рез те Лорхен навіть надвір не пускають, але вона й не хоче, бо дома в майстерні веселіше.
Іноді увечері, як Лорхен ведуть уже спати, забігає чорний дядьо Макс. Він також підносить її догори й так лоскітно цілує під підборіддя у шийку. Дядьо Макс та вона, тільки вони обоє говорять дядеві Руді "ти", більше ніхто не сміє. І так само тільки вона та дядьо Макс мають право обнімати дядя Руді. От тільки з тою різницею, що вона може обнімати за коліна, а він — аж за плечі. Але як вона виросте, то й вона за плечі обніматиме.
Що ж буває після того, як Лорхен іде до свого ліжечка, того вона вже не знає, бо в ліжечку вона не працює, а спить.
***
Тіна дуже хвилюється, вигладжує свою зовсім простеньку, скромну (тільки трошечки кокетливу) суконьку й нетерпляче поглядає на Макса. (Боже, як він сьогодні прибирається, чепуриться, волосочок до волосочка вкладає, наче до нареченої збирається!) Вже четверта година. Мама казала, точно о четвертій треба бути, тоді в майстерні настає маленька перерва, і тато тоді найвеселіший буває, бо вчить Лорхен машину крутити. Ну от, а Макс знову за свою коробку береться, перев'язує другим ременем — той, мовляв, негарний.
Сьогодні Тіна й зачесана скромно, гладенько, як до школи колись. Губи без краплиночки фарби, брови, вії такі, як иам-а родила їх. Максові вона сьогодні, напевне, зовсім не подобається. І ластовиння дуже видко, і уста без фарби такі широкі, і очі якісь лисі.
Але Макс вовтузиться із своєю коробкою, як кошеня з клубком, і нічого не бачить. І що воно таке в тій коробці?
— Ну, а як вас, Тіно, пані Бетман приняла?
Тіна радісно-злякано скрикує й притуляє руки до лиця. Ох, вона ж і забула розказати. (Сьогодні вона зовсім, як очманіла, саму себе ще десь забуде. Ій-богу!) Це ж була історія в Бетманів! Самого Бетмана не було дома. Тільки високошановна пані. Ну, звичайно, і пані Шустер. Ах, Макс не знає, хто ця пані Шустер? Це — міністр-президент усієї фірми Бетманів. Пані Шустер прийняла її страшенно холодно. Ага, скрізь погано, знов до Бетманів! Ну, Тіна нічого не хотіла їй казати. Добре, думай собі, що хочеш. Аби тільки до дівчат пустила. Та дурна взяла та й пустила. І от що тут тільки почалось, як вона показала скла дівчатам! Почали видирати одна в одної, вищати, кричати, кидатися подушками, танцювати на столах. Прибігла Бетман, прибігла Шустер: "Що таке, що за скандал? Знов ця Тінка тут щось учинила? Марш по кімнатах!" Еге, дівчата тільки в регіт та в свист. "Не хочемо! Одходимо! Всі йдемо на волю! Кінець! Годі!" Шустер отетеріла, Бетма-ниха до телефону, до поліції: бунт! А дівчата тим часом поскладали свої куфри, та й гайда. Восьмеро того самого вечора виїхало, а чотири на ранок утекли. І ні одна не сказала про Сонячну машину! Ні одна! Тільки сама Шустер догадалася. Наслала до Тіни поліцію; але поліція понюхала, понишпорила й пішла. Що ж вона може знайти? Лють у них на Сонячну машину така, що пані Бетман аж плаче. Лається й плаче. Плаче й лається.
— Але, пане Максе, тепер я потребую багато скла! Нас уже тепер вісімнадцять душ є. Як кожній на день хоч по два скла роздати, то й то треба тридцять шість. А маленьку Софі поліція заарештувала. Бійка була з поліцією. Одного бендюжника дуже поранено.
Макс востаннє пробує підняти коробку. О, легка зовсім. Тепер вона подібна до куферка на дамські капелюші.
— Ну, гайда, Тіно! Я мушу поспішати.
