Подайте копієчку на пропитаніє нещасному сліпому каліці...
До неї тягнулися руки жебраків, та зараз Ольга нікого з них не помічала, нікому не подала милостині. Якась нестримна сила гнала її від церкви за кам'яний мур монастиря, далі від душних келій.
У вухах ще й досі звучали образливі слова старої відьми. Та поволі обурення спадало.
Легкий надвечірній вітер налітав з поля, приємно охолоджуючи гарячі щоки.
Зупинилась Ольга на високому горбі, з якого розкривався перед нею величезний мальовничий простір. Внизу лежала слобода. Там, у вулиці, заквітчаній садами, загубилася хатина тітки Коваленчихи. Завтра вона провідає родичів, побачиться з Мар'яною...
Та Ольжин зір потім ширяє на горби, вкриті лісом, туди, де тече Ворскла, де самотньо стоїть лісникова хатина.
"Боже мій, що зі мною сталося? Вій заволодів і серцем моїм, і розумом моїм... Я ж зроду ще нікого не любила".
Ольга зупиняється на перехресті доріг. Одна з них веде в монастир, друга — до лісу. Немовби дві душі схрестилися зараз у ній і сперечаються між собою.
"Не треба йти... Не треба навіть думати про нього. Нічого, крім мук, ти не зазнаєш. Навіщо ж мучитись тобі? Для чого страждати?"
Але інша, мирська, владна й сильна душа керує зараз Ольгою, обіцяє радість зустрічі, окрилює надіями, веде вперед, і Ольга підкоряється цій владній, згубній, але привабливій силі і йде в глиб лісу.
"Я ж ненадовго. Я тільки гляну на хатину і одразу повернуся назад".
"Не одразу. Брешеш! — говорить ота друга, всевладна душа.— Ти хочеш перемогти в собі те, чого перемогти не можна. Ти молода, гарна. Хай він гляне на твою красу... Хай припаде до уст твоїх гарячим поцілунком. Ти зазнаєш щаст^я, якого ще ти не знала в житті. Твоє серце, мов квітка, розкриється в любові, і ти відчуєш радість цього квітіння. Іди, не вагайся... Там воно, твоє щастя. Поспішай, бо скоро сонце зайде, почне сутеніти, і тобі страшно буде повертатися лісом самій".
Ольга поспішає. Але двоїться її душа, її бажання.
"Що я роблю, безумна? Куди йду? Для чого йду?"
Та вона не може зупинитися, не може повернути назад. Ось уже й узлісся. Перед очима в Ольги ліг широкий простір, залитий призахідним сонцем, що поволі вже почало багряніти. її увагу приковує косар у солом'яному брилі, в білій сорочці. Рівним рядом лишає він за собою скошену траву.
— Максим...— промовляє Ольга і чомусь сходить з дороги, стає за густим кущем ліщини. їй добре видно косаря. Ось він зупиняється на хвилину, мантачить косу, і знову під гострим лезом лягає в ряд соковита трава.
Сонце ховається за горою, а він усе косить і косить... Милується ним Ольга, але сама не наважується вийти з-за куща ліщини.
"Що, боїшся? — картає себе Ольга.— Боїшся підійти, промовити до нього слово. Чого ж ти йшла сюди? На що ти сподівалася?"
Невдоволена, повертається до монастиря. Надворі вже ніч, але Ольга довго не може заснути, згадуючи Максима.
"Що зі мною робиться? Господи!" — благально скрикує вона і поглядом звертається до ікон, де виблискує вогник лампади, пробує молитись, щоб не думати про нього, але, як і в церкві, дорогий образ заступає стару, з потрісканою фарбою ікону, а думки линуть за стіни келії. Знову перед очима владно постає Максим.
Ольга підходить до розчиненого вікна, дивиться на темний ліс, на зоряне шатро неба, в якому то тут, то там падають зірки, і туга, невблаганна, невідступна й болюча, огортає душу. Ольга не зводить очей з ікони, але за сльозами не бачить її, вимовляючи немов уві сні одне лише слово:
— Люблю... Люблю...
