Перед селом, у великому саду, стояв двір княгині Дольської.
Весняні роботи скінчені, до того дощ, людей не видно було. Гетьманський ридван котився поміж двірськими ланами і незамітно, бічною брамою, заїхав перед кам'яні сходи старосвітського, недбало утриманого двора. Видно, властителька не дуже то добре хазяйнує і зайвого гроша на обнову палати не має. "Чи не схоче знов позичити в мене? — погадав собі гетьман.— Га, що ж? Кум кумі рад... Як попросить, то дам. Сприяє мені тая гарна паня".
Гетьманові хотілося після побуту в Жовкві, де він мало що не кожної днини зустрічався то з царем, то з Меншиковим, то з обома нараз, про інших москалів і не згадуючи, хотілося йому тепер яку годину-дві побалакати з гарною і умною княгинею, котра так живо нагадувала йому тую двірську й великопанську атмосферу, до якої він від дитини привик.
Був це інший світ, неподібний до того, в якому переживав цар і яким гадав ущасливити своїх земляків — і неземляків, котрих він сподівався все-таки зробити колись земляками. Всяке насильство будить у культурній людині протест і охоту боротися з нею, таку реакцію почував у собі гетьман, про політичні його плани навіть не згадуючи. Вони були природним випливом тієї стихійної реакції, а заразом скріпляли її.
Без насильства не збудуєш і не перетвориш держави. Це ясно. Насилуй собі своїх людей — але яке тобі діло до нас? Ми ж інший народ, і насильство твоє над нами стократ гірше й кари гідніше, бо воно знущається над нашим почуттям національним. За нами найсвятіше право боронитися, не перебираючи в способах, як борониться всяка твар в природі, щоб зберегти свій рід і гатунок. Яке діло Україні, що ти хочеш утворити нову, московську державу?
Княгиня Дольська розуміє ті гадки й почування, вона сприяє не лиш гетьманові, але й Україні, і тому він радо побалакає з нею, бо зі своїми все ще боїться говорити щиро, все ще не хоче розкрити карт. З Дольською безпечно.
* * *
На жаль, гетьман завівся у своїх сподіваннях.
Двір був майже пустий. Привітав його старий служка й попросив до зали, в якій гетьман побачив якогось шляхтича, химерного чоловічка, що, здавалося, навіть у кунтуші добре ходити не вмів. Ані вильотів вправно не закине, ні вуса не підкрутить з фантазією, тільки дурнувате підсміхається.
"Ваша милість, пан гетьман, не пригадують собі мене?" — питає.
Гетьман уважно глянув на шляхтича:
"Не тямлю, щоб я мав приємність стрічатися з вами".
"А я мав честь бути представленим вашій ясновельможності. Я отець Августин, тринітарського ордену чернець, вашої милості покірний слуга і підніжок".
"Ви — отець Августин? Ні, жартуєте, добродію. Я вже всілякий маскарад видав, але щоби хто міг перекинутися з умного тринітарія в придуркуватого шляхтича, того я ще не бачив".
Отця Августина ніби хто медом помастив.
"А все ж таки я, simplex servus Dei, не хто другий, лиш отець Августин",— відповів і подав условлений знак, по якім про еrrоr іn реrsona і мови не могло бути.
Від отця тринітарія довідався гетьман, що княгиня сподівалася його, гетьмана, але не нині, так і поїхала кудись, і що коли б навіть післанця по неї зараз пустити, то що лиш завтра, під вечір, можна би сподіватися її. А що гетьман мусів за яку годину-дві їхати далі, щоб ще перед нічкою наздогнати царевича Олексія, так треба було і без княгині прийняти звіт тринітарія з поїздки до короля Карла.
Звіт цей не відбігав далеко від того, що привіз Залевський, вони ніби порозумілися, щоб виторгувати дещо від гетьмана в користь Польщі і католицизму.
Гетьман дав тринітарієві таку саму відповідь, як і Залевському, і просив його, як тільки княгиня повернеться, порозумітися з нею і ще раз поїхати до Карла.
Чернець дуже уважно вислухав гетьмана, ніби кожне слово його карбував собі в думці, а тоді, перепрошуючи і застерігаючись на всі боки, натякнув, що поїздка така коштує силу грошей, котрих, на жаль, ані в нього, ані в княгині немає:
"Княгиня вже й свої дорогоцінні брильянти заставила, і тепер вона турбується, яким би то способом викупити їх, щоб не пропали".
"Гріш — річ набута,— відповів гетьман.— Щоб ми здорові були, для доброго діла не пожаліємо м а м о н и".
А в душі погадав собі: яка то сила в тій марній мамоні!
Без неї він зданий був би на ласку й неласку царя. Як багато грошей, тоді й пан хороший, а без гроша дурна і наймудріша голова.
Чернець згорнув дукати, подякував і запевнив, що в нього тепер другої гадки немає, крім тієї одної, якби-то найкраще послужити його милості пану гетьманові. Гетьман подякував за тую дбайливу прихильність і просив поздоровити княгиню.
"Її милість, княгиня, вельми високо собі цінить знайомство і приятельські стосунки з ясновельможним паном гетьманом, об його душевній ф о р м а ц і ї і благородного ума е к с ц е л є н т н і й е д у к а ц і ї , висловлюючися заєдно з найбільшою реверенцією".
"Не з більшою, ніж я про її милість, княгиню".
"Її милість княгиня будуть дуже боліти, що не бачилися з ясновельможністю вашою".
"Не менше болію я, що не бачив княгині".
