Тоді навіть "представник", змило-стивившись, звелів:
— Оставь ей узелок! Все равно подохнет!
За кілька днів село почало перетворюватися в зборище понурих тіней. Люди напухали, вмирали. Трупи можна було знайти де завгодно: в полі, в лісі, на дорозі, на березі Дніпра.
Пам’ятаю містичні картини: плентається вулицею конячина, тягне воза. Із-під рогожі стирчать на всі бо-ки сині ноги. Мені цікаво, куди їх везуть, я біжу вслід за підводою. Візник зупиняється біля цвинтаря, там уже викопано велику й глибоку яму. Підходять копачі, піднімають край воза. Трупи безладно падають у яму. Звіду-сіль набігають здичавілі, бездомні собаки, гризуть трупи. їх відганяють, проте безуспішно…
Мені страшно, я втікаю геть…
Батьку інколи давали трохи борошна, вівсяні колючі коржі, висівки з проса. Ми з сестрою давилися тими одвійками, вони не лізли в горло.
Приходили якісь жінки, прохали що-небудь поїсти. Мати віддавала останнє — обрізки картоплі, залише-ні для посадки. Одна дівчина увивалася ласкою біля матері, все обіцяла дати їй малини, коли ягоди визріють, взамін картопляних лушпайок. Ми через кілька днів відвідали ту дівчину, котра мешкала над річищем Дніпра. Довкола — спустошені садиби, здичавілі коти. Вибиті вікна. Ніде нікого. На полу біля припічка — вже розкла-дений труп дівчини. Мати голосила, кликала живих ще сусідів, щоб поховати покійну, а я зацікавився книгою, листки якої перегортав вітер на підвіконні. Кожна сторінка була розділена лінією, ліворуч шрифт незрозумілий, праворуч — російською мовою. Правда — дореволюційний правопис. Я досить вільно почав учитуватися в та-ємничий текст. То було, як я далеко пізніше зрозумів, Євангеліє від Іоанна. На очі мені потрапив шмат, де опо-відалося, як Марія Магдалина відвідала гріб, куди поклали Ісуса після страти. Вона його там не знайшла і вель-ми засумувала. Хтось питає її: кого шукаєш, жінко? Вона не впізнала воскреслого Учителя і благає сказати, де поділи її коханого Ісуса…
Далі мене чомусь вразило його слово: "Марія!" — а потім її захоплений вигук: "Раввуні!" — тобто лас-кава форма поняття —учитель. Скільки згадую, це "раввуні" супроводжувало мене все життя. Чому — не ві-даю… Сліпучий спогад дитинства: лагідний голос: "Марія!" — і ніби луна над віками: "Раввуні!.."
Наблизилася мама, одірвала мене від читання. Ми залишили ту скорботну хату…
І до нашої оселі завітав майже повний голод. Уже зацвіли акації, ми з сестрою їли солодкуваті суцвіття. Я пригасав, ледве пересував ноги. Приходила цілковита байдужість…
Одного вечора батько приніс з колгоспу кілька вівсяних коржів, з них стирчали гострі шпичаки. Мати хотіла їх передрібнити, щоб дати нам, батько благав дозволити йому з’їсти бодай один корж, але вона не дозво-ляла: від тих шпичаків уже вмерло кілька сусідів. Батько хряпнув дверима і, не прощаючись, пропав на кілька днів. Вернувся він на четвертий день, привіз крупи, вершків, борошна. Він найнявся працювати ковалем у кол-госпі, що виник на місці комуни "Ленінка". Голова Тютюн (прекрасна, чуйна людина) дав йому трохи продук-тів авансом. Це був рятунок. Мати за короткий час відходила пас із сестрою, і ми вже почали рухатися, бігати…
Пізніше я дізнався, що в той страшний рік померло від голоду кілька мільйонів чоловік на Україні і в Ро-сії. Досі серце не може простити цього страхітливого злочину Сталіна та його поплічників: навіщо? навіщо? Інколи здається, що за цією, по суті, мізерною і банальною постаттю стояла титанічна космічна тінь. Такий злочин, як голод тридцять третього, неможливо пояснити лише сваволею диктатора. Занадто легковажне пояснен-ня!..
