У вільний час я муштрую пернатого друга, і ви зараз переконаєтесь — мої зусилля не пропали марно.
Хазяїн тільки глянув на свого слугу, і той, зрозумівши наказ, вийшов, а через кілька хвилин повернувся з срібною кліткою, в якій спокійно дрімав папуга какаду.
Пан Джон підійшов до клітки.
— Скажи, друже, як належить вітати гостей?
Папуга навіть не повернув голови, сидів байдужий до вього.
Учитель, вже нервуючись, запитав знову:
— То як ясє треба вітати гостей? Забув? Може, тобі нагадати?
І враз настовбурчилось пір'я, затріпотіли крила, й досить виразно, на превелике вдоволення господаря, папуга промовив:
— Радий дорогим гостям!
Це викликало серед присутніх захоплення й оплески.
Потім Квальба кудись виніс клітки з птахами, і коли повернувся сюди, на естраді вже гримів оркестр, а в залі танцювали розчервонілі від доброї випивки гості.
На закінчення балу пан Джон приготував сюрприз.
Всі вийшли з приміщення. У темно-синьому небі світив місяць, і його сріблисті промені лягли в морі довгою й широкою смугою аж до обрію. Горіли, як і раніше, вогні причалів. Пропливав удалині яскраво ОСЕІТЛЄНИЙ океанський пароплав.
Причаївшись за густими заростями виноградної лози, хлопчики спостерігали гостей. Знав Кендзо і знав Альфіо, що тут має відбутися цікаве видовище, тому на деякий час вони затримали свого друга.
— Зараз... Зараз почнеться,— говорив пошепки Кенд--зо.— Ти, Санто, такого дива, мабуть, зроду не бачив.
— А що саме? Яке тут має бути диво?
В цю мить у різних кінцях саду й на ближніх скелях пролунали постріли. У небо шугонули десятки ракет: зелених, червоних, білих. Вибухаючи у вишині, вони розлипалися гірляндами вогнів, яскраво осявали подвір'я вілли, узбережжя, вкрите лісом, і море, що ледь шуміло" під берегом.
Все в тому освітленні видавалося для Санто казково-чарівним, справді небаченим досі, і він, забувши в ці хвилини про птахів, гроші, про образу, жадібними оченятами стежив за всім, що відбувалося навколо.
Ось закрутилися на пристроях досі непомітні колеса, розбризкуючи з себе незліченні іскри. Потужними струменями вдарили вогні біля фонтана й на скелях. І весь цей каскад різнобарвного сяйва сповнив повітря справді дивовижною красою.
Тільки перед світанком гості почали роз'їздитися по домівках.
Втомлений пан Джон відразу ліг спати, і його не зважився розбудити Квальба, щоб нагадати про Санто й належні йому гроші.
Після балу лишилися гори посуду, який треба було прибрати з столів, помити, поскладати у шафи.
Старому Квальбі допомагали Кендзо й Альфіо, а їхній друг Санто змушений був ні з чим повернутися до рідного* стійбища.
Біля невгасаючого багаття, що куріло сизуватим димком, сидів найкращий корабельний майстер, вожак стійбища Томарі, а навколо нього розмістилися його друзі — майстри й помічники, а також викликані сюди рибалки та мисливці.
— Ти, Хоне, наш досвідчений вісник. Ти знаєш, що тобі робити, — звернувся вожак до високого, ставного юнака,, що стояв, обіпершись на спис.— Одягнеш святкове вбрання і сьогодні ж вирушай у путь.
— Вирушу! — пообіцяв юнак, метнувши очима на Макаро, яка трохи осторонь розмальовувала барвистими візерунками витканий нею килимок — тапу. Вона відчула той погляд, підвела голову, усміхнулася до Хоне, і та усмішка, наче сонце, лягла в його душу, в його очі, в його, серце...
А Томарі вже давав завдання своєму синові:
— Тобі, Таматеа, доручаю зібрати достойних хлопців* Поведеш їх з собою.
— Я хочу теж піти з Таматеа,— заявив Санто, благально дивлячись на батька.
