На тому місці Ярослав звелів закласти церкву Святого духа, а згодом довкола церкви виникло й місто, яке названо Рогатином на честь того рогатого рятівника-оленя. Може, й доньку свою Лісовський назвав Настусею на спогад про ту далеку Настку, князівську улюбленицю, хоч та Настка мала щастя лише в легенді, а смерть прийняла мученицьку — на вогнищі, в яке кинули її жорстокі галицькі бояри. Ох, який безладний був отець Гаврило! Безтямно любив свою маленьку дружиноньку і прирік її на вічну каторгу з ненажерливими свиньми. Пишався донькою, мріяв навчити її найвищих наук, хоч сам ледве вмів напам'ять прочитати дві молитви і не вмів відрізнити псалтиря від требника; і ладен був навіть відмовитися від батьківства на користь чи не самого короля польського — аби знали, хто виростає у домі панотця Лісовського і в цьому благословенному й проклятому Рогатині! Та й сам Рогатин, як і його безпутний син Гаврило Лісовський, теж стояв над століттями свого походження й існування якиіісь ніби розполовинений: з одного боку, розкішна князівська легенда про чудове врятування заблуканої душі, а з другого — майже содомська легенда про Чортову гору, яка височіє на схід від Рогатина, ніби похмура купа землі, висипана нелюдською силою на рівнині. Бо рогатинці хоч і утворили своє місто довкола церкви Святого духа, але, видно, пам'ятаючи про гріховний зв'язок князя Осмомисла з Насткою розпусною, самі вдалися у ті давні часи до розпусти такої тяжкої, що бог розгнівався, покликав до себе чорта і звелів тому засипати грішне місто землею, щоб і сліду ніякого не зосталося. Чорт набрав повну свою чортячу торбу чорної-пречорної землі й поніс до Рогатина. Чи то він заблукав, чи, може, ледаченький був, але не доніс тої землі до Рогатина, бо саме запіяв когут, нечистий злякався, кинув землю, де був, і щез, А на тім місці виросла Чортова гора. І тепер щовесни дітлашня бігала туди рвати горицвіт весняний, рутницю й синяк червоний, і хоч як уперто переорював стежки Кузь Смикайло, що мав поле під Чортовою горою, але вони протоптувалися знов і знов у тих самих місцях, де були споконвіку, і зрозпачений Кузь, кленучи всю бісівську силу, щоосені пробував виставляти свій грунт на ліцитацію, але ніхто не хотів купувати, бо як же ти купиш, коли воно під самою Чортовою горою!
Гаврило Лісовський був переконаний, що Рогатина не мине його доля. "Чорт не доніс тої гори—бог донесе!—вигукував він на рогатинському ринку.— Кара! Кара!"
У нього були вогнисті коси, вуса й борідка палали полум'ям, шкіра на обличчі й на руках була теж мовби червона, ніби він щойно вискочив з пекла. Настася успадкувала від батька вогнисте волосся, а від матері — сліпучо-білу шкіру, ніжну й шовковисту не тільки на дотик, а й на самий вигляд. Врода материна не перейшла до Настусі, та дівчина тим і не переймалася, бо вже побачила, який клопіт з тою вродою в її маленької матусі. Хоч як виснажувалася Лександра з панотцевими свиньми на продаж, а виходила в ярмаркові дні або на свята на рогатинський ринок, надягнувши білий, розквітчаний гаптуванням сардак, взувши червоні сап'янці, виклавши на високі, аж сорочку рвали, груди кілька низок коралів, то так і липли до неї чоловічі погляди, а хто нахабніший та самовпевненіший, то й відверто залицявся, пропонуючи вшетеченство. Надто набридали писар рогатинський Шосткевич, багатий саф'яник Захаріалович та ще голодраний шляхтич з Підвисокого Бжуховський, драб здоровенний, маслакуватий, із сторч поставленими пусами, з товстезними руками, що висовувалися з обтріпаних рукавів кунтуша, в рудих од старості чоботях, затісних для його гунодзистих лапищ. Лісовський кинувся якось захищати свою жону од настирного шляхтича, але той зневажливо відгорнув нікчемного попика своєю ручищею, кинувши крізь зуби: "Ти, попе, не крутись мені під ногами, бо потопчу!" — "Такий вигляд має бути в диявола,— показуючи на Бжуховського, закричав отець Гаврило до своєї маленької донечки.— Достеменно такий, Настасю! Знай і пам'ятай, моя дитино!"
Аби ж то. Тепер переконалася, що дияволи — тисячоликі. Часто й не знаєш; де вони і які. Бжуховський був занадто простацький чорт. Не вмів ні приховати свого забіяцтва, ні бодай притлумити. Згодом прибув до сандомирського воєводи, старости земель руських, шляхтич Бобовський з жовнірами й став збирати в селах довкола Рогатина податки й довги від хлопів. Наскочили й на Бжуховського, який мав у Підвисокому містечку дім, а грунт уже давно пропив і жив то з полювання, то з грабунку, до якого вдавався не криючись ще з двома чи трьома такими самими відчайдухами, як і сам. Бобовський став домагатися від Бжуховського, щоб той сплатив податок, якого не платив, здається, ніколи й нікому, але то ще й не біда, при цьому шляхтич назвав Бжуховського Бруховським, себто прирівняв його до звичайного хлопа-русина. Цього вже стерпіти Бжуховський не зміг би навіть панові богові. На нічліг Бобовський зупинився у господі на Підвисокому, і, коли вже заснув, туди приїхало ще якихось троє. Челядник Бобовською сказав, що тут ночує сам пан шляхтич. Один з тих, що приїхали, забрав шаблю й канчук Бобовського, вскочив до кімнати, де тон спав, і став бити сонного. "Вставай, скурвин сину!" Вбігли ще двоє, виволокли за чуприну пана шляхтича до передпокою, били обухами, мушкетом його ж власним, відливали водою, знову били. Бжуховський, який теж прибув на розправу, кричав з сіней: "Бийте добре, тільки не рабуйте! Хай знає, який його холоп з Бжуховського!" Тоді один повернувся і вистрілив у голову Бобовському. Обмазали мертвому лице його ж власним лайном, передали господарю майно, нічого не забрали. "Скажи, пане-господарю, що вбили його за те, що пана Бжуховського мав за холопа, а не за шляхтича. Аби всі знали і пам'ятали! "
— Міг би й тебе, неню, отак вбити цей Бжуховський,— перелякано казала Настася своєму батькові,— за мамцю отак і вбив би!
