Він копнув удруге і побачив великого черв’яка, що звивався, перерізаний надвоє. Панько обережно взяв обидві половинки і сховав у коробочок з-під сірників.
— О, Панько вже збирається вудити рибу! — засміявся Микола Кваша. — Підожди, ще ставка немає!
— Навіщо тобі черв’як? — запитало ще кілька голосів.
— Смажитиму, — пожартував Панько і поклав ще двох у коробочок.
— Справді смажитимеш? — здивувався Микола. — А потім?
— Невже не догадався? — відповів запитанням Панько, і всі замовкли, удавши, що догадалися.
За хвилину бризнув струм.
— Копайте! Копайте! — крикнув Панько і вскочив у копанку. — Копайте, аж поки вода не заллє яму!
Піонери встигли викинути кілька десятків лопат грунту, але тепер вода пішла з кількох місць і так потужно, що копачі повистрибували з ями мокрі.
Аргунь не спускала зачудованого погляду з води, що, вируючи, швидко наповнила копанку до країв. Інші піонери теж притихли, спостерігаючи, як з землі б’є вода. Хвилину всі стояли мовчки, потім враз кинулись по відра, та скільки не вичерпували, вода вже не спадала.
— От б’є! — в захопленні промовив хтось з копачів.
В цей час почувся сигнал горніста, і піонери повернулися до греблі.
Коли всі зібралися, Степан Юрійович розповів про порядок роботи:
— Комсомольці накидатимуть грунт у вагонетки, а піонери будуть розрівнювати і трамбувати землю. Комсомольська бригада буде також лаштувати і пересовувати рейки вузькоколійки на нові місця. Чи не буде заперечень проти такого порядку роботи?
— Степане Юрійовичу, дозвольте і піонерам хоч трішки покидати землі у вагонетки… — пролунав голос Панька.
— Добре, — погодився вожатий. — Завтра, коли робота вагонеток буде перевірена, і піонерів поставимо до цієї роботи.
Заграла труба, І загони стали на місця. Вгорі, де були вагонетки, задзвеніли лопати, полетіло груддя жовтої глини.
Внизу, на греблі, піонери з лопатами і трамбовками в руках чекали першого ґрунту.
— Готово! — крикнули з гори.
— Обережно! Геть з рейок! — крикнув майстер, і вагонетки на гальмах потихеньку стали з’їжджати вниз.
— Їдуть! — пролунав стоголосий вигук.
Далі майстер розгальмував, і маленький поїзд з шести вагонеток набрав швидкості і прийшов аж до протилежного краю греблі. Майстер відкрив клямки і легко перекинув спершу одну, а потім і всі вагонетки. Ґрунт висипався, і піонери взялися розгрібати його і трамбувати.
Трамбувальників було таки багатенько і тому, хоч комсомольці і не барилися з доставкою ґрунта, доводилось кожного разу чекати нової порції глини. Спочатку на це ніхто не звертав уваги, дуже вже було цікаво дивитися, як з’їжджають з гори вагонетки, як вони перекидаються, а особливо було цікаво підпихати їх, коли комсомольці тягли їх на гору.
Та через годину цікавість новини поволі зникла, і піонери почали вже нудитися. Микола довго і байдуже дивився на трамбувальників, мляво втоптуючи грунт босими ногами, а потім очі його раптом заблищали, і він бігом метнувся до Панька.
— Знаєш, що я надумав? — захлинаючись, заговорив він. — Давай, викопаємо ще одну криницю! А потім ще й ще! Щоб кожній ланці була своя криниця! Ходімо зараз шукати місця!
Панько дивився на Миколу чужими очима.
— Не хочеш? — здивувався Микола. — Без тебе обійдемось.
— А хто ж тут працюватиме? — стримуючи злість, що закипала, промовив Панько.
— Степан Юрійович не побачить, — вирішив переконати Панька Микола. — А працювати є кому і без нас. Дивись, скільки народу!
— Отакий ти піонер! — похитав головою Панько. — А я не для Степана Юрійовича, а для себе працюю.
В цю мить підійшла вагонетка з грунтом, і Панько кинувся розрівнювати глину, а коли закінчив роботу, Миколи вже не було біля нього.
