Він із кожним, навіть із дитиною, говорить тихо, лагідно, побожно, з такою єлейною усмішечкою на устах. Правильний піп!
Ну, ви подумайте! Це — Помазанов! Кішку сокирою зарубав. І везе ж таким!
"Правильний піп" не помічає заздрости, він бачить тільки співчуття і подив на лицях,
— Я до ніх умєю браться. Прієду в село. "Яка церква?" — "Та українська!" — "А чому не слав’янська, як з дідів-прадідів?" — "Та хтозна, тут зібралася кучка та й… Нема кому взятися…" — "Нічого, я ось до них візьмуся!"
Далі йде повість, як то він брався. Насамперед, переобрав церковного старосту. А старий староста не віддає ключів від церкви. Благочинний Помазанов до районової управи приходить уже в рясі. Голова районової управи борониться: "Ми хочемо національної церкви". Аванпост совєтської підпільної влади в рясі все ж почуває під ногами твердий ґрунт. "Церковь атдєлєна ат ґасударства, ми в палітіку нє мєшаємся, молімся і толька. А єслі ви хатітє національной церкві, так пайдітє к немцам і прасітє іх. Я думал, что ґалава вам дана для мислі, а нє для інова чево та!" Однодумців він знаходить у поліції. Поліція поїхала відбирати ключі в старости національної церкви з такими словами: "Поїдемо, відберемо, ще й наб’ємо!"
Піп почуває себе твердо, перспективно. Якраз надходить час висловити те, чого не наважувалися раніш.
— Да какая там мова? "Самопер попер до мордописні". Хами! Нєнавіжу іх, нічево нет хуже, как украінци! Слава Богу, уже скоро придут наші, покажут ім украінцев!
— І дєйствітєльно! Что ім прі царе надо било? Хлєб, сало било, і учіться ані маглі, только нє хотєлі…
Забули, як переховувалися в льохах та вичікували зміни влади, а всі ж певні були, що то буде український уряд. Сам навіть Мирон забув свій афоризм про "тупоголового бандита, грузинського нальотчика, дурака набитого" і каже:
— Сталін? Це ж голова! Геніяльна людина, нєт, ви нє смєйтєсь! Більшовики наступають тому, що сам Сталін приїхав на фронт.
Льох ще не відіграв до кінця своєї ролі. Настрій у затишній, залитій світлом електрики і заповненій достатком, кімнаті диктується з льоху, з тієї скриньки, за яку вішають німці, та підправляється вістками про партизанку навколо Києва. Що за партизанка, яка, — ще ніхто не каже, але Помазанов чув: у сусідньому селі прийшли до священика, навантажили на підводу все, що було, з хати. Він просить хоч що-небудь залишити, а вони кажуть: "Лишаємо ж тобі хреста й рясу, — чого ж тобі ще треба?"
Тому деяким дисонансом звучать слова:
— Ах, ти Сталінгітлер!
Це Льолина мама піймала кота, що заліз у ринку з холодцем. Щоб загладити дотеп, який став явно неблагонадійним, хоч ще буквально вчора було якраз до місця обох лаяти, мати каже:
— Ви ще не бачили такого кота, як у нас. Як розхвилюється, то ми йому даємо пити валер’янку. А як зачує совєтського літака, то зараз біжить у окоп-"щілину".
Льоля встановлює рівновагу, порушену невдалим маминим дотепом.
— Хто відгадає загадку? Гіглер добився успіху за півтора року, а Сталін старався двадцять три роки і не міг добитися?
— Якого?
— Відгадайте!
Відгадують навипередки.
— Не стало черг.
— На що? На той страшний хліб? В Ленінграді спеціяльна комісія працює над вивченням того хліба, що дають німці Києву. Худобу хазяїн тим не годує, чим годують столицю України німці. Он на базарі помер якийсь старий. Думали, з голоду. А розтин тіла показав, що в нього всі стінки шлунку були обкладені остюками й просяною лускою…
— Гітлер найкраща доярка Совєтського Союзу.