І ще я інколи думав (уже в дорослому віці) ось про що: якби люди знали про ілюзорність страху голоду! Адже тепер багато хто лікується голодом, вільно витримуючи 30–40, а інколи навіть 50–60 днів цілковитого посту. Я сам експериментував багато разів і переконався в цьому. Убиває не голод, а страх, звичка їсти щодня, звичка, котра не задовольняється.
О, якби люди знали! Якби свідомість була підготовлена, як це є в Індії! Темрява завдала удару? Відібра-ли їжу? Хай! Народ оголошує загальнонаціональну голодовку. Минає декада, місяць. Жодного трупа. Навпаки — щезають хвороби, здоров’я міцнішає. Перед таким духовним подвигом впала б будь-яка потуга пітьми…
Гай-гай! Це лише фантазія. Реальність була іншою: людоїдство, запустіння, зубожіння, розвал господар-ства, дегенерація національного життя.
Зате були створені колгоспи. Диктатура міцно взяла в свої руки державні віжки. Повна централізація і жодної індивідуальної ініціативи. А втім — це вже дорослі думки. Тоді я лише радів поверненню до життя…
Батько домовився про працю в Кагарлицькому районі. Ми поїхали туди. Човном до Ржищева, а далі — підводою по степовій дорозі.
Село Бурти. Зарослі очеретами ставки, верби, левади, затишна хата. Тут я почав відвідувати школу. Тут формувалася моя свідомість.
Ще з дошкільного віку відзначалося прагнення до неба, до зірок. Звідки, чому?
Мати оповідала: я сиджу у неї на руках вечорами, у дивоколі неба — місяць, зірки. Зненацька запитую:
— Чи можна полетіти туди?
— Куди? — дивується вона.
— До місяця… До зірочок…
— Що ти, синку! Туди так далеко, що життя людського не вистачить, щоб долетіти…
Я замовкаю, думаю. Потім радісно смикаю маму за рукав.
— А я придумав, як долетіти!
— Як, синку?
— Зробити великий корабель, посадити в нього і дорослих, і дітей. Великі умруть, а маленькі за цей час виростуть і прилетять туди…
Мати дивується, мовчить.
У першому, другому, третьому класах я жадібно шукав книги про небо, про інші планети, кохався в фан-тастиці. Що вело мене до цього? Чи не той Дух Свободи, що пронизував Безмір, а потім потрапив у полон тіле-сного тяжіння, у Правічну Казку Вселенської Відьми?..
***
Сонцепромінні руки
Світ огорнули,
Із сновидінь прокидаються луки,
Поклик світання почули…
Ми молитовно і тихо,
Може, пливемо, може, ідемо…
В світі ні горя, ні лиха,
В світі — одвічні Едеми…
Так воно вічно і буде —
Квіти, і трави, і діти між ними.
Пісня у грудях,
Пісня над луками тими…
Мати Великого Сина,
Мати Краси і Кохання,
Хай буде вічно ця днина,
Хай буде вічно казкове світання.
О, якби-то! Якби-то можна було зачаклувати чарівницькі дитячі літа! Там ще крізь таємничі щілини у юній психіці докочується вільний подих Батьківського Краю, ніжний легіт світової цільності, не подрібненої відьомською програмою нахабної казки. Там ще відсутня роздробленість між небом і землею, між райдугою і калюжею, між людиною і птахом. Дитина легко й охоче вірить, що її приніс до материнської хати лелека, не заперечує, коли їй пояснюють, що покійний дідусь полетів до зірок і звідти, усміхаючись, дивиться на онука, бажаючи йому щастя й здоров’я. А який у дитинстві смачний "хліб від зайця"! Або подарунок від кабана!