Ще впала зірка, і короткий фосфоричний слід її відбило скло ікони. Десь за кам'яним муром тричі вдарив перепел і затих...
5
— Здрастуй, Мар'яно! — привітався Максим, завертаючи коня до рубленої криниці.
Зашарілась дівчина, стоїть, наче калина, рум'яна, схвильована нежданою зустріччю.
— Куди ж це ти їздив спозаранку?
— Та був на хуторах у знайомих хлопців... Радились про жнива.
Мар'яна здивовано глянула на Максима.
— Про жнива? А що ж там радитись? Дозрівають хліба, прийде економ, вербуватиме косарів, в'язальниць, і люди підуть жнивувати за десятий сніп. Так завжди бувало.
— Бувало, це правда, але так уже, мабуть, не буде. Цього літа урветься з людської праці живитися. Урветься, кажу, і панам, і куркулям, і черницям.
Мар'яна догадалася, чого їздив на хутори Максим, і в очах її відбилася тривога.
— А коли хтось викриє тебе та заявить урядникові, як ти людей підбиваєш на такі діла...
Максим засміявся:
— Хто ж мене викриватиме? Я маю справу з такими друзями, що вміють мовчати, коли це потрібно. Хлопці надійні, не зрадять і не підведуть ні в чому. Провідав також Івана Бережного.
— Івана? Хіба вже він вдома?
— Вдома. Два тижні довелося хлопцеві одсидіти в холодній.
— Я ж була... Я просила Брагу... Ти знаєш... Так він і слухати не схотів. "Мою честь,— каже,— розбишака образив...
З мундира насміявся. Посидить він у мене в холодній..." І таки посидів Іван.
— Злий коваль на урядника... Дуже злий.
Максим хотів було взяти відро, але його руку відхилила Мар'яна.
— Не дам. Сама напуватиму...
Звично витягла з криниці студеної води, піднесла буланому.
А Максим очей з неї не зводить, милується, загадково посміхається.
— І чого ти на мене так дивишся? Ще хтось побачить.
— Є мудре прислів'я у нашого народу: "Траву дивися вдень, як обсохне, а дівку — в будень, коли вона боса!"
— То це ти й дивишся на мене босу?
— Дивлюсь.
І обоє засміялися.
Другого відра буланий не допив, і Мар'яна вилила решту води на копита.
А Максим дивиться на неї, лукаво запитує:
— Не помітила, Мар'яно, кішка ваша сьогодні зранку вмивалася чи ні?
— Умивалась,— відповіла дівчина, не надавши цьому запитанню ніякісінького значення.— Правду кажу, умивалась. А що?
— Чекай гостей надвечір,— сказав Максим і, спритно скочивши на коня, помчав вулицею. Протупотіли копита, зняли куряву, і вже не видно вершника за рясним гіллям груш, слив та яблунь, що звисають через паркан важким від урожаю гіллям. А Мар'яна стоїть, дивиться на осідаючий пил, і серце її, мов спіймана пташина, б'ється сильно й схвильовано.
"Ой, що ж він сказав? "Чекай гостей надвечір"... А яких гостей?"
Та про це не треба було їй говорити, бо вже підказало само серце.
Мар'яна принесла на коромислі воду, поставила в сінях, а сама до хати зайшла, зупинилася біля порога, дивиться на матір щасливими очима. Та мати в першу мить нічого не помітила.
— Мар'яно, гукни батька, хай снідати йде.
А Мар'яна стоїть біля порога, вагається: чи зараз відкритись матері, чи потім.
А мати вже приглядається до неї.
— Що це ти, дочко, така весела?
Мар'яна зривається з місця, обіймає матір, цілує в щоки, знову обіймає...
— Та що з тобою?
Не відповідаючи, вибігає з хати.
Під горою хатина. Крізь відчинені навстіж двері видно батька, як він струже соснову дошку. Мар'яна зупиняється, заступивши собою світло, і столяр підводить голову.
— Це ти, коза?
