— Я схожу в батальйон...
— Крий, — співчутливо буркнув Сагайда, про все догадуючись. — За нас не турбуйсь: буде порядок...
На півдорозі до взводу Черниш зустрів Шуру з санітарами. Сонце стояло над захід, і скісне проміння вже густо переснувало лісову стежку. Вгорі у верховіттях нависала волохата сутінь, а низом голі стовбури яскраво взялися червоним. Ясногорська йшла, нахиливши голову, і не одразу помітила Черниша. Обличчя їй було заклопотане й серйозне. Немов це й не вона вдень так щасливо сміялася і щебетала на вогневій. Мовби вже згорнулася, увібрала всередину все, чим так щедро красувалася вдень перед бійцями його роти, перед ним.
— Шуро! — вперше за сьогодні Євген назвав її на ім'я. Ясногорська, мов прокинувшись, глянула на нього. І, перш ніж вона посміхнулась, Євген встщ; впіймати вираз гіркоти й болю в її очах.
— Бач, — сказала вона тихо і розгублено, — а я тільки оце думала зайти до вас... Іду в бойові порядки.
— Але ж там є твої люди... Ти могла б і не спішити.
— Сю ніч треба. Поповнення прийде. Шура стала обабіч стежки, пропускаючи своїх санітарів і діловито оглядаючи їх.
— Шовкун, навіщо ви ці носилки взяли? — зауважила вона гірко. — Там же є легші...
— Але ці міцніші, — з готовністю зупинився Шовкун. — Чи, мо за тими збігати? То я миттю!..
— Ідіть уже, ідіть, — махнула йому вперед Ясногорська. І навіть у цьому жесті Євген помітив ледве стримуваний біль, яким Шура зараз мовби відгороджувалась від нього. Що з нею трапилось? Звідки взялась оця неперехідна відстань, що зараз несподівано залягла мЬк ними? А вона таки залягла. Євген це відчував, холонучи, як перед неминучою небезпекою. Вдень, на людях, йому, виявляється, легше було порозумітися з Шурою, ніж стоячи зараз тут, віч-на-віч з нею в лісі. Тоді все в ній рясними снопами світла було спрямоване на нього, призначуване йому: кожен порух тіла, гарячий погляд, ласкаве слово і навіть те, що чулося за словом... І ось тепер все це згасло, заступилось чимось іншим, може, навіть оцими носилками, не бачити б їх ніколи.
— Чого ти задумався, Женю? Ходім. Вони рушили стежкою за санітарами.
— Ти маєш уявлення про нашу передову? — глухо запитав Черниш.
— Маю, — зітхнула Ясногорська. — Розповідали. Під передовою розумілась піхота. Вона лежала за горбом уподовж річки. Звідси було туди кількасот метрів, але це вважалось смертельно далеко. Для того, щоб попасти в бойові порядки, треба було прохоплюватись по голому схилові, обернутому до противника. Ворожі снайпери не спускали з нього очей, полюючи за кожним, хто з'являвся в цій зоні. Ненависний белебень уже коштував батальйонові кількох бійців. Щоб уникнути зайвих втрат, Чумаченко наказав надалі "відкривати навігацію" лише в темряві. Боєприпаси, продукти, газети, листи — все це відтепер рухалося в бойові порядки лише вночі. Поранених звідти витягували теж тільки вночі. І, незважаючи на це, втрати були майже після кожного рейсу. Напередодні вдосвіта старшини притягли до КП вродливого капітана, працівника дивізійної газети. Черниш бачив його, закривавленого, холодного, збайдужілого до всього... Звідки знати, чи не притягнуть завтра і Шуру в такому ж вигляді на КП?
— Якби можна було піти замість тебе, Шуро... Якби я тільки мав змогу!..
— О Женю, Женю... Коля б нам було дано заступати собою інших... Я теж пішла б...
