На 1920 р. в усій Україні на рівні повітових виконавчих комітетів комуністи становили 70, а на рівні губернському — 85 відсотків управлінців.
Карально–судова система, яка була складовою частиною державної системи, також перебувала в руках більшовиків. Вона складалась із Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) — аналог російському ЧК — і її відділів у повітах, в армії, в губерніях. Її мета — боротьба з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами. Вона мала право приймати рішення "негайно" і "від імені уряду Української республіки". Як правило, цей каральний орган, який працював під заступництвом Ф. Дзержинського, заарештовував, вдавався до обшуків, розстрілював без суду та слідства — або за підозрою, або за доносами — інтелігенцію, офіцерство, усіляких "буржуїв" тощо. 1922 р. цю комісію було перейменовано в Державне політичне управління (ДПУ), його права в проведенні репресій були розширені. Воно підлягало тільки під звітність Всеросійської надзвичайної комісії (ЧК).
Безпосередньо підпорядковувалася російським органам влади і створена 1920 року міліція. У січні 1920 р. було засноване Спеціальне управління уповноваженого Головного управління міліції НКВС Росії при Всеукраїнському революційному комітеті. Вся система каральних органів і відділення їхні в армії, ревтрибунали, суди, міліція, органи прокуратури і т. д. мали забезпечити політичне панування більшовиків в Україні. Було скасоване право на апеляцію й оскарження — у такий спосіб забезпечувалась влада "диктатури пролетаріату". Водночас створювалась і система в’язниць, концтаборів, Будинків примусових робіт (ДОПР) — уся система майбутньої держави ГУЛАГу.
Уже в перші роки радянської влади в Україні існувало 18 концтаборів, до яких потрапили десятки тисяч осіб, що були позбавлені виборчих прав, безробітних, бездомних, серед яких були вихідці із заможних верств, інтелігенції, духовенства.
Отже, радянська влада в Україні насаджувалася зверху. Існування радянської державності було лише позірною поступкою, з допомогою якої більшовики намагалися зсередини знищити український визвольний рух і повністю підпорядкувати собі українську територію. Існуючі в Україні радянські органи влади здійснювали ту політику, яка формувалась у центрі більшовизму — Москві. Та й навіть сама Конституція 1919 року була створена за схемою такої ж російської конституції і написана була російською мовою.
Як бачимо, і в XX ст., як у XVII ст., ставлення російського уряду до України не змінилось. І тепер, як і тоді, народ стогнав від гніту і принижень, "вважав себе пропащим", а представники російської влади і тепер, як і тоді — за словами Юрія Хмельницького — "дихають самим лише презирством та знущанням, обзивають "виговцями" та "хохлами". Але й цього разу радянська влада в Україні — влада совєтів — була нетривалою.
Остання спроба
У цій надзвичайно складній та навіть, можна сказати, безвихідній ситуації єдиним діяльним політиком і керманичем залишався Симон Васильович Петлюра. Він вдався до останньої можливості, яка ще залишалася на той час, і зробив відчайдушний крок, щоби продовжити боротьбу за незалежну Українську державу. Петлюра звертається до польського уряду і таємно укладає з ним угоду про спільну боротьбу української та польської армії проти більшовиків, що окупували Україну.
Треба сказати, що в Польській державі, яка відродилась після завершення Першої світової війни, ставлення до України було подвійним. Частина польської громадськості, зокрема соціалістичні партії, вважали, що потрібно визнати незалежну Україну, яка стане буфером між Польщею та більшовицькою Росією. Інша — консервативна та шовіністично настроєна частина громадськості — вважала, що взагалі ніякої України немає і не може бути, бо це віддавна територія польська, а через те не потрібно ані визнавати Україну як державу, ані підтримувати Петлюру в його прагненнях.
Проте українська місія у Варшаві за погодженістю з Петлюрою, таємно, щоб не викликати передчасно вогонь з боку польських шовіністичних кіл, укладає угоду про спільний військовий похід в Україну польських та українських військ. Ця угода не була в ті роки ніде опублікована, і лише в 1926 р. вона побачила світ. Першим пунктом цієї угоди було визнання польським урядом незалежності Української Народної Республіки на чолі з Симоном Петлюрою. Петлюра визнавався головним керівником Української держави. Другим пунктом визначалося, що кордон між обома державами проходитиме по річці Збруч. Третім пунктом визнавалося, що кордони України повернуться до 1772 р., тобто до розділів Польської Речі Посполитої. А це означало, що Польщі переходять Східна Галичина, Західна Волинь, частина Поділля. Тобто, вся територія західноукраїнських земель і частина Правобережжя опиняється під владою Польської держави. Ще одним пунктом визначалося, що український уряд буде гарантувати всі громадянські права народам інших національностей, в тому числі й польської, в межах конституції.