"Степан Юрійович не побачить…" — перекривив він у думці Миколу.
Поїзди з грунтом ішли один за одним, і Панько, захоплений працею, забув про розмову з Миколою. Тільки через годину чи може через дві, озирнувшись випадково на балку, він побачив вдалині трьох хлопців, що копали яму. Було ясно, що це Микола, знайшовши собі товаришів, копає криницю і що місце для криниці вибрав він правильно, бо незабаром всі троє повискакували з ями і дивилися в неї, мабуть, спостерігаючи, як б’є вода.
Якийсь час Панько боровся з бажанням негайно піти до Степана Юрійовича і показати йому, як піонер Микола Кваша "працює" на будівництві піонерського ставка.
"А що ж робити з таким! — кипіло у нього в серці.— Бити! Тільки бити таких!" — вирішив він і не пішов до Степана Юрійовича.
Надвечір, коли робота на греблі закінчувалась, повернувся Микола. Радісно збуджений, він підбіг до Панька і, як завжди захлинаючись, заговорив:
— Ой, Панько! Ми викопали аж дві криниці! Вода так і б’є! Знаєш, що я надумав? Давай утворимо організацію "Шукачі води"! Ти розумієш? — він не помічав сердитого погляду Панька І продовжував сікти: — Розумієш, "Шукачі води"! Ми обійдемо не тільки нашу балку, а й туди далі, і будемо скрізь шукати воду. Понакопуємо криниць! Цікаво? Правда? Наша організація буде таємна! Згоден? "Шукачі води"!
І може тому, що Панька вабило і шукання води і копання криниць, він, вислухавши Миколу, сказав якомога спокійніше і якомога уїдливіше:
— А може, ти утвориш організацію дезертирів? І назвеш "Перші дезертири з піонерського ставка"? Га? — і, не стримавши обурення, вигукнув — Геть! Геть, бо вдарю!
Микола, як опечений, відстрибнув метрів на два від Панька, хотів щось сказати, але з переляку тільки перехопив повітря і сховався у натовпі.
Піонери посунули додому. Панько залишився на греблі, з любов’ю оглядаючи перший шар грунту, що, міцно втрамбований, невисокою, але помітною приступкою підвищувався на місці майбутньої греблі. В його уяві ця приступка зростала і зростала, перетворювалась на високий вал, що перегороджував балку. Панько нахилився і помацав утрамбовану глину.
Йдучи біля школи, він згадав про черв’яків і, зайшовши до куточка живої природи, віддав їх коропеняті.
— Щодня носитиму йому харчі,— вирішив він, любуючись, як короп пожадливо ковтав гостинець.
ЛАНЬКО ПОЧУВАЄ СЕБЕ ХАЗЯЇНОМ
Коли Панько прийшов додому, мати вже повернулася з роботи.
— Ну, як у вас діла? — поважно промовив Панько, розраховуючи на те, що мати відразу ж спитає його про справи на будівництві ставка.
Але мати не вгадала його потаємної думки і почала розповідати про "Принцесу", про "Красуню", про телят, про пашу. Тільки коли вона сказала, що колодязь на пастівнику ще не викопаний і доводиться далеко ганяти телят до води, Панько її перебив:
— Далеко вода! — сказав він здивовано. — А ми сьогодні викопали аж дві криниці,— і після цього вже не дав матері вимовити й слова, розповідаючи про греблю, про криниці, про вузькоколійку. Він розповідав, перестрибуючи з одного питання на інше, намагаючись сказати про все разом, і мати, слухаючи, лагідно кивала головою йому у відповідь.
— Ти ж стомився, бідолашний, — сказала вона.
— Аж ніяк! І спати не хочеться!
Та після вечері він тільки ліг і враз заснув, як убитий.
Панько прокинувся разом з матір’ю на світанку. Радісне чекання роботи на вагонетках прогнало ранкову сонливість, і хлопчик вийшов з хати разом з матір’ю. Так само, як і вчора, голосно співали солов’ї, повітря було прозоре і чисте.
