Кий суворо заборонив Голесі даремно тривожити богів.
— Я люблю дякувати богам, а не просити у них допомоги, — завжди говорив старший вождь.
Голеся поглянула в кут, де стояв ідол Перуна. У відсвіті місяця блищали його золоті вуса, байдуже темніли чорні заглибини очей. Напевне, Перун знає про все, що тепер діється з коханим мужем. Він бачить кожен його крок, радості і невдачі. Одне тільки слово, одне-єдине бажання бога блискавиць, і сотні небесних стріл посиплються на поганих козар. Ну чому не можна так зробити, нащо залишати на полі битви кращих вояків своїх?
Серце, не муч себе. Вилий тугу перед вівтарем…
Голеся ступила кілька кроків до ідола. На своєму ложі неспокійно заворушився Святобор.
— Нене, — почувся його сонний голос, — чому ти не спиш?..
— Спи, синочку, спи, — ласкаво обізвалася мати. — А я чомусь не можу… на серці важко…
Святобор скочив з постелі, підійшов до Голесі. Вона з любов’ю подивилася на сина, замилувалася його могутньою постаттю.
Ну чим не вояк? Ростом з батька, а лице наче в Світовида-бога. Вже й забула, не згадує Голеся, що багато літ тому Кий привіз сироту-хлопчиська з походу, зробивши його кревним побратимом першого сина Ратибора. Чужа дитина так полюбилася жінці вождя, що стала ріднішою рідної. Навіть думки ніколи не з’являється в Голесі, що не вона носила Святобора під серцем…
Син легко обняв матір за худенькі плечі, поцілував у голову.
— Вспокійся, матусю… Все буде гаразд. Якби що-небудь трапилося — батько б дав знати. Дружина молодих вояків готова, і я поведу…
Слово завмерло на вустах Святобора. І він, і мати насторожилися. Якийсь дивний звук привернув їхню увагу. Той звук був схожий на тонке, пронизливе гавкання.
Святобор помітив навіть в півтемряві, що мати зблідла.
— Тоця, — ледве видихнула вона.
Син заперечливо похитав головою. Тоця? Лисиця вождя, подарована йому Глицею? Кий посилає її додому тільки при великій потребі…
Звук наростав. Ось він уже поряд з хоромами вождя. Скавучання почулося в сінях, потім заторохтіли східці, і щось шалено зашкребло в двері.
— Світи! — несамовито скрикнула Голеся, метнувшись до виходу.
Святобор підскочив до вогнища в пічній заглибині, розгорнув жар, вкинув туди кілька тонесеньких соснових трісок. Спалахнуло полум’я, осяяло веселим промінням світлицю.
Голеся відчинила двері і відсахнулася. Прямо їй на груди прожогом кинулася лисиця. Це, справді, була Тоця.
Жінка захиталася, слабіючи, опустилася на ложе.
— Сину, поглянь, на шиї…
Святобор підбіг до лисиці. Звірина, жалісно стогнучи, скочила йому на руки, лизнула в обличчя.
— Нене, — вражено скрикнув Святобор. — На ошийнику нічого нема. Е ні, щось було, але залишився тільки обривок шкіри…
— Обривок? — сплеснула руками Голеся.
— Еге ж. Батько щось хотів сповістити. Ой, нене! Тоця поранена. Дивися — уламок стріли… Це яровитська стріла!..
— Яровитська? — прошепотіла Голеся. — Що б це значило? Хто стріляв по ній? Ой, кров! Скоріше медівницю мені!..
Святобор кинувся до закапелка біля печі, дістав скриньку, подав її матері. Там зберігалися всякі трави для лікування, які навчив збирати стару Голесю Глиця. Жінка турботливо схилилася над лисицею. Звірина похнюпила голову, очі її згасали, пухнастий хвіст безсило впав на землю. Біля шиї в неї стримів уламок стріли. Голеся висмикнула його, кількома плавними рухами руки затамувала кров, потім, набравши в скриньці жменю цілющої трави-медівниці, посипала нею рану. Після того перев’язала лисицю цупким шматком чистого полотна.
