Горив хотів перевершити своїх старших братів, бо також був заздрісним і гордим. І повелів зрубати собі градок на іншій горі, недалеко від Почайни. Того й звали його — Горив, або Горинич. А гору ту нарекли Горевицею, чи Хоревицею.
Брати очікували слушної години, аби вивищитись і собі у роді полянському. І ось оця година прийшла. Хозарин-гонець ударив чолом об поріг Щекового терема.
— Каган сказав: хочу Либідь у жони. А не віддаси — ордою піду.
— Бери, — відповів Щек, трохи подумавши.
— Ні, — раптом з'явилась у дверях терема білокоса Либідь. — Я чекаю свого судженого з походу на Дунай.
— Він не повернеться, — хмикнув гонець. — Лишиться разом з дружиною Кия на Дунаї. Там Кий уже й градок свій — Києвець — поставив.
Кинулась бігти білокоса Либідь на Києву гору, до Перунового дуба. Припала до кам'яних стіп ідола.
— Захисти! — благала.
Розметались її білі коси по землі. — Поверни князя назад із дружиною!
Перун ворухнув золотим вусом. Біля її ніг упала зграя голубів. Вона схотіла одного, прив'язала до ніжки чорну стьожку і пустила в небо. Квилила молилась, яко чаїця. Посилала свої закляття Землі і Небу, Вітру і Зоряній Ночі.
— Ніч темна, ніч тишна, сидиш ти на коні буланому, на сідлі соколиному. Замикаєш ти комори, двірці й хлівці, палаци й хороми. Замкни Києвим ворогам губи-губища, щоки-пращоки, очі-праочі…
Замовк Вітер-буян, до слів Либеді дослухається. Мовчить ідолище Перунище, оком не блисне.
— Де ти, брате, водиш дружину свою і судженого мого? В яких землях-країнах, в яких палатах? П'єш вина із царських келихів золотих чи водою Дунаю-ріки захлинувся? Спиш на пуховому ложі а чи під зоряним шатром мечем накритий?..
Щек розсилав мечників, щоб розшукали сестру. Щек лютував: каган Трухан нашле орду, а він не звичний до січі. Не вміє і меча двосічного належно в руках тримати! Уміє лише тихо вичікувати, іскрадом добуватися влади. А Хорив-Горинич зачинився у своєму теремі. Не він старшинствує над полянами, не йому й викручуватись…
Щек послав гінців до Трухана.
— Забігла сестра Либідь, почекай трохи…
— Не хочу! — відповів каган і розправив могутні плечі.
Посунула орда до Дніпра, уздовж лівого берега, вгору по течії. Навпроти Києвої гори прибульці перепливли ріку і зайняли великий острів, що вигнув свою зелену спину з-під хвиль. Острів був зарослий вербами й густими очеретами. Орда перепочивала на ньому. Видивлялася в усі очі, куди краще пристати, щоб захопити Києву гору.
Збіглися з окольних оселищ поселяни, схопилися за мечі.
Щек прорік:
— Нас мало, здолати великоту орду не стачить сили. Розшукайте Либідь — заплатимо нею каганові за волю свою.
Поляни відповіли:
— Того не бувало у нашій землі, аби волю неволею купувати!
І кинулись у човни-лодії, попливли до острова. Звідти навстріч їм виступила орда на конях. Оточила купку сміливців. І почалася січа при березі…
Червонів Дніпро-Славута од людської крові. Щек же стояв на своїй горі й вичікував — хто переможе? І Хорив-Горинич стояв на своїй горі Хоревиці — чия сила верх візьме?..
Побачила Либідь нікчемність братів своїх. Стрибнула у човник із хащ очеретяних, де ховалась від наруги. Швидко погребла у саму гущавінь січі. Підняла весло, яко меч. Гукнула:
— Спиніться, кияни-браття! Не сиротіть чад своїх! Я піду сама до кагана. Своєю волею. Хай відступиться він од нашої землі!
І попливла до лівого берега Дніпра. Там сидів у золотому сідлі старий степовий крук. Круті плечі його тряслися від реготу. Він зламав гординю красуні полянки!
