Березень сипав снігами, дощем, вітром і, де міг, озвіріло зривав стропи.
Мар’яна стала назовні тихою. Блідість її лиця і бронзовість волосся крили силу незримої таємниці. Іван був з нею обережним. Йому все здавалось, що в його руках ламка річ, що впаде і розсиплеться.
Старий прочув весну і все частіше заходив до засіків з зерном. Він усе бачить, а особливо мучить його щербина з кіньми. Треба чимось її заставити, інакше не піде сівба.
А довкруги росли і буяли буйні голови, що прагнуть, здається, все, що бачать їх очі, обернути в порох. Хутір щільніше затискає свої брами, інколи заїжджає Микита, щоб "довідатись, як там воно", не раз охляп на рудому коні вженеться Наталка, наробить крику й реготу, щоб зникнути знов.
Іван вперто думає про Таню. Про Водяного пішла шумлива вість, що він десь там, обополи Дніпра, давав бої, брав комісарів — і де він бував, там зникали ревізії, а селяни, мов чорні жуки, знову влазили до свого гною і там порпались. В Миронівці, казали, якесь чортяче кодло з Федоренком творило "чеку", але воно ще потрапить, куди треба. Видушимо той гній з нашого чиряка. казали суровці.
В Каневі засів отой звірюка Дорошенко — дука, а тепер з червоною зіркою на лобі. От випечемо, братику, тобі ту зірку на шкурі і тоді побачимо. Від рання до рання засідає в школі імені Пушкіна, — дим бакуну, перегар самогону, нагани і бомби. Чека засіло в будинку Демідова, Кажуть — тому, бо там великий графський льох на вино — і коли заводили до будинку людей, вони часто десь там зникали без сліду. А все прикрите парком зі старими липами й акаціями, безмежним виглядом на Дніпро і широкими сходами, з ліхтарями, що кількома каскадами спливають униз до вулиці.
Що каже доктор Лоханський, якого часто викликають, як лікаря, на Степанську, де він нарешті має можливість власними доторками відчути втілену свободу? Нічого він не каже. Він мовчить. Він ще не думає, що так направду має бути завжди — інакше треба б викинути з душі віру в чудове поняття "людина"; одначе він на очах худне, грива його стирчить догори погрозливо, а приймаючи своїх пацієнтів, ця гомінка колись людина обернулась, як сказано, в ідеал мовчання.
Його друг Афоген Васильович, як це вже всім у Каневі відомо, ходив на довшу розмову з безвусим молодиком, що вимагав усіх царів з історії послати на сміття, а на їх місце поставити свідомість класів та їх боротьбу в процесі розвитку економіки. Кажу вам: бо-же-вільні! Посірів старий історик, мов сірий кіт, але вирік твердо, що лінії своєї не спустить, що історія для нього історія — ніякі класи й економіка, а тільки государство Російське існує для нього — Рюрик на початку і Микола II в кінці. І доктор, і директор довго важили свої слова, і коли їх сказали, це значить, що на це прийшла неухильна потреба.
Василько мешкає в Лоханських. Він мав необережність доцапатнсь до Кащенка, і тепер вони з "Білим Кликом" (а з ними й Ольга) бушують уявно по плавнях рідного Дніпра. Що для них тепер Том Соєр — дитина! Ось як тільки вдарить весна, всядуть на байдаки — і гайда визволяти братів з турецької неволі! А Ольга питала: — Чи правда, батьку, що й ми з козацького роду?
— Розуміється, — насуплено басить великий доктор. — На Січі був курінний отаман Тарас Лоханський, що керував Лоханською паланкою та водив своє військо на Босфор. Кажуть, був одружений з венеціанкою, яку ніби вирвав з гарему якогось там паші.
Ольга вщерть переповнена видивами — ходить і мріє, лягає, і їй сниться Венеція. Не дурно у них на стінах краєвиди того казкового міста. Дивиться на картину балу в палаці дожів, і їй виразно здається, що під тією чорною маскою ховається лице її прабабуні.
Гірше, що Ольга уже третій тиждень не має вістей від Андрія. Кожного ранку вибігає, як бувало, на ґанок саме в той час, як проходив листоноша і казав, посміхаючись: — Ольго Миколаївно, вам "пісьмєцо". Але тепер — нікого і нічого. Проте вечорами, як і бувало, при світлі малої лампочки, край нічного стола сидить вона, скулена, в нічній сорочці, її ноги підібгані, а уява вишукує слова для "персника". "Перснику! Чи знаєш, як тебе видивляюсь і чекаю? А чи знаєш, яке божевільне щастя саме в ці дні пройти через гущу ненависті оповитою габою любові?" Всі ці слова мандрували тут же до шухляди столика, і там їх зібралось чимало.
А їх авторка не знаходила собі місця. Місто її не бавить. Ішла на хутір. Там бодай "його" кімната, книжки і речі. Проходила через весну, ніби крізь велику, мудру радість. На Дніпрі надувся і рушив лід, зчинився шум і крики, але повені не було. Вода виступила з берегів, зайняла краї лугу і влилася назад.
Над лугами, над полями, над лісами і Дніпром летять вітри, а сонце з чистого неба ллє свої зливи на щедру долоню землі, привабливо відсвіжену великим диханням Бога. З вирію потягнулись перші лелеки, що своїм любовним курликанням нагадують той перший день, коли синь небес заговорила людині живими звуками.