Святобор з тривогою спостерігав за діями матері. Його погляд раз у раз повертався до уламка стріли.
— Нене, — не витерпів він. — Батько хотів передати щось важливе, це ясно… Десь по дорозі Тоцю підстрелили. Може, це випадково, а може… ні!.. Що робити, як узнати?
Голеся розігнулася, перенесла Тоцю на постіль, вкрила шкурою ведмедя.
— Якби ж я була чарівницею, синку, — крізь сльози озвалася вона. — Будемо ждати вістей…
— Ні, — крикнув Святобор. — Ми мусимо знати!
— Як?
— Я поїду, нене.
— Схаменися, куди ти поїдеш?
— До Рубіжної. Туди, де битва з козарами. Треба підняти тривогу, хай збирається дружина молодих вояків!
Голеся обняла юнака за шию, прихилила до себе.
— Дурненький. Куди ж ти поїдеш? Хіба ти забув, що дружина молодих вояків залишена для оборони Києва. Батько наказував виступати лише тоді, коли прийде його посланець…
— А може, Тоця і є такий посланець?
— Може… А може, й інше хотів сказати Кий. Хіба не могла Тоця нести вістку перемоги?
Святобор відступив од матері, запитливо поглянув на ЇЇ обличчя. Воно усміхалося, дороге, змарніле обличчя, а на очах перлинами блищали сльози.
— Ой, нене! Не дури мене. То недобра звістка!..
Син заметавсь по світлиці, зупинився над Гоцею. Звірина вже спала, стогнучи уві сні.
— Чом ти німа? — прошепотів юнак. — Чом ти не можеш сказати того, що бачила? Де наша дружина, де батько і Ратибор? Чи з побідою повертаються наші вояки, чи знемагають під натиском козар?..
Голеся нечутно опинилася поруч, поклала руку на плече сина.
— Треба спитати поради в старих людей, — сказала вона.
— В кого? — з сумнівом запитав син. — Глиці нема. Мечибор теж з батьком…
— Горидід, — прошепотіла Голеся.
— Так, — вагаючись, промовив Святобор. — Він мудрий — це знають всі. Але, матусю… в мене до нього якесь недобре чуття.
— Пусте, — махнула руками Голеся. — То Глиця його не любить, він і передав тобі своє чуття. Кий ще змолоду радився з Горидідом. Одягайся, синку, підемо до нього…
4
Святобор накинув на себе широку полотняну сорочку, підперезався вишитим ремінним поясом і, не взуваючись, вийшов надвір. Голеся вже чекала його біля воріт. Одягнена в довге чорне вбрання, вона була схожа на якогось духа.
— Скоріше, синку.
— Йду, нене…
Городище спало. Тільки на сторожових вежах Києва перегукувались совиними криками вартові дружинники.
Святобор ледве встигав за матір’ю. Вона йшла, ніби не торкаючись землі. Не говорила ні слова, та син відчував, що серце її терзається невимовною мукою. Горидід! Чи заспокоїть він неньку, чи з’ясує дивовижну пригоду з лисицею?
А чи не краще було б зібрати яровитів на раду та вирішити, що діяти, всім разом!
Ось і головні ворота городища. Праворуч падає вниз, до Славути, стрімка круча, вся в заростях, а ліворуч — на високому горбі між землянками родів Щека і Хорива — стоїть жертовник Світовида-бога.
Святобор схопив матір за плече. Вона зупинилась.
— Що таке, сину?
— Дивись. Горидід…
Справді, від землянки, що бовваніла біля жертовника, одділилася темна висока постать — зловісна і сувора. Вона повільно рушила назустріч Голесі і Святобору. Це був Горидід, духовид, старий жрець Світовида. Він побачив прибулих, зупинився, обпершись на сучкувату палицю. На гостроверхій шапці Горидіда мелодійно дзеленькнув дзвінок, тьмяно блимнули в нічній пітьмі його очі.
