Хіба пан гетьман наказав його забрати?
Батько не говорив нічого. Я сам кажу, що треба їхать і другої такої нагоди не буде... Ну, Олексію, кажи сам, бо мені ніколи...
Олексій не вагався. На його думку, Тиміш говорив правду.
— Я поїду,— каже твердо.— Нічого тут не вилежу. Рана загоїлась. Я можу вже й говорити добре й ходити. Зможу й посидіти, й нічого мені не станеться.
Красовський не знав, що й казати, яка причина такого поспіху. Та розуміла це добре Настя. їй стало моторошно на серці. Хоч вона знала, що Олексій не поверне свого серця до неї, та вона почувалася тим щаслива, що могла до волі надивитися на коханого козака та наговоритися з ним досхочу.
На те надійшов лікар. Як йому Красовський розказав, у чому діло, німець замахав руками.
— Ніхт мегліх, авсгешлосен .
За той час Тиміш придивлявся насмішливо німцеві, особливо його перуці. Такої мацапури він зроду не бачив та ще й німецького говорення не розумів.
Що він базікає?
Каже, що небезпечно Олексієві їхати.
— Дурний ти, німче, під моєю опікою Олексієві безпечніше, чим тобі під цею волосяною шапкою... Цікаво знати, що у його під цим мішочком сидить?..— не оглянулись, як Тиміш зірвав німцеві з голови перуку...
'-Неможливо і кінець (нім.).
Німець обурився на таку зневагу. У нього була голова лиса, мов коліно.
Вибачте, добродію,— каже Тиміш кланяючись,— я бачу, що тобі справді треба чуприни з чужого волосся, як свого дастьбіг,— віддав зараз перуку й ще раз вклонився.
Даст іст айн барбар — каже німець, закладаючи перуку на голову.
Усім стало соромно за поведения Тиміша. Він поводився, мов між козаками. Красовський перепросив німця та соромився признати, що це гетьманич, син повелителя України. Олексій перепрошував його від себе, хоч і йому хотілося сміятись... Але їхати таки треба.
Німець пішов, не прощаючись, і все бурмотів, що це варвар. Красовський просив Тимоша пообідати, та він вимовлявся, що йому ніколи, що мусить їхати зараз, щоб валку здогонити.
Миттю кинулись усі виряджати Олексія в далеку дорогу. Одягли його, наділи чоботи й шапку, наділи кожух. Олексій став прощатися з усіми і дякувати за щиру гостину й опіку. Стара бабуся й Красовська аж просльозилися. Красовський віддав Олексієві гроші, які дав гетьман, та він не хотів їх прийняти. Олексій просив, щоб ті гроші передати на вбогих, яких удержувало братство. Настя, бліда мов полотно, прощалась з любим козаком, у неї дрижали губи, так здержувалась від плачу.
— Поздорови від мене, мов від сестри, Катрусю, я за ваше щастя Бога молити буду...
Тиміш піддержував побратима під руку, бо таки світ йому крутився, як його обвіяло холодним повітрям.
Олексій наперся ще поступити в церкву й подякувати Богові за виздоровління. Тепер пішли за ворота. Тут справді стояла запряжена коляска, а на ній подушки та перини, котрими Тиміш при помочі козака обтикав Олексія з усіх боків. Коні рушили вихром. Тимоша супро-воджав десяток гетьманських козаків на конях...
IX
ПОБРАТИМИ
1 Це є варвар (нім.).
Тиміш мимо своєї прудкості й козацького завзяття показався неабиякою нянькою для хворого побратима: Дивився, щоб ніде вітер на нього не завіяв. Коні гнали, мов вихор, і тепер Тиміш став розказувать Олексієві детально, що за той час гетьман робив з військом.