Канів гніздиться на узгір’ї правого берега Дніпра. На нього кожного ранку ллється перше сонце нового дня. Кілька церковних бань витикається з розгалуження ярів, з будинків, кривих вулиць і коронатих могутніх дерев. Коли зійти з висот та ввійти в його нутро — на нерівний брук, на хідники з цегли та між малі будинки, то можна бачити, ніби в невеликому муравлищі, новітнє незбагненне життя. З деяких будинків повільно звисають прапори червоної барви. Хідниками проходять "большевики" — обідрані люди, що в даний момент доношують рештки зброї останньої війни і які звуть себе "красная армія". Це ті самі, що "несуть аслєпітєльную правду" — і то всьому світові.
Крім цих, у місті розташував свою "козацьку", як він каже, сотню Дяченко Петро зі Стеблова — стеблівська кіннота, — а над усім цим головує комісар Дорошенко, що має штаб у тій ото школі. Там вони всі — і Зінченко, і Бабенко, і Осадчий, і Пилипенко, і Морґуліс-Зінченко — цілими ночами курять, п’ють та радяться, як то приборкати в ім’я свободи і великої правди робочого люду таких, як Зелений, як Водяний, як Маруся. Вони виробляють плани, і їм уже здається, що мета — на досяг руки.
І зненацька в суботу раненько, сьомого квітня, на саме Благовіщення, коли ще всі вулиці були порожні, казарму зненацька з усіх боків оточено, до всіх вікон простягаються гвинтівки, викрики "здавайсь", "руки вгору", впало кілька глухих пострілів. Біля тюрми, біля школи Пушкіна, біля будинку Демідова, біля готелю Кірноса заметушились люди. Містом до Дніпра чвалом пробігло кілька вершників з сотні Дяченка. По всіх вулицях зацокали підкови коней.
Мешканці міста ще спали, віконниці щільно закриті, в’їздові брами міцно замкнені. І коли пакнуло кілька пострілів, а по бруку зацокали копита коней, всі зрозуміли, що там діється, і віконниці затиснулись тому ще міцніше.
У Лоханських так само всі спали. Доктор прокидається найскорше. Зачувши постріли, він тільки простягнув руку до нічного стола і закурив цигарку.
— Що таке? — запитала спросоння Марія Олександрівна.
— А! — буркнув Микола Степанович. — Мабуть, міняється влада.
Марія Олександрівна не сказала нічого, а тільки тяжко зітхнула. Ольга міцно спала у своїй спальні, а коли прокинулась, ясно світило сонце і в саду весело посвистували рябокрилки. Коли вона вийшла до кухні, мати їй казала: — У місті знов українці.
Раптом Ольга вибухає: — Мамо! — і кинулась на шию матері. Вона тиснула і цілувала її, потім почала на місці крутитися і співати, Марія Олександрівна здивовано дивилася. — Біжу! Біжу на вулицю! — викрикувала Ольга і метнулась одягатися.
У дівочій вона відчинила навстежень вікно, підстрибує, вивалює з шафи всі свої одяги, вибирає і не може вибрати. — Ах! Не це, не це! А може, оце? У! Бузове! Ні. Геть з ним! Щось… Щось… Щось… Ага! Це! Ясне! Червоне! — Біжить до дзеркала, приміряє. — Добре! Олю, добре! Вишневе!
Ольга швидко, швидко одягається, чеше пишну, барви каштана, косу, вдягає сережки і персні. Потім крутиться перед дзеркалом і сама до себе сміється… Потім швидко п’є чай, накидає накидку і біжить до міста, бо їй чомусь здається, що тепер на вулицях мають бути всі люди.
Вона пробігла на Київську. Дійсно, там повно людей, і дивно, як усе змінилося. Знов гарні, чисті, барвисті одяги. Появились, як бувало в цю пору, газові капелюшки, кольорові вуальки, нові, чисті черевики. А коли Ольга побачила над дверима міської управи той знаний, "ненависний", жовтий і синій прапор, вона сама до себе засміялась і побігла швидше шукати якусь зі своїх приятельок.
З огляду на свято, в усіх церквах видзвонюють дзвони. Довкруги собору парами, як це звикли тут, ходить молодь. Знайомі вітаються. У церкві повно-преповно і служиться довго, урочисто, правлять молебень. Співає великий хор. Люди входять, виходять, пари молоді спливають сходами і включаються до тих, що творять коло. Перед очима — величний, заллятий сонцем краєвид полтавського берега, відкриваються безмежні простори, а Дніпро масою живого срібла тікає в простір і манить з собою зачарований зір у сонячну вічність.
У місті повно розмов. Всі вже знають, що комісар Дорошенко втік на лівий берег, що за ним даремно гнались вершники Дяченка, що Осадчий та Бабенко також "давали драла", але їх ті самі дяченківці десь там за Ситниками на залізничному насипі нагнали, що комісара Пилипенка застали в готелі в обіймах знаної Рози Цейґ, а кількох комісарів разом зі славнозвісним Зінченком пустили під міст за водою. Все це потрясаючі події, а тому цілі юрби зацікавлених старанно і на всі боки їх коментують. Деякі домагаються "комуну знищити геть до тла".
У Морозів на хуторі чули рано стрілянину, але що сталося в місті, ніхто нічого не знав. Довідалися вперше від Микити, що вибрався, як він казав, спеціально, щоб дати знати своїм людям. — Ну, кажу вам. Народ такого не стерпить. Скільки то ті посіпаки зничтожили невинних. Бог не прийде києм карати, а кров завжди буде помщена. У Каневі знов Марко Граб.
— Той самий, що був за Петлюри.
— Той самий.
— От тільки, чи надовго.
— Це вже святий Бог знає. А Дорошенко, отой, прости, Господи, драбуга, втік на лівий берег — отуди до Золотоноші. А тих його обдертусів, що сиділи в казармах, пустили на всі чотири сторони. А я вам кажу, що вони ще нароблять діла.