— Мене бог боронить! — випинав груди панотець.— Божа ласка спочиває на праведних, а всіх грішників жде геєна вогненна! Бжуховського ж найперше!
Кара була видно-таки зготована для всього Рогатина, бо не минало й трьох-чотирьох років, як на місто нападали чорні сили, палили його, грабували, вбивали й полонили всіх, хто не встиг порятуватися в лісах. Панотець Лісовський, попри своє вічне сп'яніння й безладне життя, якось щоразу уникав разом із своїми домашніми розгромів, переховувалися у дальньому лісі аж над Гнилою Липою, куди виривалися крізь Львівську браму, бо напасники чомусь завжди вдиралися у місто тільки через брами Бабинецьку або Галицьку. Мама Лександра, мовби застерігаючи свою доньку, наспівувала їй уже й не веселих та безтурботних, а пісень так само страшних, як чужинські напади на їхнє поставлене на розпуттях нещасне місто: "За синім морем, над новим двором, Настася сорочку шиє. Шиє, вишиває і на двір поглядає. Миколайку, братику, що там так синіє? Ци ратаєньки орють, ой ци волики пасуть?" — "Ой Настасю, сестро, не ратаєньки ідуть і не волики пасуть, оно по тебе, Настасю, туроньки ідуть".— "Ой Миколайку, братику, найми же ти кухароньку, а я сховаюся під дев'ятеро дверей, під десятий замок". Наїхали туроньки, стали Настасю шукати... Настасина хустонька, но не Настасина головка; Настасині пацьори, но не Настасина шия; Настасина суконька, но не Настася сама; Настасині панчошки, но не Настасині ножки; Настасині черевички, но не Настасин хід. Стали двері ламати, Настасю добувати; дев'ятеро дверей зламали і Настасю достали..." І плакала мама з цією піснею, мовби передчуваючи долю і свою, і своєї дитини.
Десь у далеких світах жили страхи, мор падав на людей, потрясалася земля. Сам султан турецький Баязид, лякаючись землетрусу, вийшов за мури Царгорода, мешкав у наметі на полі, а в Царгороді три вежі впали, завалився палац Константина Великого, трясло землю у Тракії, Боснії, Далмації і навіть у поблизькій Молдові. Кара на людей, а за що?
Ще зовсім малою була Настася, коли напали на Рогатин волохи. Палили й грабували, як татари і турки, вивезли з Рогатина всі коштовності, аж сам польський король розгнівався і примусив волоського воєводу Стефана повернути награбоване. З-поміж іншого було привезено також усе срібло і всі книги цінні з церкви Святого духа, бо отець Лісовський пам'ятав усе так, що з його слів було споряджено папір, за яким волохи мали повернути вкрадене. А було там три келихи позолочені, три білі, всього келихів вісім, а в них срібла шістнадцять гривень і п'ять і півлута [12], а ще хрести, кадильниці, лампи, офіри різні — на сорок три гривні й тринадцять лутів срібла. Опріч того, євангелій оправних три, служебників оправних три, псалтир і часослов, тріодь цвітна, октоїх та ще чотири книги, назв яких запам'ятати він неспроможен, бо великої мудрості книги. Мав надію, що донька навчиться грамоти, осягне всі відомі й приступні в Рогатині науки і тоді прочитає ті рідкісні книги, які зібралися в його церкві за багато віків.
У священика Івана Теребушка вчилася Настася читати. Теребушкова наука обійшлася Лісовському в цілу свиню. "Свиню цілу поклав на свою Настасю, прошу я вас!" — гукав отець Гаврило. Він плакав від розчулення, дивлячись на свою тепер уже вчену дитину. "Малжонка моя вірно-милая уродила мені зі мною сплоджену дочку панну Настасю першу в городі моїм, котра во всім гілі своїм, тако в лиці, яко і в знаках, котрі в мене є, притрафила й уродила". Але ж у п'яних хвастощах, топчучи власну гідність, уперто величав доньку королівною, а чи ж досить для "королівни" тої мізерної науки, почерпнутої у Теребушка? Ще б мала набратися і добрих звичаїв та наук високих, а дати все це в Рогатині міг єдино тільки вікарій Єронім Скарбський. Коли ж отець Гаврило поткнувся до вікарія, той заломив ціну вже не в одну свиню, а в цілих шість. "Шість свинок за науку його латинську,— потрясав маленькими кулачками отець Лісовський.— За язик слов'янський свиню одну, а за латину аж шість? А язик же слов'янський правдою божою основан, збудован і огорожен єсть, у латинськім же тільки лжа, поганська хитрість і фарисейство сидить, почиває і обпадає!" Але хто ж ще в Рогатині міг похвалитися тим, що поклав на всю науку для своєї дитини одну, а тоді аж шість свиней вгодованих? І чи вберігся б од спокуси вихвалятися згодом, протягом цілого свого життя, отець Гаврило Лісовський? Та й виправдання було під рукою.