Пуп йшов до школи з тачкою.
Він ледве тягнув її по болоті, зупинявся, коли бухикав, і тягнув знову.
— Ти що, Пупе, в школі на тачці будеш сидіти? — запитав я.
— Ні,— відповідав Пуп.— Як буду іти зі школи, то заодно з глинища привезу додому глини...
Галя вже сиділа у класі за столом, на нашому місці.
— Галю, ти вже тут?
— Тут. А ти де ходиш? Я думала, що і ти тут.
— Та ні — я лише йду. Іду і думаю, чи ти вже тут, чи нема?
— Я вже тут... — Галя дивилася на мене такими ж, як і тоді очима, коли біля їхньої згорілої хати Пуп, Блоха і я помагали їм з матір'ю і сусідами копати і накривати землянку.
— Щось, Галю, я тебе давненько не бачив. Де ти була?
— Як де? Я ввесь час вдома... А нам поросятко з колгоспу дали — будемо годувати.
— Чим ви його будете годувати?
— Поки що нема чим. Та скоро ж лобода піде! А тепер я травичкою його годую. Насічу травички з водою, і воно їсть... Це часом не ти купався з лисеням у річці?
— А що?
— Та нічого... — сказала Галя.— Сідай, чого стоїш? Я сів.
Галя була, як ластівка: в чорному, з якогось чорного сукна, під-жаці і в білій, з білого парашута, кофті. І дзьобик у Галі був: носик маленький, рівненький, очі карі, як дві темно-коричневі квасольки. А чобітки жовті. Не чуні, а з тієї ж самої жовтої, що й чуні, ре-зини, лише поклеєні чобітки.
— У тебе ручка є? — запитала Галя.
— Ручка є, та пера нема. Зламалося. І нема на чому писати.
— А в мене ось і ручка є, і перо. І папір,— Галя поклала на стіл білу з парашута торбинку, дістала з неї ручку і пожовтілий шматок газети.— Лише чорнила нема.
— Чорнило, Галю, я зроблю. З буряка. З бузини воно краще, та де тепер бузина, надворі ж весна — не осінь. Та й з буряка гарне. Ти яке любиш — густе чи не дуже?
— Не дуже. Бо від густого забивається перо.
Блоха і Пуп сиділи взагалі без нічого: у них не було ні ручок, ні пер, ні паперу, ні чорнила. На столі лежали їхні засмальцьовані в дьогті, в смолі, в тавоті, в легроїні руки, які не годне було відмити жодне мило... Блоха гірко дивився в вікно і їжачився: прямо за комір зі стелі йому крапала снігова вода. Пуп, щоб даремно не гаяти часу, куняв.
У клас зайшов довгий, як дишло, учитель. Руки у нього були в кишенях. У сірій спідниці, в ботах і в акуратній куфаєчці з ним зайшла ще якась жінка і зупинилася біля дверей. Ми встали.
— Добрий день,— Сухим степовим голосом сказав учитель.
— Добрий день.
— Сідайте. Ми сіли.
— Ну, як? — запитав учитель. Ми мовчали.
— Ну, то як? — запитав він ще раз і гибнув головою на Пупа. Пуп встав.
— Як? — відповів йому Пуп.— Ніяк.
— І все?
— А що ще?
— Сідай. Пуп сів.
— Ну, як? — гибнув учитель до мене. Я встав.
— Як? — знову, вчетверте, запитав він.
— А що? — запитав я в свою чергу.
— Я запитую — як? Наші фашистів гонять?
— Женуть,— відповів я.
— Молодець! — сказав учитель.— Так фашистам і треба. Писати вмієш?
— Вмію,— промимрив я і глянув на Галю.
— Іди сюди. Я підійшов.