За кого? Черниш не запитав, здогадуючись, кого вот мала на увазі. Звичайно, Брянського!
— Чого ти не замінила погони на польові? — зауважив він згодом. — Будугь біліти при ракетах.
— Ай справді, — покірно погодилась Шура. Вона взагалі була зараз якась покірна, замислена і лагідна. — Я зовсім за них забула... Здається, в мене тут є в сумці польові.
Попорпавшись на ходу в своїй набитій пакетами сумці, вона дістала пару польових .погонів і зупинилась.
— Пристебни, будь ласка.
Євген, затримавши подих, торкнувся її плеча. Вперше в житті він торкався цього дівочого плеча, теплого і тендітного. Поволі висмикнув Шурині вузькі білі погони — один, потім другий — і вправив натомість польові.
— Готово?
— Готово.
— Дякую...
На якусь мить Чорнишеві руки самі, поза його власною волею, затримались на її плечах. Шура ні'би не чула на собі тих рук.
— Женю, — ледве чутно прошепотіла вона, дивлячись на Євгена з довірливою пересторогою, так, як тоді під Будапештом, коли, вже поранена, лежала на возі серед закованого ожеледицею степу. — Скажи мені. Женю... Скажи, — очі їй раптом засвітилися в сутіні великими сльозами:— Адже це недобре, що ми отак?... Що між нами отак?..
Вони разом подумали про Юрія. Брянський наче зійшов сюди з далеких Трансільванських гір, і став між ними, і дивився на обох. Суворий, осяяний та крилатий, мовби весь час летів до сонця. Обоє мовчали, звертаючись думками до нього, питаючись в нього поради, звіряючи з ним своє сумління, як шлях по нерухомій зірці.
— Я весь час думав про це, — нахмурився Черниш. — Якщо ти хочеш знати мою думку...
— Не треба, Жекю, не треба, — енергійно перебила його Ясногорська. — Не будемо зараз про це... Ходімо! Вони рушили стежкою, не торкаючись одне одного.
— Ти боїшся цієї розмови, Шуро?
— Не боюсь, я нічого не боюсь, але... Хай потім, потім!
— Коли — потім? Коли? Назови мені той день...
— Женю, навіщо?
— Назови! Щоб я чекав, щоб я дожив, коли навіть... загину.
— Не говори так, не треба... Ти зна^ш, який день я маю на увазі. Той, коли все вже скінчиться, коли настане нарешті нове життя.
— Це вже так близької — просяяв Черниш.
— Тоді, по-моєму, все стане інакшим, — говорила Шура, поступово запалюючись від власних мрій. — Тоді все можна буде вирішувати по-новому... І, може, те, що зараз нам здається нездійсненним або гріховним, тоді стане природним і можливим. Адже ми опинимось в зовсім іншій сфері, поза смертю, поза кров'ю, поза нашими болями і кошмарами... А все, чим ми зараз караємось, залишиться, як після сповіді, тут, по цей бік. Як ти гадаєш, друже? Невже там люди не відчувають себе вдруге... щойно народженими?
— Я тебе розумію, Шуро... Мені й самому той день уявляється не просто великою історичною датою. Це, певно, буде щось значно більше. Бо ж там виникатимуть усі початки, там буде тільки майбутнє, світле, безкрає...
Черниш не доказав. Знайомий вібруючий висвист снаряда розітнув вечорове встояне повітря. Блиском і тріском завихрилася гущавінь. Шура інстинктивно вхопила Черииша за руку, і вони разом прискорили ходу, озираючись на кожен вибух, що розлягався їм вслід. Верхами за ними гналося гаряче осколля, прошиваючи потемнілу зелень, лунко перестукуючись в гілках.
Нарешті обоє вихопилися з-під обстрілу на узлісся. Вигляд вогневої та близьких окопів одразу заспокоїв їх.