Цим разом вгадує Максим, який із цікавістю помовкує. Хоч він і вважається майже женихом молоденької Жені, тільки в такім інтимнім товаристві за чаркою вперше. Можливо, що своїм хомоневіруючим скептицизмом він і якраз підходить до товариства. Тут також нічим не захоплюються, лають усе, все бачать з вивороту. Проте, Максим також не вгадав. Це старе. Це було модне перед війною, коли ми виконували договір із Німеччиною й гатили йому все, що було в нас найкраще. Хіба забракували що німецькі експерти, то вже в наших порожніх крамницях з’являлося. Видоїв тоді Гітлер СССР по-стахановському. Ну, але це старе.
— Ніхто не вгадає?
— Я! Гітлер винищив найбільше людей.
Шістнадцятилітня Женя також цікавиться політикою. Не диво, як увесь час треба труситися, щоб не попасти до Німеччини, хоч батько й кербуд.
Уже не згоден Максим.
— А вінницькі розкопи? А голод?
— Я щось не вірю у вінницькі розкопи. То — німецька пропаганда, — кривиться Льоля.
— Як? Та стільки людей бачили усе те! Трупи, зотлілу одежу, родичів, що впізнавали своїх…
— Ну, що ж! Були вороги народу, от і розстріляні, — майже холодно каже Льоля. Мабуть, це помилка — запросити Максима на вечерю,
Максим ще почуває на собі єдину благодать німецького лихоліття, свободу думки, він питає:
— Та й чого ж це так багато ворогів народу, тільки в одній Вінниці, самих селян десять тисяч? Це ж — народня влада.
— Прийдуть більшовики, — будуть робити інші розкопи.
І Льоля забула, що вона виглядала німців, як Бога. Навпаки, вона твердо пам’ятає, де закопала Миронів партквиток. Втім, для відчіпного, вона додає:
— Всі вони однакові.
Максим зрозумів, що можна обстоювати свою думку й не впадати в разючий дисонанс.
— В ту яму не потрапив кожен із нас тільки випадково.
А про себе додав:
"Такі дамочки найстрашніші. Чи їм хоч Росія, більшовики милі? Патріоти… своєї власної шкури. Скільки вони беруть за кожного "ворога народу"?"
Але Максим не дивується матері. Та ось і ця, Женя чорноока, вже молодше покоління, і вона пискає:
— Терпеть не маґу українского язика! Я умею, но не нравітся. Как-то грубо виходіт…
— Що ж то за українська інтелігенція, яка своєї не вживає, а говорить чужою мовою? — спитався отак Максим.
— Чужой? Русскіє нам чужіє? Разве немци нам бліже? — задерикувато цвікає Женя. Вона тільки не каже: "вам бліже".
Ні, не прийдеться Максимові й тут одружитися!
— Ну, ґаспада, хто ж відгадає загадку, — приводить всіх до пам’яті Льолина мама.
Аж замовкли на хвилину. Аж почули гудіння. Літаки, чи що?
Пес підняв голову, наставив вуха. Кинувся до дверей, пробує відчинити їх лапою. Кіт Сталінгітлер настуручився і готується вискочити в двері, як відчинять,
— Літаки! Совєтські літаки…
— Світло!
— Спокійно! Я йду подивитися, — гостинно закомандував Мирон. — Я зараз!
— Я також… Я також…
Кімната наповнюється щораз більшим гудінням, аж стіни дрижать, про який там спокій може бути мова? В темряві, натикаючись одне на одного, на розставлені стільці, висипалися надвір. Небо, що звечора було засіяне зорями, тепер затяглося хмарами. Повітря наповнене гудінням, не чути власного слова.
Небо дихає тисячоритмово, реве, а очі всіх приковані до незвичайного світила. Над Києвом спалахнуло кругле нічне сонце, а з нього висоталося ще чотири. І всі п’ять апокаліптичних страховищ так розвиднили все, так зловісно, що люди тікають від самого нього — в коридори, бодай у сінечка, аби не бачило воно нас.