— Візьми ось у мене з планшета блокнота і ручку, сідай і зараз будеш писати... — учитель потерся підборіддям об комірець кітеля і підвищив голос: — Дорогі діти наших бійців, льотчиків і матросів! Я, на жаль, ніякий не вчитель. Мене попросили у районо поїхати до вас у село і записати вас: прізвище, ім'я, по батькові, хто з якого року, пол — мужчиненський чи женський,— сімейне положення і так далі. У мене все там у блокноті записано, як і про що. А по-скільки вчителів у районі не хвата, та й вам учитися в цьому році вже нема коли, бо скоро літо, та й роботи усякої достобіса — я зараз вас усіх перепишу, передам список начальству у районо, а там воно нехай вже само розбирається... У вас тут часом води нема? Щось у мене від хвилювання в горлі горить. Ніколи перед такими, як ви, ще не виступав... Біжи візьми де-небудь води,— сказав він Блосі.— Якщо нема криничної, то можна з бочки і снігової. Лише дивись, щоб була чиста!
Блоха побіг.
— Отже так, пиши! — наказав учитель.
Переді мною лежав його блокнот і ручка-самописка.
Похололою рукою я взяв його чорну і наче роздуту від чорнила ручку. З-за столу, з глибини класу, з нашого місця, на мене дивилася Галя, і в її очах млоївся страх.
— Як твоє прізвище? — показав підборіддям учитель на Галю. Галя встала.
— Білостінна...
— Пиши — Білостінна... Стоп! стоп! — зупинив він себе.— Ти часом не дочка того Білостінного, що в нашому взводі був?
— Не знаю...— як птиця перед польотом, враз напружилася Галя.
— Як звати твого батька?
— Іван...
— Іван? — учитель наморщив лоба.— Ні, не той. Того звали Дмитром. А може, він брат твого батька? У твого батька брат є?
— Немає...
— Тоді не той. Ну, та нічого! Ти, Білостінна, головне, не журись: всі Івани на фронті живучі! Я сам Іван!.. Записав — Білостінна.—Учитель перехилився через моє плече у блокнот.— Що ж ти не пишеш? Пиши.
— Цією вашою ручкою я не вмію... я такою ніколи не писав...— горів я далі.
— От тобі й маєш! Бери тоді свою і пиши своєю. Де твоя ручка?
— Онде там на столі. Та вона без пера...
— У кого ручка з пером? — запитав учитель.
— У мене! — швидко підняла руку Галя.
— Тоді йди і пиши!..
В двері, тримаючи в руках за вушка білу каструлю, просунувся Блоха:
— Кружки ніде нема, не знайшов. Якщо хочете, то пийте з каструлі. Вода чиста, кринична...
Жінка, що стояла біля дверей, взяла у Блохи каструлю, піднесла вчителеві до рота і стала його напувати. Учитель нахильці пив, і жодна крапля не впала з його губ на підлогу...
Заходили в школу — кульбаби цвіли де-не-де. Вийшли — від кульбаб жовтіло усе шкільне подвір'я, аж Галя зажмурилась.
Вчитель і та, в ботах, жінка сіли на двоколку, вона взяла віжки, і замурзаним коником, завбільшки з горобця, покотили на Забари.
— Ти де поросяті рвеш? — запитав я Галю.
— А тут, за школою, в окопі.
— Іди додому, перевдягнись і приходь на кладовище, там знаєш яка трава? Ого-го! Прийдеш?
— Прийду.
— Не забудеш?
— Не забуду.
— У вас вдома парашута ще трохи є?
— Нащо тобі?
— Візьми ножиці і виріж із нього бинду — отакої довжини і ширини,— показав я Галі руками.— Мені треба.
В хаті було тихо. Мати ще не прийшла з колгоспу, а брат із сестрою десь гралися.
Я зайшов у сарай і сів робити Галі намисто. Нарізав до колоди кабельків, а в мене їх був цілий жмут, і синіх, і червоних, і зелених, і білих, на тонкий мідний довгий дротик нашпив ті обрубочки впереміжку — і вийшло намисто хоч куди!..
На кладовищі глухо пахло землею, і сірі хрести, то там, то там, наче невеликими сім'ями, стояли купками і ніби трималися за руки. Трава на могилах і під могилами гналася, як з води, і над великими, більшими в два рази, як біля школи, кульбабами вже басували якісь наче придуркуваті джмелі.
Галя йшла за хрестами, озиралася і шукала мене очима.
— Галю,— покликав я Галю, і в голові зашуміло, я ще хотів їй щось сказати, та губи мої ніби хто заклеїв вишневим глеєм...
Я підійшов до неї, і вона між кущами сірого повію, з сірим мішечком для трави під рукою, дивилася на мене жалібно і тихо.