Високе небо колосилося останніми загравами. Шовкун уже дерся з санітарами по крутому косогору. Внизу на вогневих спокійними групами стояли мінометники, слухаючи знайому журливу піснто. Тут, на чужині, серед цих австрійських яруг, вона якось особливо глибоко хвилювала бійців своєю болісною тугою, пристрасним закликом неподіленого почуття.
Он зійди, зійди, ясен місяцю,
Як млиновеє коле...
Ой вийди, вийди, серце-дівчино,
Та промов до мене слово...
То невидимий Маковей, згорнувшись десь у си'рому окопі, дав собі волю.
XXII
Всю ніч прибували війська. Дорога від найближчого тилового села до переднього краю захрясла танками, тягачами, автомашинами. Поволі все це розсувалося в узбічні гаї та улоговини. Командири батарей люто сперечалися за кожний шмат землі: вже не вистачало місця для артилерійських вогневих.
Опівночі у виярок, обжитий мінометниками, гунулії важкі танки. Хома, який розташувався на ніч із своїм транспортом поблизу вогневих, когутом накинувся на танкістів. Мабуть, за власне вгіддя він не сварився б з таким запалом, як сварився зараз за це нічиє узлісся, де була його стоянка. Метався з батогом перед машинами, даремно намагаючись перекричати вуркотання моторів.
— Соб тримай, соб! — гукав щосили механікам. — Ручицю вломиш!
Водії не звертали ніякої уваги на Хому, коні харапудились в темряві, ручиці тріщали.
— А-а-а! маму твою мордує!..
Танки стали по узліссю там, де хотіли. Хаєцький, відтиснутий зі всім господарством в колючі хащі, в свою чергу випер звідти ще далі кілька батарейних передків з кіньми та кухню з заслуженим верблюдом. Влаштувавшись на новому місці, Хома швидко вгамувався і замирився з долею.
Через деякий час він уже знову никав біля заглушених танків, спокійно постукував по них пужалном і допитувався в танкістів про товщину броні. А згодом, розлігшись із засмальцьованими водіями біля їхніх машин і забувши всі свої кривди, розтлумачував новоприбуль-цям, з ким вони допіру вступили в контакт.
Слухаючи Хому, можна було подумати, що цей гвардійський стрілецький полк, з яким оце танкістам поталанило діяти разом, не має взагалі собі рівного. Виходило так, що складається він всуціль з виняткових людей, з добірних героїв-богатирів. Командує цим полком прудкий та грізний таджик-академік Саміев. Полкову розвідку щоночі водить на неймовірні завдання славетний "вовк" Козаков, повний кавалер ордена Слави, їден на всю дивізію повний кавалер!.. Біля полкового прапора стоїть герой Сталінграда і Будапешта старшина Багіроп. Про нього, напевно, всі чули. Не чули? Стид і сором!
Та це ж він з-під землі штурмував готель "Європу"!.. І про Хаєцького навіть не чули? І про Воронцова — ні? О люди! Герой Радянського Союзу майор Воронцов — замполіт цього славетного полку. На ньому, правду кажучи, все тримається. Міць, голова, йому вже за сорок, Й нього вже й сини в армії, а подивіться на цього музика; оце, скажете, сила, оцей поведе і виведе!.. Коли ти кепський вояка, то він тебе на гужа скрутить, а коли чесно виконуєш свою місію, то від нього тобі шана ихвала.
— Затямте собі це і не дуже гніть кирпу, бо тут такий народ! Орли!
Здавалося, все в цьому незвичайному полку мало б приголомшити самовпевнених танкістів: тут було-таки чим захопитись. Адже сю ніч невтомні розвідники полку шастають уже на п'ятому іноземному кордоні. Через п'ять кордонів, через тисячу боїв — це вам жарти, га?
А тим часом водії-механіки, частуючись по черзі вином з каністри і пригощаючи Хому, слухали його без особливого подиву. Вони, здається, й не уявляли собі цього полку інакшим.