Уляна сама добре не знала дороги через болото і тому не раз провалювалася по пояс. Після доброї півгодини щонайтяжчого переходу Уляна звернула в густо зарослий очерет і, пробравшись крізь ту гущавину, обережно виткнула голову і ту ж мить злякано шаснула назад.
— Ну, що? — тихо спитав її Рудковський.
— Ой пане, вони там! — шепнула Уляна з удаваним страхом.— Рушниці видно.
Від слів хлопчика знову повіяло па всіх холодом жаху... Однак Рудковський переборов себе й, трохи розхиливши очерет, припав очима до утвореної щілини; перед ним постала така картина: сажнів за сто від них, край трясовини, підіймалася велика безформна брила граніту й ніби врізувалася рогом у болото; з тилу вона здавалася суцільним сірим каменем, але від болота, і саме з того пункту, звідки спостерігав Рудковський, можна було виразно бачити кінці рушничних цівок, направлених, як видно, з печери на бо* лото; витикався ще підбитий цвяхами чобіт, що висунувся якось необережно з зеленої стіни; і видно було зігнуту, спм-ну чоловіка в синій чумарці, який, видно, притаївся на порозі печери...
Рудковський випустив з рук очерет і мимохіть посунувся назад...
Не було сумніву розбійники були там; їх відділяло тільки сто сажнів!.. Але вже один побіжний погляд одразу переконав Рудковського в тому, що їх там було не три, а набагато більше: самих цівок він нарахував п’ять, а хто знав, скільки гайдамаків притаїлося в глибині печери?..
Становище Кармелюка було якнайвигідніше: з трьох боків його захищала гранітна стіна, а єдиний невеликий отвір захищало п’ять, а може, й цілий десяток рушниць, і тому що брести до печери треба було болотом, то ясно було, що, раніше ніж загін Рудковського встигне наблизитися до неї хоч на п’ятдесят сажнів, Кармелюк перестріляє їх усіх до одного. Це всіх дуже збентежило.
— Не сидіти ж нам тут доти, доки зійдуться нагоничі? — похмуро промовив рудий велетень.
_ і виходити звідціля страшно; якась дрібничка може викрити нас! — зауважив другий.
— Залишається одне,— прошепотів Рудковський,— послати хлопця, щоб покликав нам підмогу. Тоді й слава зостанеться нам, і ми уникнемо видимої небезпеки.
XLVII
Пропозиція пана Рудковського трохи заспокоїла вояків. Уляна ж ледве могла приховати сзою радість при такому несподіваному повороті справи.
— Тільки пустити його самого,— додав Рудковський,— то, либонь, чкурне з лісу, а ми зостанемося тут сидіти до ночі.
— Побий мене бог, паночку, якщо я зараз же не побіжу до пана...— Уляна мало не сказала: "пана Янчевського", але зам’ялася й пробурмотіла скоромовкою: — та от до того, котрий там... тут...
— Та він не знає, до кого й податися,— зауважив рудий.— Знову ж таки, йому й не повірять...
— Правда,— погодився Рудковський.— Нехай хтось із наших піде з ним. Та ось ти, Філіціане! — кивнув він рудому.— Гляди ж, нас тут зостанеться тільки десятеро, в ліпшому разі — по два на гайдамаку. Жени сюди побільше нагоничів з нашого боку, та тільки тихше, щоб не злякати..; Скоріше, розумієш?
— За хвилину,— відповів велетень, вельми задоволений з того, що може так чи інакше відкараскатися від страшної атаки.
Тихо, майже нечутно побрела назад Уляна з своїм супутником. Серце в грудях Уляни стрибало й калатало від захвату. "Врятовані... і він врятований!! Зпову свобода, радість, воля!" — шуміло в голові. Вона докладала неймовірних зусиль, щоб приховати свою радість і зберегти удаваний страх... Цього разу подорож минула гаразд, і хвилин через двадцять вони доправилися до зарослого очеретом берега, де позалишали свій одяг. Уляні знову довелося зірватися разів зо два й упасти долілиць.