— Тату, ідіть снідати!
— Зараз піду. Ось тільки дошку обстружу.
— Я сама обстружу,— і Мар'яна підходить до столярного верстата.— Давайте мені рубанок.
Очі в неї так і сяють, безмежна радість світиться в них, і про цю свою радість Мар'яні хочеться розповісти батькові. Він уже й сам помічає її настрій, бо з-під густих брів пильніше дивляться на неї його очі.
— Я все бачив... І як коня напувала, і з ким розмовляла біля криниці. Ось візьму дрючок та як піду до Максима, щоб він дочки моєї не баламутив,— говорить жартівливо батько, обіймаючи Мар'яну.-— Ой, чує моє серце, скоро ластівці з гнізда вилітати...— промовляє він сумно.
— Ні, я, тату, нікуди... Якщо дозволите, то він житиме у нас...— проговорюється Мар'яна, вкрай розгубившись.
— Як ти сказала? Хто житиме у нас?.. Говори... Все говори тепер батькові.
— Скажу... Я ж не маленька... Мені вже вісімнадцять літ.
— Максим? — запитує батько, і по тону голосу не може розгадати Мар'яна, чи він схвалює, чи невдоволений її нареченим.
— Максим...
Батько нічого більше не питає, нічого більше не говорить, іде снідати, а Мар'яна, взявши рубанок, стає біля верстата. Летять на долівку пахучі стружки... А з голови не виходять батькові слова: "Скоро ластівці з гнізда вилітати". Це ж він сказав про неї, Мар'яну. Сказав із сумом. І той сум жалощами відбивається в її душі. Нізащо в світі вона не покине батьків. Все лишиться так, як було досі. А з Максимом батьки напевне житимуть дружно.
Чомусь саме зараз пригадуються Мар'яні дитячі літа і особливо неділі, коли батько, взявши за руку Мар'яну, ішов з нею на цілий день до лісу, а за ними стежила, милуючись, мати. Батько вибере, бувало, найкрасивішу галявину, ляже під розлогим дубом чи липою, а Мар'яна збирає квіти, сплітає вінок. Сама смуглява, кароока, чорноброва...
"А йди, Мар'яно, сюди",— гукне батько, і Мар'яна, мов той метелик, мчить назустріч розставленим батьковим рукам, що ловлять її на льоту, підкидають так високо, що в Мар'яни серце береться холодком, і в очах то спалахне страх, то розцвіте на обличчі посмішка. А мати, спостерігаючи за чоловіком, кричить:
"Обережніше, Василю, не впусти!"
"Кого впустити? Циганочку мою впустити? Сонечко... Занченятко... Не впущу!" І кароока Мар'яна, мов м'ячик, летить знову вгору.
"Досить уже, досить..."
Батько бере Мар'яну за руку, підводить до куща.
"Ану, зайчику-стрибайчику, ану, де ти тут сховався? Принеси нашій Мар'яні пиріжок".
Заєць не вибігає, а пиріжка їй захотілося дуже. Тато, не випускаючи її руки, підходить до кошика, зазирає в нього.
"Еге, та поки ми з тобою гуляли, а заєць уже пиріжок ось куди поклав".
"От і не заєць,— кричить вдоволене батьковим жартом дівчатко.— То мама пекла пиріжки... Я бачила... бачила..." Але батько серйозним тоном переконує:
"Мама з чим пироги пекла? З січеною картоплею, так? А це ось з капустою".
Мар'яна ще завзятіше починає переконувати тата, що мама пекла пиріжки ще й з капустою, але тато не поступається.
"Ні, це не мама пекла... Це заєць приніс гостинців. Ану, сідай, покуштуй, чи смачні".
І здається Мар'яні, що й справді таких пирогів не їла вона зроду.
...Замріялась Мар'яна і не помітила, як зіпсувала дошку. Ще ніколи такого з нею не траплялось. Що ж вона тепер батькові скаже? А він уже стоїть на порозі, посміхається:
— Що це в тебе, Мар'яно, на долівці гора стружок?
— Та ось...