— Дивіться, — хрипко сказав жрець. — Дивіться на захід…
Голеся з острахом поглянула туди, куди був спрямований довгий тонкий палець Горидіда. Там заходив місяць, ховаючись за темну стіну лісу. Лице його було чорно-багряним, кривавим. Зловісний колір особливо вирізнявся на тлі ніжно-сірих передсвітанкових туманів, що прозорими серпанками спадали покрученими яругами до Славути.
— Я не спав цілу ніч, — прошепотів свистячим голосом жрець. — Я молився за наших вояків і читав письмена зірок…
— Що ж ти прочитав на небі, Горидіде? — голосно запитав Святобор, переводячи погляд з жерця на місяць. — Ти знаєш, де наші вояки, що з ними?..
— Тихо! — прошипів Горидід, махаючи руками. — Не кричи, сину. Не дратуй богів. Лихо йде на нашу землю. Поглянь — обличчя брата Світовида покрилося кров’ю…
Голеся притисла руки до грудей, благально подивилася на жерця.
— У мене теж всю ніч були погані думки. А потім… недавно, прибігла Тоця…
Горидід здригнувся, пронизливо поглянув на жінку.
— Лисиця Кия?
— Еге ж. Вона була поранена яровитською стрілою. На шиї — обривок послання. Ти ж знаєш — Кий даремно не буде турбувати нас… Що скажеш?
— Знаю, — суворо відповів жрець. — Зірки говорять погане. Яровити прогнівили богів…
— Ти краще скажи, що значить оця яровитська стріла, — не стерпів Святобор. — Хто міг встрелити лисицю?
— Пусте, — різко відповів жрець. — Козари підбирають на полі битви наші стріли, а ми їхні. Не про це треба думати, сину.
— А про що ж?
— Про допомогу нашим воякам!
Святобор радісно охопив руками суху долоню Горидіда, міцно стиснув.
— Оце спасибі, духовиде! Ти справді мудрий старець! Я теж думав так. То чи не зібрати нам дружину молодих вояків? І я поведу її на поміч батьку!..
— Пусти, ведмідь! Не тисни мене! І не поспішай з такими рішеннями. Що допоможе дружина молодих вояків, якщо головна сила Києва не встоїть перед козарами? А головне, сину, то воля богів!
— Знову молитися? — різко запитав юнак. — Молитися, коли наші вояки стікають кров’ю?
Голеся злякано смикнула сина за рукав.
— Що ти говориш, синку? Схаменися. Перед тобою — духовид!
Горидід похмуро всміхнувся, спідлоба глянув на юнака, потім смиренно опустив очі.
— Дитина ще… Чую дух Глиці. Ну та нічого, виростеш — порозумнішаєш. А тепер слухай, господине, слухай і ти, сину вождя. Ми випустимо супроти ворогів найбільшу силу, що є в яровитів! Ми випустимо Яркона.
Голеся сплеснула руками, на мить завмерла.
— Що ти говориш, духовиде? Випускати Яркона — коня Світовида. А що, коли Яр-бог одвернеться від нас?
Навколо почувся шум. Голеся злякано оглянулася. Їх оточувала юрба яровитів-киян. Чи вони чули голоси біля жертовника, чи теж не спали, тривожачись важкими думами про долю своїх рідних і близьких — хто зна… Але вже більше сотні жінок, дітей і старих зібралося навколо жертовника.
— Треба випускати Яркона! Горидід вірно каже! — пролунали тривожні голоси. — Це наша остання надія…
Горидід полегшено зітхнув, високо підняв палицю вгору. В світанковому напівмороці його лице з гачкуватим носом було урочисто-зловісним.
— Хай буде так, яровити! Хай твориться воля богів. Моліться, кияни!
Голос жерця задзвенів металом, налився такою силою, що серця присутніх захолонули від жаху. Всі опустилися на коліна, палко бурмочучи слова молитви. Те саме зробив з неохотою і Святобор.
Горидід рішуче підійшов до низенької, вкритої очеретом будівлі, широко відчинив ворота.