Дійшовши до берега, Уляна накинула на себе першу, яка трапилася, свитку, підперезалася зеленим поясом і намірилася уже йти, але, оглянувшись, побачила, що супутник її й не думає одягатися, а роздратовано нишпорить в очереті руками.
— Пане, пане! Та чому ж пан не одягається? — обізвалася до нього тихо Уляна.
— Як же одягатися, коли нема у віщо? — сердито буркнув рудий.
■*— Як нема у віщо? Та осьо ж скільки одежі!
— Скільки одежі! Буду я надівати чуже лахміття! Мого одягу немає!
При цих словах гайдука серце Уляни завмерло, вона поблідла, руки й ноги похололи...
— Чоботи нові, каптан, шаровари з тонкого сукна,— сердито бубонів рудий, нишпорячи всюди.— Все тут поклав, тут, своїми руками, і от — нема нічого... Це ж не голка! Ніхто ж узяти не міг... Сто тридцять чортів, у каптані ще й п’ять талярів було... Добра мені облава!
І ніби не покладаючись на свою пам’ять, він підійшов до загальної купи й заходився перекидали речі.
— Не моє, не моє! — приказував він за кожною одежи-^ ною.— І чоботи не мої, і це не моє...
Уляна стояла ні жива, ні мертва, не знаючи на що зважитися, що робити? Тікати було безглуздо, ударити ножем ризиковано та й незручно.
Рудий ухопив тим часом останню одежину й, пошпуривши її па землю, закричав, обернувши до Уляни червоне від люті обличчя:
— Немає! Кажи ж, який дідько міг тут захопити мій одяг?!
Одчай повернув Уляні розум.
То чого ж пан так на мене гнівається? Чим же я винен? — промовила вона плаксивим голосом.— Я ж поперед усіх ішов... Може, хто з панських товаришів захопив речі й переховав їх у інше місце, в кущі... Не всі ж лізли разом у воду!..
Хлопцеве пояснення видалося рудому вельми ймовірним, тим більше, що він поліз у воду чи не перший.
— Може бути,— пробурчав він сердито.— Та далеко ж не
занесли... десь тут запхнули...— І він подався був до кущів обнишпорити всі зарості, але хлопець рішуче став проти цього наміру. f
— На бога, пане, скоріше, надівай що попало, потім своє знайдеш, воно ж не втече... Я не зостануся тут і хвилини... я сам утечу... Ой господи! Та ті ж гайдамаки, що ми їх застукали, сховалися десь за кущем і підстерігають нас, так і гляди, що бабахне з-за дерева... Ой матінко! — залементувала вона на весь голос, витираючи рукавом очі.— За що ж я гинути мушу?
— Цить, ти, ідоле! —із злістю шарпнув рудий Уляну за плече.— Через тебе в ці нетрища залізли!
— Та хіба я хотів сюди йти? Самі звеліли... Ой, що мені тепер од матері буде!.. І свитку дідову порвав, і штани пропали,— лементувала Уляна в тому ж тоні й, глянувши з-під рукава, задоволено помітила, що рудий хапливо натягає на себе чиїсь чоботи й свитку.— Ой, одпустіть мене, паночку: пропали мої дрова, ще й батько мене одлупцює!
— Та замовкни ти, чортове падло,— оскаженівши, прошипів рудий,— а то я тебе по голові так трісну, що й ноги витягнеш! Ну, йди,— штовхнув він з такою силою Уляну в плече, що вона мало не впала на землю.
Але .той поштовх видався Уляні найніжнішою ласкою. Вона прийняла від очей рукав і пустилася бігти. Відбігши сажнів на двісті від болота, Уляна приклала руки дудочкою до рота й закричала щосили:
— Сюди! Знайшли! Знайшли!!!