— Татку, а де живе той добрий кабан?
— А отут, в цій-го долині?
— А чому він передав мені цукерки?
— Каже, що ти хороший і слухняний хлопчик…
— А в нього є дітки?
— Є, синку. Малесенькі поросята… смугастенькі, смішні…
— А хто їм передає подарунки?
— Інколи я передаю, мама… якщо трапиться щось смачне…
Дитя замислюється, на личку щасливий усміх. Може, воно грається в світі думки з тими смугастими по-росятами та іншими звірятами на всеосяжних небесних полях? Може, для нього вже давно стало реальністю пророцтво Ісайї про ту пору, коли лев лежатиме поруч з коровою, не чіпаючи її, а дитя простягне руку на нору гадюки і не буде вражене?!
Проте, окрім елегійних моментів ласки й мрійливості, життя показує свою грубу суть: люди лаються, б’ються, сваряться за городи, за чергу в магазині (в лавці, як тоді називали), за трудодні, за курку в просі, за неприв’язаного собаку, коротше кажучи — за все що завгодно, аби вилити свій жаль, свою невтоленність, свою зганьблену мрію про осмислене, природне, жадане життя, відтиснуте в глибину душі пресом злобності й нару-ги. Окрім чарівних слів мелодійної, гармонійної основи природи та людського світу, в юну душу чорними бри-зками вриваються якісь грубі, отруйні псевдослова, де в чортячому плетиві химерно поєднуються боги, боже-нята, душа, мати, і, хоч ніхто не пояснює дитині значення тих темних речень, хоч люди довкола регочуться і обличчя їхні пашіють втіхою, молода психіка зіщулюється під патьоками мерзотного граду, відчуває себе по-між тими веселими матюгальниками незатишно.
Я довго, дуже довго не міг спокійно сприймати гидкої лайки з вуст моїх ровесників чи навіть старших людей: щоки паленіли, було боляче й соромно, ніби це я сам вчинив щось паскудне й злочинне. Навіть тепер, коли життєвий шлях стрімко завершується, коли я слухав-переслухав тої бридоти і в повсякденному житті, і в тих місцях, куди Макар телят ганяє, нестерпно чути, коли деякі літератори вставляють в нормальні речення букети чортівських антислів.
Але це так, поміж іншим. Брудні бризки не визначали суті дитячих вражень, все нікчемне одразу ж забу-валося, перекривалося веселкою того царства небесного, що "внутрі нас". Навіть перша й остання дитяча кра-діжка не затьмарила надовго обрію веселощів тих років. А було так…
Сусідські хлопці підбили мене обчухрати вночі сад у однієї бабусі. Було лячно, незвично, проте я згодив-ся. Чому? Хто скаже, де захоронені в глибині єства оті прадавні генетичні веління розбою й насилля, жадоби грабунку й привласнення того, що тобі не належить? Кілька учасників нападу годували шматками хліба пса, відвертаючи його увагу від сторожового об’єкта, а інші геть обнесли яблуню із смачнющими плодами "білий налив". Та па цьому нічна одіссея не завершилася, комусь із нас закортіло огірків (хоч у кожного того овочу було навалом на власних грядках), і ми шаснули у чужу гудину. Тут мене й схопив за комір господар, до речі, наш добрий сусіда. Мої товариші розбіглися, як мишенята, у сутінки, а майбутнього літератора, котрий пише оці рядки, було поставлено перед очі батьків з вкраденими огірками (до того ж — перестиглими жовтяками) у пазусі. Здасться, того вечора не було мені сказано нічого особливого, тільки мама сплескувала долонями та скрушно похитувала головою, батько з сусідом посміялися з моєї нічної пригоди, але вранці відбулося страшне й ганебне.
Вкрадені огірки повісили гірляндою мені на шию, і в такому вигляді батько за вухо провів мене вздовж села.