— Не заперечуєш, Таматеа, якщо з тобою піде брат?
— Візьму. Він уже добре володіє бумерангом. Сам бачив.
— І списом,— додав хлопець, вдоволений тим, що дорослі беруть його з собою.— Я з лука теж влучаю добре,— похвастав він, і тоді батько повчально зауважив:
— Запам'ятай, сину, тобі ще багато треба вчитися.
— Я вчитимуся, батьку...— і соромливо схилив голову".
— А може, ти, Санто, підеш зі мною? Хлопець аж просіяв від радості.
— Хіба можна мені... з вами?
— Візьму, якщо хочеш. Подивлюся на твоє вміння, чи не перехвалює тебе Таматеа.
Незабаром хатина Томарі спорожніла. На хвилиночку-тільки затримався вісник Хоне, щоб спитати дівчину.
— Я не буду в стійбищі кілька днів, але я думатиму про тебе, Макаро. Ти мене ждатимеш?
— Дуже,— промовила вона щиро.— Дуже ждатиму.
І коли вісник попрощався з нею й вийшов з хатини* Макаро крізь бамбукові просвіти в стіні стежила за ним, стиха промовляючи:
— Милий мій... дорогий...
Цих слів юнак не чув і ніхто не чув, бо Макаро лишилася в хаті сама. Не бачила вже вона, як, зайшовши до своєї хатини, Хоне почав відразу ж збиратися в дальню дорогу.
Перш за все він нафарбував своє тіло червоною охрою, одягнув пояс з кокосових волокон, розцяцькований блискучими бусинками та пір'ям барвистих пташок. На руки й ноги почепив ліанові браслети, оздобив шию разком намиста з собачих зубів і ще одним разком — з дрібних черепашок.
На довершення святкового вбрання одягнув на голову пов'язку з рослинних волокон, всіяну найбарвистішим пір'ям, закріпив потім у ній особливий хрестоподібний знак вісника, прикрашений на кінцях густими пучками з орлиних крил. Не забув Хоне покласти в торбину харчів, узяв посланський жезл-палицю з особливими зарубками, озброївся списом і вийшов з хати.
Людей у стійбищі майже не було, але ті, що зустрічались, зичили Хоне здоров'я, доброго посланництва й щасливого повернення додому.
Вісник дякував тим людям і, не зупиняючись, ішов далі рідним стійбищем. Та його кроки стишились, коли побачив хатину, в якій живе найулюбленіша дівчина.
"Чи помітить мене? Чи вийде попрощатися зі мною? А може, самому зайти до неї? Зайду! — вирішує він.— Хоч на хвилинку, а зайду!"
Не встиг Хоне порівнятися з хатою, як назустріч йому вибігла Макаро. Тільки в першу хвилину очі її спалахнули радістю, але та радість швидко згасла, поступившись перед виразним смутком.
— Ти що, Макаро? — запитав він, помітивши в ній одразу таку зміну.— Боїшся за мене, чи що?
— Боюсь, — щиро призналася дівчина. — Дорога в тебе важка, небезпечна. Все може статися... І невідомо, як тебе зустрінуть у дальніх стійбищах.
— Не тривожся, Макаро. У всіх стійбищах бував не раз. Мене там люди знають, і я знаю багатьох. Думатиму про тебе... щодня... Вір мені.
Макаро всміхнулася до нього й сказала :
— Хай тобі буде щасливою дорога!
Дівчина провела вісника за стійбище. Вузенька стежка, звиваючись, губилася в тропічному лісі. Тут попрощалися востаннє. Хоне пішов далі й кілька разів озирався, вітаючи помахом руки любиму Макаро, доки не заступила її густа тропічна гущавина.
Через кількагодинний перехід над головою в Хоне порідшали зелені шати крон, з'явилося голубе небо, а незабаром він побачив стійбище роду Динго.
Воно розташувалося у видолинці поблизу неширокої гірської річки.