Либідь вийшла з човна, випросталась перед ним, тріпнула білими косами:
— Але хочу, аби каган узяв мене сам — за звичаєм мого роду. — І сміливо глянула в широке, брезкле лице Трухана, що масно лоснилося… — Сідай-но у мій човен.
Каган важко гупнув із сідла на землю, пішов до її вутлого човника. І попливли вони удвох до того острова.
Вийшли на піщаний берег. Трухан шарпнув її за коси.
— Моя!
— Ні, не твоя, — твердо подивилася йому в очі Либідь. Вихопила з-за пазухи довжелезного ножа й ударила ним кагану в груди.
Трухан здивовано вибалушив на неї очі, важко впав на землю. Гріб її руками, гриз гнилими зубами… Наситився нею по самісіньке горло…
Либідь же сіла у човник і попливла до Почайни. Гукнула воям своїм:
— Каган Трухан уподобив навіки сей острів! Більше не проситиме нашої землі!
— Слава тобі! — кричали кияни.
Орда сахнулась назад. Подалі від сих людей, у котрих жони й дівиці хоробрі і вдатні, яко воїни. Орда посунула в степи.
З тих пір той острів на Дніпрі прозивається Трухановим…
А Кий ні про що теє не відав. Не поспішав у рідні придніпровські землі. Гриміла слава його на Дунаї. Разом із ромейськими когортами Анастасія він відтісняв кочовиків, що насідали на імперію. Вечорами спочивав на березі Дунаю-ріки. Вслухався у лагідний плескіт хвиль.
Багата і ласкава тутешня земля. Важким колосом дзвенить нива. Солодкі плоди зріють у садах. А поряд — береги Понтійського й Егейського морів. Тут перехрещуються торговельні шляхи від греків і сарацинів до кельтів, германців, свеїв, галлів. Навколо розселилися слов'янські племена… Чому б отут, на Дунаї, не бути середині його володінь?
Плещуть хвилі об очеретяний берег. Нагадують про Дніпро-Славуту й Почайну. Великі простори Києвих володінь. Великий народ слов'янський… Його держава може утвердитися на сих безмежжях. І суперничатиме із Візантією. Недаремно Анастасій пропонує йому в жони свою престарілу сестру і радить прийняти його віру — віру в Христа. Боїться об'єднаної сили слов'ян. Але Кий уже присягнув доньці Будимира Любаві. Її і візьме в жони… Привезе ось сюди… Поставить для неї терем у своєму Києві. І буде вона найдорожчою порфірою для нього…
Не поспішав додому Кий. Вої полянські насторожено зиркали в його бік. Що надумав їхній привідця? Чи не забув присягу матері-землі? Чи не сп'янів од слави? Казали вої своєму князю:
— Не буде нам помочі тут від нашого бога Перуна. Не захистять нас тут щити гартовані, будемо посічені власними мечами…
— Може, наші чада і жони уже в неволі чужій. Степовики шарпають наші землі…
— А твоя Любава, Кию? Вона ж чекає на твоє повернення!
— Покинути Києвець? Дунай-ріку і братів наших?
— Так, — ступив наперед молодий воїн, який не забув, що сеї весни Либідь йому співала веснянки, а тепер чекає на нього.
— Не бути сьому, — твердо рубонув Кий.
— Тоді ми самі повернемось. А ти лишайся тут один.
Блиснув на сонці булатний меч Кия. Воїн захитався на ногах. І світ йому захитався в очах. Похилився на руки побратимів.
— Либідь… ладо моя….
І в цю мить перед Києм упав із неба голуб. Не дихаючи, лежав на землі. Роззявив безсило дзьоба, розпростер у мертвій судомі крила.
І всі побачили чорну стрічку, прив'язану до його лапки…
Чорна біда прийшла у землю полянську… Се Либідь вісточку надіслала… Прости його, рідна земле… Простіть, чесні мужі…
Кий із дружиною подався назад. Немовби на крилах летів.