Тіна вся затихає, зіщулюється, забуває і про Бетманів, і про поліцію.
Вони вдвох ідуть нагору. Макс попереду. Тіна позаду. В сінях уже чекає на них пані Надель і зараз же відводить Тіну в куточок, скинувши з неї капелюша і нашвидку пригладивши волосся. Нічого, зовсім колишня Тіна.
Потім Макс і пані Надель ідуть до кімнати, де старий Надель лежить на канапці, тримаючи в одній руці газету. Він швиденько й акуратненько складає газетку й вітається з гостем. Руді, видно, вже говорив із ним: старий не дивиться в очі, хмуриться, на щоках гарячі фіалкові плямки хвилювання.
— Ну, товаришу Наделю, будемо говорити прямо й одвер-то Добре? Можна сюди увійти Тіні і привітатися з вами?
Старий Надель пошарпує одним плечем, немов його щось там кусає, втягує носом повітря й мовчки відходить до вікна. Тоді пані Надель швиденько виходить до сіней і зараз же вертається з Тіною, ведучи її за руку. Тіна дрібненько ступає, спустивши очі долу й уся зашарівшись так, що й ластовиння не видно.
Мати підводить її до батька, пускає й одходить набік до Макса.
Тіна стоїть із звислими руками, із спущеними долу очима, гладенько зачесана, червона, злякана, чекаюча.
— Ну, що ж... Здорова була. Прийшла, то вже не виганяти.
Тіна раптом рвучко нахиляється, хапає батькову руку й цілує.
Тоді Макс широко підходить до старенького Наделя, нашвидку тисне йому лікоть, киває червоній Тіні, весело на бігу прощається з панею Надель і поквапом виходить
Його роль скінчена, йому треба тепер поспішати в своїй справі.
Дома він іще раз оглядає себе в дзеркалі, бере коробку й сходить із нею вниз. Вже за чверть п'ята. А він же дав слово Сузанні рівно о п'ятій бути вже в неї. Тепер не повинно бути ні неточності, ні обману, ні гри, ні лицемірства. Нічого.
Сьогодні він уже не обіймає величного портьє, не говорить чудних слів. І йде він до палацу цілком пристойно, поважно, такий весь чисто убраний, навіть у жабо з мереживом .От тільки коробка в руках. Коробка — не коробка, валізка — не валізка, нести її самому йому незручно, а льокаєві дати нізащо не хоче.
***
Сузанна чекає Макса в зеленому гроті. Це велика печера, обросла зеленим густим мохом. Старі сірі скелі випинаються по стінах незграбними рогами; в кутку загус жовтий сталактит, подібний до величезної обплилої воскової свічки; десь дзюркотить струмочок, звідкись просівається жовто-зелене світло. Тихо, журно. Пахне трошки лісовою цвіллю, трошки глицею. Збоку — плескуватий величезний камінь, оброслий мохом.
Коли Макс, мружачи очі, входить до грота, незграбно несучи поперед себе коробку й стукаючись об неї колінами, з каменя помалу підводиться русалка. Вона не встає, а тільки спирається на лікоть і жде. Як у всякої порядної русалки, на ній, крім легесенького газового зеленого жабуриння, розпущених кіс і легесеньких зелених черевичків, нічого немає. Максові гостро виразно впадають в очі дві підковосхожі густі зелені тіні під тугими оголеними грудьми, ріденько прикритими газом.
Русалка витягує до нього праву руку.
— Ну, нарешті!
Але тут же здивовано непорозуміло помічає коробку.
— А це що таке?! Для чого сюди цю коробку? Ти кудись виїжджаєш?
Макс ставить коробку біля своїх ніг, поштиво бере руку Сузанни і, стараючись не дивитись на її голі, злегка задраповані жабуринням клуби, цілує.
— Ради бога, Максе, що це за опудало ти приніс сюди? Саме сюди! Побійся ж бога, подивись, яка вона тут страшна. Ради всього гарного, викинь її зараз.
— Вибач, Сузанно, але ніяк не можу викинути.
