щось у природі таке, їй-богу, коїться. Самі стихійні лиха в усьому світі: урагани, землетруси, повені, смерчі. То в Америці, то в Японії, то в Голландії... То на Кубані, то в Закарпатті... А тепер оце в нас...
Заскрипіли колеса, захропли коні — люди під'їздили возами.
— Кладіть осюди! Давайте! Телевізора отут поставте, на сіно!
Я кинувся помагати вантажити на вози речі потерпілих.
З темряви почувся голос Івана Івановича Шапки, голови колгоспу:
— Везіть до школи! Займайте школу, і клуб, і правління! Там усе одчинено!
А трактор усе хурчав і хурчав, аж звискував, та не міг зрушити з місця. Мій тато командував там, вигукуючи:
— Переключай на першу! Ліворуч повертай, ліворуч! Давай задню! Тепер вперед!
То було кляте місце. Там-завжди калюжа і болото навіть у найсухішу погоду. І завжди застрявали машини. А тепер від дощу воно зовсім розкисло і просто засмоктувало, як драговина.
Зненацька здалеку, з берега, долинув відчайдушний пронизливий жіночий крик:
— Рятуйте! Рятуйте! Ой!
Люди безпорадно заметушилися. Хтось із дядьків кинувся просто в воду. Йому загукали:
— Куди ти? Що ти там поможеш? Зараз плота кінчимо. Але він уже зник у темряві.
Тоді сердито закричали до тракториста:
— Що ти засів, як квочка! Там люди гинуть, а ти!.. Трактором не можеш проїхати, герой!
Кричали, щоб зігнати своє безсилля. Тракторист хрипло лайнувся:
— Що — трактором! Що — трактором! Тут танком не проїдеш, не те що трактором! Розумники!
"Танком..." І раптом в уяві моїй виник військовий табір, артилерійський двір, дивовижні незграбні машини зі скошеними, як у човнів, носами...
"Бронетранспортери-амфібії, да... Для подолання водних рубежів... для десантів..."
Я вмить згадав, що читав десь, як воїни допомагали людям під час стихійних лих...
І раптова думка пронизала мене.
— Іване Івановичу! Іване Івановичу! — загукав я в темряву. Але голова не відгукувався. Тоді я кинувся до тата:
— Тату! Тату!
Він, забрьоханий з ніг до голови, пхав трактора. З-під колеса, що буксувало, просто на нього летіла грязюка.
— Одійди! Одійди, ну! — крекчучи від натуги, роздратовано прохрипів він.
Ех! Та що там питати, казати! Не можна гаяти ні хвилини. Самому треба рвонути туди.
І не роздумуючи більше, я кинувся додому. Захекавшись, вбіг у сіни, схопив велосипед, прихилив динамку до шини, щоб світила фара, і скочив у сідло.
їхати було ой як важко! Колеса в'язли у грязюці, буксували на глині. Доводилося раз у раз злазити і пхати велосипеда поруч себе. Добре, що то не трактор. Коли вибрався з села на биту польову дорогу, колесам стало трохи легше. Колесам, та не мені. Бо тут шугав дужий вітер, який збивав, просто клав на землю. Двічі я не міг втриматись і валився набік, на ногу, і якийсь час стрибав на ній — не міг вирівнятись. А раз просто впав у болото. Але поспішав з останніх сил. І з тривогою вдивлявся вперед, у темне громаддя лісу, що наближалося. Шукав очима вишку, де прапор, і не міг знайти. І думав з острахом: "А що, як навчання ще не закінчилися і в таборі нема людей? Що робити? А навіть як є, чи послухають, чи повірять вони мені, хлопцеві?"
Було б, мабуть, розшукати голову або хоч когось із дорослих намовити. Але ж ні! Вилетів кулею і помчав. Не подумавши навіть. Як скажений!