Зайти в нього не посмів, бо йому, вісникові, не дозволялося порушувати певні ритуали, встановлені в таких випадках старовинним звичаєм, якого суворо дотримувались всі аборигени.
Отож юнак, трохи відпочивши, розвів багаття, поклав зеленого гілля й трави, щоб здійняти густий дим і подати знак мешканцям стійбища, що до них прибув гість з добрими намірами.
Хоне сів на землю біля вогнища й терпляче почав ждати. Десь через годину, а може й дві, до нього підійшло двоє стариків. Вони привіталися з вісником як годиться, сіли поряд.
— Ми пам'ятаємо тебе, Хоне. Ми хочемо знати, з якими вістями ти прибув до нашого стійбища? Ми слухаємо тебе.
— Я прибув з роду Коврової Змії від вожака Томарі, щоб запросити вас, наших добрих сусідів з роду Динго, на свято і танці корроборі.
— Ми приймаємо запрошення вожака Томарі і вдячні йому. Але ми хочемо знати, з якої нагоди Томарі надіслав вісника до нашого стійбища?
— Великий човен спускатимуть на воду.
— Тепер все ясно,— промовив один з стариків, а другий, обійнявши посланця, сказав:
— Ходімо, Хоне, до нашого стійбища. Ти будеш дорогим гостем.
Хоне загасив багаття, і всі троє рушили в напрямі осель. Один старий ішов поряд з юнаком, а другий поспішив уперед і збуджено вигукував, щоб його чули всі.
— Люди роду Динго! Слухайте! Слухайте! Прибув вісник Хоне з роду Коврової Змії. Слухайте! Вожак Томарі запрошує вас на свято і танці корроборі. Спускатимуть на воду великий човен... Люди роду Динго, слухайте!.. Слухайте!..
І люди слухали, виходили назустріч вісникові, обіймали його, а жінки готували їжу, щоб якнайкраще пригостити молодого посланця.
*
Схід сонця Хоне зустрічав у горах. Перевал за перевалом, наче величезні хвилі, пливли в безмежний простір і зникали там у сизій млі та густих туманах.
А внизу лежала мальовнича долина пальм, умита ще з ночі прохолодною росою. І така вона чиста, свіжа, приваблива, що саме тут і вирішив юнак перепочити.
Він милувався навколишньою красою, а його думки швидкокрилими птахами линули до рідного стійбища, до звичайної хати і незвичайної дівчини Макаро, яка заволоділа юнацьким серцем, сповнила його душу незвіданим досі хвилюючим коханням, і мріями, і щастям.
— Я люблю тебе, Макаро! Радість моя! Сонце моє! Чуєш? Люблю! Люблю!..— вимовляв він нові для нього слова, і вимовляти їх було приємно, як і думати про неї, і згадувати її.
"Що вона зараз робить? Може, пішла на город? А може, порається в хаті? Чи згадує про мене в цю хвилину, як я про неї?"
— Хороша! Рідна моя!
Хоне вдоволений з того, що може освідчуватись отут, серед гір на роздоллі, де його ніхто не бачить і не чує. Хіба що пташки. Якби ж то вони могли його зрозуміти та полетіти до неї, та передати їй вість...
В юнацькій душі було зараз стільки нестримного світлого й хорошого почуття, що хотілося на всю силу крикнути до оцих мовчазних гір і дерев і до сонця.
— Чуєте? Я люблю Макаро... Люблю!..
І нехай лине молодий голос з перевалу на перевал, доки не замре там десь, у позахмарній височині.
А може, той голос не замре? Може, підхоплять його на свої дужі крила вітри і понесуть через гори й долини, через ріки й тропічні ліси до невеликого стійбища, де живе Макаро?
— Ой ви, мрії мої, мрії! — зітхає Хоне, сам з себе дивуючись.
І вже підвівся, щоб рушати далі, коли раптом почув кінське іржання.
Бистрим зором мисливця оглянув перевал і помітив на ньому коня сірої масті, а трохи далі, на галявинці, невеличкий парусиновий намет, біля якого пломеніло багаттячко й звивався сизий, мов туманець, димок.