За військовою конвенцією, яка додавалась до цієї угоди, визначалося, що українські війська на чолі з Петлюрою підпорядковуються військовому командуванню Польської держави. Вони з’єднують свої сили і йдуть відвойовувати українську землю. Та все ж про угоду стало скоро відомо в політичних колах України.
Цей союз Петлюри з Польщею викликав страшенне обурення як у Галичині, так і в Україні Наддніпрянській. У Галичині, де визвольний рух мав досить відчутні успіхи і де українські лідери сподівалися, що Західній Україні Європа таки дасть можливість державного існування, умови цієї угоди ставили під загрозу знищення будь–яких надій на суверенність. Відомо, що поляки упродовж багатьох століть володіли цією українською територією і не допускали й думки, що Галичина може відокремитися від Польщі. Тепер, за цією угодою, Галичина мала юридично перейти під владу Польської держави. Отже, перекреслювалися всі сподівання на державне існування Галицького краю, знищувались і всі національно–визвольні завоювання в ході Української революції.
Обурення викликало й те, що українська армія підпорядковувалася польському командуванню, підпорядковувалося далі й економічне життя майбутньої України. Така обставина викликала велике невдоволення і в лавах українських політичних лідерів Наддніпрянщини. Пішов у відставку весь український уряд на чолі з Ісаком Мазепою, пішли у відставку представники провідних політичних партій на знак протесту проти цієї угоди Петлюри. Але ніхто не зважував, що в нього іншої допомоги ні від кого не було. Між іншим, ніхто не звернув уваги й на те, що в цьому випадку Петлюра вчинив так само, як вчинили недавно і галичани, зраджуючи не тільки війська Петлюри домовленістю із денікінцями, виходячи тільки із власних інтересів, а й і нехтуючи інтересами незалежності всієї Наддніпрянської України.
У Петлюри не було й часу шукати інших спільників. Справді, це була єдина можливість відновити свою владу в Україні, відновити державне існування українського народу хоча б не на всій українській території, а все ж на великій її частині. З точки зору стратегічного розвитку подій таке рішення мало сенс: можна було розраховувати, що, відновивши Українську державу на значній частині України, з часом можна було б з успіхом провадити боротьбу і за відновлення державного існування іншої частини української території, зокрема й Галичини, яка становила третину всієї України. Але цього не хотіла розуміти більшість політичних діячів України та й Галичини.
Разом із 60–тисячною польською армією Петлюра, маючи 14 тис. вояків, рушив в Україну. У складі військ Петлюри була група військових загонів Омеляновича–Павленка. У цьому поході Петлюра мав намір сформувати ще чотири дивізії. Проте польське командування не дозволило йому цього зробити. Ясно було, що польські керівники намагалися використати кризове становище українських лідерів для того, щоб знову захопити українські землі, щоб розширити межі Польської держави та відновити її володіння "від моря до моря", як це було до поділів Польщі кінця XVIII ст. Ясно було, що польські війська не несли українцям ніякої державності і свободи. Союз з ними Петлюри видавася дивним, а то й зрадницьким. Багато політичних діячів його засуджували, але іншого виходу ніхто не пропонував.
Коли навесні 1920 року польські війська зайняли Київ, вони розпочали погроми українських установ, навчальних закладів, розстріли мирного населення. Тобто вони дивилися на Україну як на новопридбану колонію з дикими тубільцями. Недалекоглядність і безглуздість цієї політики була явною. Сам Петлюра не сподівався від цивілізованої європейської держави такої короткозорості щодо її власних національних інтересів. Польща мала досвід колоніального життя в Російській імперії і мала б розуміти, що і українці й поляки мусять разом відбиватись від неоколоніального більшовицького ярма. Та історія нічого не навчила польську суспільність! Утім, їй довелось небагато чекати, щоб жорстоко розплатитися за цю зраду України.
Російський більшовицький уряд терміново перекинув свої війська з Кавказького фронту, переслав в Україну першу кінну армію С. Будьонного. Вони почали вже з травня 1920 р. швидко відтісняти польські війська з території України, а з ними й військові загони Петлюри. Селянство, на котре сподівався Петлюра, зовсім не підтримало ні новоявлених польських окупантів, ні Петлюру. Адже його союз із прадавнім визискувачем українських селян — панською Польщею — сприймався українським народом вороже.
Відступаючи, польські війська знову руйнували Україну. Так, залишаючи Київ, вони зруйнували багато будинків, що являли собою історичну цінність. Вибухнув будинок колишнього київського губернатора, де зберігався величезний український архів. Були підірвані мости через Дніпро, у тому числі й унікальний Ланцюговий міст. Було розстріляно велику кількість мирного населення Києва…
Натиск більшовицьких армій змусив польські окупаційні війська швидко перекинутись за річку Збруч. Українські ж збройні формування, що були в складі польських військ, залишались на території України і продовжували боротьбу. Польський уряд і польське воєнне командування відразу ж погодились на переговори з більшовиками, що розпочались 3 серпня 1920 р.