Холодні сірі хмари нависли над дніпровськими кручами, де стояв Київ-град. Повернувся князь додому, але не всім його воям-дружинникам судилося узріти рідні вогнища…
Неспокій вселився у серце князя. Щеміла втрата багатого краю і нової тверді слов'янської на Дунаї — Київця. А тут тяжкі клопоти — наступний каган хозарський все частіше налітає ордою на полянську землю, і собі домагається в жони Либеді, і щоб князем у полян став не хто інший, як Щек.
Засумував Кий. Сестри він не віддасть, а от брат… Що ж… Хай віче візьме у нього клятву на вірність!..
Але поляни хочуть іншого:
— Підемо битися зі Степом! — сказали. — Веди нас!
Кий не наважувався. Знав, що нема кому допомогти в разі потреби… Поставив на сусідніх горбах нових ідолів — Даждьбога і Волоса. Тепер і їм приносять тут жертви поляни. Моляться до них, аби земля була родючою, а плем'я їхнє багатим…
Грозові хмари сунуть над дніпровськими узвишшями. Терпко запахло полином і землею. Буде дощ. Кий стоїть на порозі свого терема, дивиться у бік Почайни й Дніпра. Зсивіли збурунені хвилі ріки, і раптом поряд, коло святилища богів, щось ніби заквилило, ніби хтось голосить чи бубюіть закляття. Кий ступив кілька кроків, прислухався. Як і колись давно, Перун блимав своїми прозоро-червоними очима. Довгі вуса його ворушились.
Враз стемніло. Сутінь упала на гору й сховала княжий палац. Під сизою завісою імли потонули низенькі хатини на березі Киянки і коло підніжжя Києва-града. Оглушливий удар грому здригнув землю. Сині вогненні стріли Перуна розкололи небо навпіл. Із важких хмар ринув густий дощ.
Чи здалося, чи справді хтось розпачливо зойкнув. Над Щекавицею зметнулось угору полум'я. Перун покарав лукавого Щека!.. Іще привиділося, ніби у сірій прозорій пітьмі над Княжою горою якийсь великий птах махнув білими крильми. Знову реготало, розколюючись навпіл, небо.
Кий поглянув на ідола Перуна. Хай захистить він народ полянський від біди!..
Перун світив до нього вогненними очима й настовбурчував угору золоті вуса. Його важка срібна шапка хиталась на голові…
Коли вщухла громовиця, на чистому полі голубого Неба знову возсів ясноликий Даждьбог — охоронець тепла і злагоди. Заясніла умита дощем зелень, блиснули у променях сонця ручаї і потічки. І серед них з'явилась якась нова ріка — широка, лагідна, чиста. А на її плесі плавали білі лебеді.
— Дивіться, то наша Либідь!
І відтоді стали люди оповідати один одному, що гнівний Перун спопелив Щека за лукаву підступність і загнав у шпарини Хорива-Горинича. А князівну Либідь заховав від степових шулік. Відважна Либідь хотіла померти, щоб не принести горя своєму роду. Перун дав їй безсмертя і перетворив у лагідну тиху ріку. Бо він, цей справедливий захисник слов'янського племені, хотів, щоб воно очистилось від лукавих і підступних, щоб вижило і зміцніло. Тому нищив ворогів явних і таємних. Тому своїм гнівом спопеляв криводушних, злісних, брехливих — і давав вічність тим, хто відверто ставав на прю за волю і честь свого роду і народу.
Гнів Перуна очищав їх… І захищав…
Уже давно над дніпровими кручами плив ясний ранок. А Нестора ще не покидали видіння-сни. Перед очима все ще стояв сивовусий крутоплечии полянськии князь Кий з підв'язаним тонким ремінцем волоссям на чолі. Біла князівна, Либідь-лебедиця… Попелище на Щекавиці… І золотобровий, золотовусий Перун, захисник племен слов'янських.
Коли схопився на ноги, побачив, що крізь вузьке віконечко його печерки хтось просунув йому окраєць сірої перепечі й глиняний кухоль з водою.
Поснідав.