* * *
Гетьман розпрощався, і непочемний шляхтич відпровадив його до карети з тою самою нібито дурнуватою усмішкою, з якою перед годиною привітав його, а яку звичайно носять на своїх тупих і безвиразних обличчях підупавші панки та всілякі збіднілі свояки-резістенти, що тримаються клямок з півмисків повних на дворах, поки що не цілком ще підупавших і тільки повільно й незамітно падаючих у низ своїх високих і добротливих протекторів.
"Цей vеnеrаbіlis раtеr роль свою грає summa cum laude,— думав гетьман, віддаючи себе в обійми м'яко вистеленого нутра своєї карети.— Такий артист варт доброї заплати. Наші ченці не менше хитрі від усяких єзуїтів і тринітаріїв, але потрібної е д у к а ц і ї не мають. Доказ — історії доносів на Мазепу".
ПО ДОРОЗІ
Дорога була безпечна, бо перед виїздом гетьмана з Жовкви перейшла туди його передня сторожа і очистила старанно всі ходи й переходи, всі шляхи і стежки від усякого підозрілого й ненадійного елемента. До того день, кілька здорових і добре озброєних гайдуків — можна було їхати безпечно.
Дощ уйнявся, весняні хмари розвівалися, як дими по битві, молода зелень аж хапала за очі.
Гетьман жалував, що не застав княгині. Все воно краще мати діло з панею, ніж з її служкою, хоч би навіть з таким хитрим і дотепним, як отсей тринітарій.
Мудра княгиня Дольська! Вміє вона підібрати відповідних людей, грачів, не партачів. Можна бути певним, що її посли не пошиються в осли, діла не попсують.
Гетьман був рад, що вигляди на новий союз України зі Швецією прибирали конкретні і корисні форми. Останній побут з царем і Меншиковим у Жовкві впевнив його, що з Москвою не заїдеш далі, ніж до чорта в зуби. Петро, навіть побитий, буде ще для України ворогом дуже небезпечним. У нього вже нині війська поверх сто тисяч (крім козацтва). Правда, що воно ще не добре, не рівня знаменитій армії шведській, але все ж таки куди краще від давнього, котре ані оружжя доброго не мало, ані бойовим духом не відзначалося. "Нъть попеченія о томъ, чтобьі непріятеля убить, одна забота — какъ бы домой поскоръе",— писав про московське військо московський чоловік Посошков. "Дай Богъ великому государю служить, а саблю изъ ноженъ не вынимать!" — це було бажання пересічного московського лицаря.
І тепер ще дух московської армії не піднявся високо, але Петро переводить реформу, котра згодом і духа зреформує.. Вояка дає не земля, а чоловік, бойовий вишкіл кращає, дисципліна поправляється, воруження теж, мобілізація справніша, устрій "тила" відповідніший. За літ кілька у нього буде 200 тисяч справного і карного, на заграничний лад вишколеного і зоруженого війська. І що тоді станеться з Україною? Що значитимуть супроти цієї бойової сили наші сміливі і хоробрі, але мало карні полки, котрі своїх виборних і всяких других прав ніяк позбутися не хочуть?
Гетьман чув, що це, мабуть, останній момент, коли ще можна врятувати загрожену автономію України, а властиво останки тієї. Проґавиш цю нагоду — і вона вдруге не верне. Україну поневолять, а там і винародовлять її.
Усі події, воєнні й політичні, усякі порахунки, економічні й культурні, публичні й особисті, з непереможною силою штовхали Мазепу в обійми нового союзника.
Як чоловік освічений, і з книжок, і з досвіду вчений, він бачив усю небезпеку такого політичного кроку, не запалювався, як молодик, не дурив себе надто великими сподіваннями, лише обережно, розглядаючись на всі сторони, йшов вперед до наміченої цілі, не зриваючи поки що за собою мостів, бо, може, ще доведеться ними назад переходити річку.
Глухо й без туркоту котилася його карета по болотистих шляхах України, наздоганяючи гнідого Олексієвого коня, але сто разів швидше буяла гетьманова думка політичними дорогами й дипломатичними стежками цілої Європи, шукаючи ратунку і захисту для великої і важкої до переведення ідеї.
Нараз карета стала. Зупинилася також гетьманова думка.
"Що там такого? Нам спішно!" — спитав гетьман.
Йому відповіли, що чоловік якийсь лежить поперек дороги.
За хвилину побачив крізь скляні двері карети, як гайдуки тягнули за руки й ноги щось подібне до чоловіка, але так пошарпаного й окервавленого, що годі було в ньому доглянутися образу й подобі я божого.
Призвичаєний у війнах до подібних і до гірших ще образів в часі миру не любив їх і гидився ними, тому, не гаючись і не зважаючи на болото, виліз із своєї карети і підступив до трупа.
По останках одежі впізнав шведського жовніра. Головних нарисів драми не важко було догадатися. Москалі, а може, й наші на московській службі провадили туди шведських бранців. Як звичайно, знущалися над ними. Скатованих і знесилених до краю залишали безсердечно на шляху — на поталу диким звірям і хижій птиці. Мабуть, це один із отих безталанних... Молодий, фізично слабо розвитий, з малими руками, походив, мабуть, з панської або інтелігентної родини. Може, який одинак, ціла надія батька й мами? Може, ще й тепер балакають про нього, дивляться на квітучі дерева й, повертаючись очима на далекий схід, питаються: "Де він тепер, що робить і коли верне до нас?" А він, отсе сподівання, цей дорогоцінний предмет турботи й туги, ніби зужита й до нічого вже не пригожа ганчірка, лежить поперек дороги в болоті і в крові.