Ти не знаєш усіх причин, чому батько не хотів брати Львова, а вдоволився таким мізерним окупом. Уся старшина й козацтво не були з того раді, та воно, коли подумаєш, то так мусило бути. Говориться, що ми воюємо не проти Польщі й короля, а проти панів-магнатів або, як їх батько називає, проти короленят. А до того Львів-ні при чому, бо там не було ні панів, ні короленят. Батько вдоволився марним окупом двадцяти тисяч. Батькові й тепер здається, що піддурив татар, що на такий малий окуп пристали. Та це не так. Я розумію татарську мову й підслухав, як вони ремствували, що їх за таку прислугу так плохенько нагородили. Татари мусили на те пристати, бо боялись козаків. Ти подумай, що не уся орда була з нами. Коли б так козаки з черню кинулися на них, то б ні один татарин живий не вийшов. Інакше було б, коли б уся орда була з нами, і я боюсь, що як орда до нас приєднається, то колись у найприкрішу хвилю оставлять нас на леду. Про таке не раз старшина говорила...
І я такого боюсь,— каже Олексій.— Та ти розказуй далі, бо цікаво мені послухати.
Та воно не дуже цікаве... Прийшли ми під Замостя. Одну частину татар батько відправив зараз, та мимо того у нас було доволі війська і гармат, щоб здобути Замостя, хоч воно не такий курник, як Львів. Тато писав листи до Замостя, що він шукає за панами з-під Пилявців, а особливо за Вишневецьким, на якого всю вину скидає за це кровопролиття. Розуміється, що в Замості Вишневецького не було. Написав теж тато листа до капітана німецького війська Ваєра, що у панів служить, і перемов-ляв його до себе, а тоді і йому, й війську краще буде, бо у нас і їсти є що, й плата не буде залягати, бо є чим платити... Ти не знаєш, Олексію, скільки у батька грошей в Чигирині... саме золото та срібло заховане в барилах... Мене раз посилав батько провірити, чи хто до них не добрався...
— Ти справді тепер коли в Чигирині бував? Як же там? —" Хіба то така штука тепер до Чигирина добратись?
Дороги безпечні, загонів немає, бо нема за ким ганятись. Україна опустіла від жида і пана...
Олексій став нетерпеливитись. Він хотів дещо інше про Чигирин почути.
А як там люди живуть?
Тепер гарно. Старий Серпанка й далі головує. Своє ремесло передав на синів, а сам з лавниками та райцями порядкує. А який порядок у городі! Народ веселий... радіє з волі.
— А у Серпанків у хаті ти бував?
Тиміш поглянув косо на Олексія й моргнув на нього... "Еге ж, козаче, знаю, чого тобі треба, та підожди, ми трохи полякаємо". Подумав хвилину й каже:
— Дочка Серпанка, та чорнобрива Катруся, може, ти її коли й помітив, заміж вийшла...
ч Олексія аж підкинуло. Почув, що кров у ньому застигає.
— Що ти говориш? Невже ж? Та за кого?
— Серця не навчити, ні йому приказати, як у піснях співають... Вийшла за старого Онацького Максима... Він тепер отаманує над городською міліцією... важна тепер парсуна... подобався дівчині...
— Таж Онацький жонатий, як так можна?
Чому не можна? Стару післав на село, а з молодою оженився.
Тимоше! — скрикнув Олексій.— Не рани мого серця, ти хіба жартуєш з мене...
А чому ж би не пожартувати з залюбленого горобчика? Як я коли влюблюсь, то ти з мене поглузуєш...
— Так цьому неправда... Тиміш став сміятись.
— Якщо ти думаєш, що Онацький перекинувся в турка і взяв собі другу жінку, то те, що я говорив, могло б бути правдою.
Олексій поміркував тепер, що побратим пожартував собі з нього.
Як ти, Тимоше, мене налякав. В мені трохи серце не застигло...
Ти, Олексію, справді влюблений, мов горобчик, що в таку дурницю повірив, не подумавши. Не бійся, Катруся здорова й гарна, мов квітка. Вона мене про тебе розпитувала, поздоровити тебе приказала. Так розпитувала, що ледве дівчини спекався, бо в мене часу не було на довге балакання.