— Галю,— сказав я,— ти мене любиш?..
Наїдені на кульбабах між хрестами, гундосили джмелі, синіми першими ріденькими квіточками з могил дивився барвінок, стежкою під ногами чимчикували з роботи і на роботу мурахи.
— Люблю,— сказала Галя.
— Дуже?
— Дуже. Я коли взнала, що ти топився, то мало не вмерла...
— І я тебе люблю дуже.
— Поклянись,— сказала Галя.
— Клянусь,— сказав я.— І ти поклянись.
— Клянусь...
— До могили?
— До могили.
— І я клянусь, що любитиму тебе до могили. Ти заміж за мене вийдеш?
— Вийду.
— Закінчиться ось війна, і вийдеш?
— Вийду...
— Давай поцілуємось.
— Давай,— сказала Галя.— Тільки як?
— Як як? Губами. Ти мене, а я тебе.
Галя заплющила очі і завмерла. Я нахилив голову і поцілував Галю в губи.
— Тепер скажи, Галю: якщо я тебе зраджу, то щоб мене бог побив і покарав.
— Якщо я тебе зраджу, то щоб мене бог побив і покарав,— сказала Галя.
— І я, не дай бог, якщо тебе зраджу, то щоб і мене бог побив і покарав.
Я одягнув Галі на шию намисто, і ми, вже як жених і наречена, стали рвати поросяті траву...
В стайні, биндою з Галиного парашута, я перев'язав Мухачу око, і він став схожий на німецького офіцера.
Офіцер, в сумирному колі трьох корів,— вся наша колгоспна череда,— жував у яслах кукурудзяні переїди і докірливо дивився на мене, мовляв, куди ти мене завів і як мені далі жити?
Тут нагодився голова колгоспу, дядько Дузь — він же і голова, і комірник, і при Мухачеві конюх, і сказав:
— А чо ти, Микитко, не в школі?
— А нас розпустили на канікули,— відповів я.
— Зібрали на один день і вже розпустили?
— Переписали, хто як зветься, і сказали: приходьте восени.
— Тоді так: бери коня, лише спутай, бо втече, я бачу, що він з таких, бери корів і жени на вигін, нехай трохи провітряться. З них, правда, і так нема толку ніякого, та все ж...
Я свиснув Блосі і Пупу, ми спутали Мухача і з коровами вигнали на вигін. Мухач пасся від них окремо і те й робив, що задирав голову та п'янко вдивлявся в степ...
Ми сіли робити на руках наколки. Голок, щоб наколювати, у нас не було, та в Пупа був товстенький шприц і пляшечка німецьких якихось синіх ліків.
— Наколюй першому мені,— сказав Пуп.
— А що ти хочеш?
— Серце.
— Так я ж тобі вже одне серце наколов!
— То маленьке. Тепер коли більше і з стрілою. А під ним — Михаїл і Галя.
— Яка Галя? — зиркнув я на Пупа.
— Тобі не все одно? Галя та й усе.
— Серце, стрілу і Михаїла я тобі виколю, а Галю колоти не буду. Нащо тобі Галя? Обійдешся і без Галі.
— Так це ж не тобі,— впирався Пуп.— То тобі Галі не треба, а мені, може, треба!
— А замість Галі на "г" — ти г... не хочеш? — не витримав я.— Не хочеш?
Пуп аж підскочив. Заховав пляшечку і шприца в кишеню і сказав:
— Ти думаєш, якщо в тебе ковзани і шмайсер і... і...— і побіг завертати корів.
Що Пуп хотів сказати мені отим своїм "і... і...", я не знаю, бо в мене, крім ковзанів і шмайсера, до сьогоднішнього дня, справді, не було нічого, та від сьогоднішнього дня в мене вже були не лише ковзани і шмайсер, а й Галя. Галя. Моя наречена...
Блоха ліг на спину і сказав:
— Ти, Лис Микитко, як собі думаєш: скільки одна людина за один раз може випити молока?
— Скільки? А скільки влізе.
— Ні, ти мені скажи,— скільки? Кружку, дві, три, чотири, п'ять?..
— П'ять? Сумніваюсь.
— А я не сумніваюсь,— сказав Блоха.