В ревіння незчисленних моторів почало напливати інше, повітря не могло вже вмістити стільки свисту, грому, гуркоту, вибухів, брязкоту скла, тріску розвернутих будинків, — не потовпиться це ні в уяві, ні в стихії природи. Повітря шукає виходу, забиває дух, не знати, чи тікати… куди тікати? Чи є рятунок у цім пеклі на землі? Ті "щілини", що копали два роки тому, позаростали давно, позасувалися, ні разу не вживані для такої мети, як сьогодні. І як до них бігти, коли хвилі гуркоту сунуть одна за другою. Отак, кого де застало, там і бігали — по подвір’ях, у садочках, у коридорах, у підвали і з підвалів назад.
Рівно дві години, від дев’ятої до одинадцятої, без перерви сипалися на Київ рідні бомби. Може син-пілот натискав ногою бомбову педаль, а думав про матір, на яку та бомба впаде? А потім непотовплене в повітрі раптом ущухло, раптом стало тихо і темно, — тільки заграви натомість розцвілися і криваво відсвічували на захмареному, похмуро-осінньому, щойно зґвалтованому небі.
Це був якраз слушний момент, Мирон відгадав загадку.
— Я знав, тільки хотів побачити, чи хто з вас угадає. Отже, Гітлер за півтора року примусив нас полюбити радянську владу, а Сталін старався двадцять три роки й нічого в нього не виходило…
У відповідь на це Максим, ще користаючись останніми, мабуть, можливостями вільного слова, заспівав пісню радянського пілота:
— "Любімий ґород может спать спокойно"… Як вам здається, це ж не менш, як тисяча літаків висипала свої бомби на Київ?
— Ну, слава Богу, вже недовго, — помолився Помазанов. — Підемо до хати, чи як? Як не обсипалася штукатурка в ваш холодець, то перекурім ето дело, запйом?
XXVII.
— Оце все, що я знаю про кінець Васанти, половецької княжни Чагрович, — скінчила Мар’яна. — А тепер…
Вона встала й стілець загрозливо гримнув по підлозі.
— А тепер я хочу знати: котрий з вас двох її загубив?
Встав і Павло Бадьора. Пройшов до вікна і сперся об підвіконня, так і не скидаючи свого наопашки пальта.
Роман Чагир скидав і знову одягав, скидав і знову одягав білу шкіряну рукавичку. Сонце надвечір’я, ледве торкнувшись рудої Павлової щетини на щоці, переломлювалося в шкельцях пенсне та на срібних відзнаках німецької уніформи. Пенсне Романові явно заважало, він його скинув.
Комусь із них двох треба відповісти на руба поставлене питання. Офіцер і бродяга чекають.
Блискучий офіцер остаточно зірвав білу рукавичку, вона відлетіла геть аж у темний куток. Він теж устав, долоня лягла на стіл, хруснуло щойно покладене там пенсне.
— Це я маю запитати у цього комсомольця з Розкішної. Нащо ти збільшовизував мені сестру? Ти був певний, що мене вбили червоні собаки? Але я прийшов…
Питання це ще страшніше, ніж попереднє, Павло мусить відповідати. Як це так, що його учениця політграмоти загинула в підвалах гестапо за більшовицьку ідею, а він, той, що вклав їй у душу цю ідею, той, що з червоними собаками ловив в ім’я цієї ідеї Романа, — ходить по світі, стоїть тут віч-на-віч? Мертві встають із гробу, щоб помститися.
Павло скрипнув зубами.
— І ти — мене питаєш?
— Я питаю.
— І ти смієш мене питати, у цій німецькій шкурі, Юдо? Іди, помагай вішати, ловити твоїх родичів, палити села. Іди, наводь німців на Україну!
— Я служу Україні, не смієш! — зблід Роман, аж губи побіліли.
Павло регочеться злісно, довго.
— Хто, ти? У берлінській кав’ярні? А п’ятнадцять років заслання! П’ятнадцять років покути за юнацьку віру це не мрії про вигадану за німецькі гроші, уявну Україну.