Олексій не хотів уже більше про Катрусю розпитувати. Спитав за стару няню Горпину.
Няня живе, здорова, у своєї кревної Березихи...
І не хоче вертатися до вашого дому? х
— Не хоче... і я не дивуюсь тому. І я так зробив 6Чі. Ніде правди діти: і я своєї мачухи не люблю. Вже раз стрінуло тата нещастя із-за неї, а боюсь, щоб ще раз не стрінуло. Сердешна Горпина не любить гетьманші з цілого серця, а мачуха її теж ненавидить.
Але Горпина чей же не бідує...
Цього не може бути. Тато дає гроші й нічого для неї не пожаліє. Та Горпина не хотіла брати. Тепер тато дає Березисі потай Горпини. І тепер велів тато піддати їй трохи червінців.
Спасибі тобі, побратиме, за ці новини, а тепер розказуй далі про Замостя.
Добре. Почуєш, та, далебі, нічого цікавого. Замостя — твердий горіх, та тато розвідав від перебігців, що город не був приготовлений на облогу. Не було харчів. Ми знали, що він мусить здатись, та ми й те знали, що тато й Замостя не хоче брати. Я міркую собі, що тато хотів показати ляхам свою силу, щоб через те вплинути на вибір короля по волі козацького війська. Ми лише трохи стріляли з гармат, трохи йшли до наступу, трохи переговорювались...
Як це: трохи йшли до наступу?
Тато вирядив до того чернь, котра рвалася вперед, як і все. Поробили ми гуляйгородини...
А це що таке?
Ти не знаєш? То такі башти на колесах із стінами з бревен або таки із плота. Там залазять люди з мушкетами, а інші їх попихають під вал і звідсіля стріляють на оборонців, що на валах.
І воно добре?
Авжеж. Доходять так закриті від мушкетних куль під мур, а опісля деруться на мур. Але в Замості були кращі жовніри, чим у Львові. Вони стріляли на гуляйгородини з гармат, багато їх привертали, а то й поторощили вщент. Потім і те все перепинилось, бо й тих, що вже на мури дерлись, відбили...
Цей німець Ваєр, видно,— лицарська душа, бо відмовився. Потім післав тато у город знову того самого польського ксьондза на переговори і нашого попа. Стали їздити сюди й туди. Аж потім прислали до нас двох шляхтичів, тато послав від себе полковника Мозиру, а поки що задержав у себе тих двох шляхтичів як заложників. Наш наступ, хоч і невдалий, багато панам страху нагнав. Та ще довідалися від пійманих язиків, що до нашого табору надтяг Кривоніс. Вони там знали, що Кривоніс здобув Високий замок і, певно, що нашу невдачу при наступі приписували тому, що Кривоноса не було. А до того ще в Замості вже на п'ятий день облоги не стало харчів. Кинулася пошесть між людьми. Бідні люди дуже вмирали, а трупів не можна було ховати, бо земля замерзла, становище з дня на день гіршало. Тому-то й умова не тривала довго. Торгувалися за окуп. Тато жадав двісті тисяч дукатів, а стало знову на двадцяти.
— Чого ж так мало? Замостя могло більше заплатити.
— Не знаю. Та нам було пильно покінчити діло. Під Львовом, то нам усім було не по душі, що пішли на згоду, а тут то всі бажали собі того, щоб чимшвидше кінчати.
"— Яка ж тому причина?
— Було їх кілька. Перш за все зима. Не у кожного був кожух. Людям хотілося вертатися додому. Побоювалися, що татари, вертаючи, стануть плюндрувати Україну... та й кожному пильно було віднести додому те, що надбав... А найважніше то те, що у нашому війську прокинулася пошесть.
— Яка ж саме?
— Бігунка.