І вже каявся я, і картав себе. Та вертатися в село було б безглуздям. Люди гинуть. Кожна хвилина дорога. Аж ось і посадка. Я в'їхав на "глеканку". Вітер одразу відпустив мене. Він пішов верхом, з шаленим свистом чешучи настовбурчені чуби струнких сосонок. Але тепер увесь час мені доводилося пильнувати, щоб не наскочити на пеньки. Бо як наскочиш та зробиш "восьмьорку" — тоді все. І, вшнипившись у "глеканку", так я й не вгледів, чи є прапор на вишці, чи нема.
Десь тут уже дот на узвишші, за дубами, невидимий у темряві: я виїхав на "генеральську" дорогу. І як про
щось далеке і примарне подумав про ті інструкції, що лежать там, у розколині над амбразурою. Та цю думку враз витіснив спогад про відчайдушний пронизливий крик: "Рятуйте!", що й зараз дзвенів у мене у вухах. І я ще дужче натиснув на педалі.
Хто був у лісі вночі у негоду, коли гуде, завиває скаженим вовком у кронах вітер, коли стогнуть людським голосом дерева, коли десь щось гухкає, свистить, тріщить, ламається, падає, перекидається, реве, лютує і шаленіє — той знає, що то таке. То страшне.
Але, присягаюся вам, я не відчував того страху. Десь із глибини спливла навіть думка: "Чому мені не страшно?" Та я одразу забув про це думати. Я був увесь якось націлений уперед і тільки вперед. Я думав лише про те, щоб їхати швидше, швидше, швидше... Я думав лише про свої ноги, що крутили педалі і вже страшенно боліли від напруження, і про дорогу, про оті нескінченні корчі, ямки, горбочки — щоб не наскочити, не натрапити, обминути.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ Полковник Соболь. Знову старший лейтенант Пайчадзе
Коли я раптом вискочив нарешті на галявину до тої арки й шлагбаума, освітленого ліхтарем, то якось не одразу втямив, що вже приїхав.
Вартовий помітив мене й гукнув:
— Стій! Хто такий?!
Я під'їхав упритул до шлагбаума.
— Мені начальника... Головного... Будь ласка... Дуже треба. Негайно... — Я вагався, говорити вартовому чи ні: однак же він не вирішує, а що, як не захоче покликати офіцера.
— Що сталося? Тільки повернулися з навчань. Три доби... Може, вранці?
— У нас село заливає, — видихнув я.
— Стривай. Зараз. — Вартовий кинувся до будки, схопив телефонну трубку. — Товаришу капітан! Доповідає вартовий на прохідній єфрейтор Єфимов. Тут хлопець приїхав. Каже, у них село заливає... Єсть! — Він обернувся до мене: — Давай он до тієї палатки!
Я пірнув під шлагбаумом і поїхав до палатки. Назустріч мені вже виходив високий офіцер з червоною пов'язкою на рукаві.
— Що таке?
Хекаючи і затинаючись, я розказав йому про наше нещастя — і про хати, що по самісіньку стріху затоплені, і про те, що човни позносило і дроти електричні позривало, стовп повалило, і про те навіть, як трактори буксують, не можуть підтягти колоди для плотів...
— Ясно, — сказав капітан. — Ходімо. Доведеться будити полковника. Хоч і жаль — годину всього, як ліг, тільки оце з походу повернулися. Та нічого не вдієш — тут така справа, що...
Ми пройшли кільки палаток і біля однієї зупинились. Капітан пригнувся і пірнув у неї. За мить палатка освітилася зсередини жовтим світлом і на брезенті заколивалася довга химерна тінь.
— Товаришу полковник, — почувся голос капітана. — Вибачте, що турбую, але справа серйозна. У сусідньому селі повінь. Затопило хати, потрібна допомога.
Хтось (очевидно, полковник) прокашлявся і мовив густим, неквапливим басом:
— Значить, так... Підніміть поки що офіцерів — начштабу, начартилерії, транспортників, командирів мотострілецьких батальйонів... Інших не треба. Хай відпочивають.
Мені враз перейняло подих. Вчулося, що ніби це той самий голос, що говорив зі мною по телефону.
— Хто сповістив про повінь?
— Хлопчик, товаришу полковник.