Поки Уляна вела сцену з Рудковським, Кармелюк з товаришами теж не гаяв даром і хвилини. Закінчивши влаштовувати нібито лігвище, він заходився міняти свою зовнішність. Треба було користуватися тим, що було напохваті. Перш за все Кармелюк змішав розтертий порох з соком молочаю й густо вимазав собі цією сумішшю чуприну й вуса. Від цієї "помади" світле волосся його зразу стало якогось брудно-бурого кольору й позлипалося иа голові твердими закрутками. Вуса Кармелюк підрізав і розтріпав, так що вони тепер не стелилися двома хвилястими пасмами навколо його повного гарного рота, а стирчали на губі бурою щетиною, наче вуса в моржа. Потім він нарізав сирих картопляних лушпайок і заходився натирати ними собі шкіру. Після двох-трьох хвилин такого втирання шкіра його потемніла й набрала брудно-коричневого відтінку. Вже від двох цих операцій обличчя Кармелюкове дуже змінилося, коли ж він натер ще очі цибулею, так що вони геть почервоніли, наче уражені трахомою,— то Кармелюк зовсім перемінився.
Але то було-ще ііе все. Кармелюк мав дивовижне вміння змінювати свою постать, поставу, голос, інтонацію й навіть . риси обличчя. І коли він підвівся, зігнувши спину, втяг голову в плечі, сперся на палицю, якось незграбно розставивши ноги, сумно похилив голову й розпустив губи, то весь він так одмінився і в такій мірі скидався на якогось придуркуватого сільського дядька, що Михайло не міг утриматись від захвату.
— А їй-богу, батьку, мабуть, ти й справді з чортами накладаєш! Хоч убий мене, не те що ляхи, а я й сам не впізнав би тебе!..
— Не кажи гоп, поки по перескочиш!. — спинив його Кармелюк.
Закінчивши гримуватися, Кармелюк з товаришами залягли в найближчому рові, притрусивши себе листям і всяким ломаччям. 1 як тільки ляхи відійшли слідом за Уляною в глиб болота, вони попереодягалися в залишений нагоничами одяг і притаїлися в кущах.
За своєю незмінною звичкою до франтівства Кармелюк захопив новенькі чоботи й новенький одяг рудого гайдука й тим мало не привів усю справу до фатальної розв’язки...
Забившись у гущавину, з тривожним почуттям ждав Кармелюк з дідом і Михайлом умовного крику Уляни: хоч і так видно було, що вона провадила діло успішно, але Кармелюк дуже добре знав, що в таких ризикованих випадках буває багато несподіванок, і треба справжньої геніальності, винахідливості й рівноваги духу, щоб впоратися з усім. Тисячі думок і образів, одні страшніші за другі, роздирали його. Але ось нараз із лісової глибини до них ясно долинув радісний Улянин крик: "Сюди! Знайшли! Знайшли!!!"
Від радості й несподіванки Кармелюк раптом відчув страшенну кволість у всьому тілі.
— Слава богу! — прошепотів він, перехрестившись.
— Вовіки слава! — проказали за ним побожно дід і Михайло. .
— Ну, тепер, братове, за останню роботу! — хвацько
скрикнув Кармелюк, схопився на ноги й розправив могутні плечі.
Очі його блищали. Уляна була в безпеці, а для нього починалася гра ризикована й небезпечна, як танок серед устромлених у землю ножів; але якраз оте ризикування й давало одважній душі Кармелюка жагучу, гостру радість.
— Ви біжіть просто на Янчевського, до лісу, і намагайтеся зрушити його в глибину, а я побіжу по узліссі... Пильнуйте ж... А там, у лісі, наш сигнал — крик сови.
Товариші потисли один одному руки й з гучними криками: "Знайшли, знайшли!!" — кинулися в різні боки.
Ще не добігши до узлісся, Кармелюк почув жвавий гамір і одривчасті крики... Видно було, що хвилююча новина встигла вже розповсюдитися.