Хоч до семи годин було ще далеко, але Панько не міг усидіти дома. Йому все чомусь здавалось, що сьогодні свято, хоч календар доводив, що сьогодні була звичайна середа! І тільки коли він згадував, що незабаром його загін почне возити вагонетками грунт на греблю, тоді розумів, чому в нього такий піднесений настрій.
Панько прийшов на греблю. Він оглянув залізницю, помацав холодну сталь на вагонетках, змокрілу від ранкової роси, обдивився криниці. Вода в них була прозора, аж виднілося, як виграє струм на дні.
В криниці свого загону Панько побачив велику жабу, що, витягши криві ноги, притулилася головою до берега:
— От чортяка! — вилаявся хлопчик і викинув її з криниці. Потім уважно придивився, чи немає в ній більше жаб, і повернувся знову до греблі.
Ще вчора говорили про договір на содзмагання. Договір підписати не штука, але як добитися того, щоб зробити більше, ніж загін номер два? Там хлопці старші. Значить, вони можуть більше накидати, ніж піонери з третього загону. Головне — накидати грунт у вагонетки. Від цього залежить усе.
"Ага, — зрадів Панько, спіймавши щасливу думку. — Треба вибрати сильніших хлопців і поставити їх на вагонетки, а решта хлопців та дівчата нехай рівняють і трамбують ґрунт".
Він перебрав у пам’яті, хто з хлопців дужчий, і так замислився, що й не побачив, як до греблі під’їхав на Білокопитому Володимир Семенович.
— Доброго ранку! — привітався секретар партійної організації.
— Здрастуйте, — схопився на ноги Панько.
— Що так рано?
Панько не знав, що відповісти. Висловити все, що було в нього на серці, що хвилювало його і примусило на світанку йти до балки — це було надто складно. Він мовчки дивився в вічі агрономові.
— Що ти тут робиш? — лагідно промовив Володимир Семенович.
— Думаю, — відповів Панько.
— Про що ж ти думаєш? — усміхнувся Володимир Семенович.
— Про роботу, — Панько зітхнув.
— Ну, і що ж ти надумав?
Панько сказав про те, як він запропонує розставити піонерів.
— Добре, це дуже добре, — похвалив його Володимир Семенович.
Раптом у Панька блиснула нова думка — виходити на роботу не о сьомій, а о четвертій ранку. Він уже був розкрив рот, щоб сказати про це секретарю парторганізації, але втримався. Адже спочатку треба поговорити про це з піонерами. Може, вони ще й не згодяться…
Володимир Семенович розпитав про вчорашню роботу, потім оглянув з Паньком криниці, покуштував, яка в них вода і, пообіцявши приїхати пізніше, вирушив на поля.
Сонце вже зійшло. Панько повернувся на греблю і сів, підставивши обличчя під гарячі промені сонця. Кілька хвилин він сидів нерухомо, відчуваючи невимовну насолоду від тепла.
— А Панько вже тут! — несподівано пролунав ззаду голос Аргуні.
Він озирнувся. Аргунь усміхалася, і її кирпочка, здавалось, теж усміхалась. Разом з нею підходили до греблі Гриць, Петро, майстер, Степан Юрійович, Аркадій Іванович, керівники загонів, комсомольці.
Рання пташка, — задоволено промовив Степан Юрійович на Панькове привітання. — Молодчина!
— Панас Чоломбитько, — сказав Аркадій Іванович, — прийшов перший на роботу і за це дістав високу нагороду: він зустрів сонце! А що є кращого, як та хвилина, коли сходить сонце? Правда, товаришу Чоломбитько?
— Правда, — засоромився "товариш" Чоломбитько.
Степан Юрійович запропонував виділяти щодня в кожному загоні чергову ланку, бо на будівництві трапляється багато непередбаченої роботи: треба піти до кузні, щось принести для вузькоколійки, допомогти куховарці, яку з сьогоднішнього дня надсилатиме сюди правління колгоспу, наносити води з криниці, щоб копачі не бігали щоразу за двісті-триста метрів напитися, записати, що робив той чи інший загін.
Всі присутні погодились з Степаном Юрійовичем і призначили на сьогодні чергувати першу ланку першого загону.