— Ну, знаєш, я справді повірила, що ти тепер інший став. Ти ж обіцяв прийти з великою якоюсь радістю до мене. А приходиш із якоюсь брудною смішною коробкою, що примушує навіть ці скелі корчитись од образи. Фе!
Русалка лягає на камінь і сердито закидає руки за голову.
І Макс знову гостро виразно помічає темно-зелену, пухнату тінь під пахвами.
— Я й прийшов із "великою радістю". А ти обіцяла прийняти мене теж інакше, а замість того лаєш мене. Сузанна швидко підводиться й знову спирається на лікоть.
— Ти вважаєш, що я погано тебе приймаю?! Так?
Макс старається не бачити ні круглого глянсуватого коліна, випнутого з під жабуриння, ні двох перевернутих округлих чаш, що випинають зеленими проміннями газ, ні шовковистої розпущеної бронзи, що спадає з пліч на голу круглу обточену руку. Він дивиться тільки в її вогкі, з зеленими відблисками, глибокі очі; в них поза скриком обурення стоїть іззаду лукавий Сузаннин вабливий смішок.
— Ні, ти приймаєш добре. Але сердишся на мене даремно. І побачиш, що я свого слова дотримав; я прийшов із великою радістю. Можна мені сісти коло тебе?
Смішок продирається наперед і опановує очима, устами й ямочками коло уст. Справді, вона сьогодні інша, вона не дама, а дівчина, зовсім молода, на диво тонка дівчина, а розпущені коси роблять її просто невинною. Вона трошечки відсуває ноги, злегка випинає до нього підборіддя й лукавим нІжним шепотом кидає в нього!
— Милий!
— От це інша мова! Бо я таки милий.
— Ох! Невже?
І дівоча пухнато-бронзова позеленена голова насмішкувато схиляється на плече, а вогкі чисті очі мружаться ласкою, хвилюванням, смішком
— Правда! Побачиш сама! Насамперед бачиш, яким чемним хлопчиком я одягнений сьогодні?
— Диво дивнеє! І головою ще ні разу не шарпнув, як загнузданий кінь.
І знову лукаво, насмішкувато витягши до нього підборіддя, тихенько, таємно шепоче:
— Ну, а радість же де?
А очі вже знають, ждуть, хвилюються, радісно соромляться Макс посміхається й показує рукою на коробку.
— Ось.
— Ти хочеш, щоб я знов почала "лаятись"? Будь ласка, постав її хоч туди за камінь. Що воно таке? Для чого ти гя гаєш її з собою?
— Бо це радість. Як же її не "тягати" з собою?
Сузанна раптом догадується.
— В ній щось е? Для мене?!
— Для тебе, для всіх.
— І для всі іх? Це вже забагато. Що ж воно таке? О, господи, невже рукопис твоєї книжки? Ради бога, Максе!
Макс не ображається, не стріпує головою, тільки все так само посміхається.
— Ні, не рукопис. А хочеш знати, що це?
— Як же не хотіти, коли ця мацапура всю нашу увагу відбирає. Мушу нарешті знати!
— Це — індульгенція, Сузанно. Індульгенція всьому людству, всім людям разом і кожному зокрема, між ними і тобі, і мені.
— Хм! Загадково. Але що тобі індульгенція потрібна, то в цьому ніякого сумніву немає.
— Так, тут є й мені, всім моїм пакостям, нещиростям, слабості, брудові, нікчемності. Є, Сузанно. Але не тільки мені, а, повторюю, всім людям, всім їхнім пакостям, злочинствам, жор-стокостям. Цілковите всепрощення! Забуття всіх гріхів. А також і святощів. Тут, Сузанно, в цін коробці лежить смерть усіх богів і дияволів.
— Боже, яка ж це, певне, нудна річ!
— У цій коробці, Сузанно, лежить бомба.
— Індульгенції й бомба. Цікавий багаж.
— Страшної, нечуваної сили бомба, Сузанно. Такої сили, що висадить у повітря всю історію людства. Пе