До насолод життя, які тільки можна прийняти чуттям, як і до насолод понадчуттєвих і до найсміливіших вчинків, вони готові завжди і здібніші, ніж чоловіки.
Прокула беззвучно вийшла з таблінуму. Образ славної тиверіадської гетери, яка стала нині "зіницею ока" Каєві, закреслився реальнішими рисами перед матроною.
Правда, Магдалина — не сирійка, не затроєна Іродовою кров’ю, що прагне влади… Але ця одержима сімома бісами або натхнена всіма дев’ятьма музами й опанована Афродитою блискуча гетера, може, ще небезпечніша, ніж усе разом жіноцтво Іродового дому.
Кай занадто палкий, занадто іберієць, що не знає меж у своєму запалі… Обов’язок римлянки, не тільки почуття матері, наказує Прокулі чатувати над Каєм… порадити й оборонити його…
— Так от: уяви собі, світлий прокураторе, які плани, які сіті, які палкі мрії сплітають ці істоти, варті одна одної! Які образи майбутнього могли постати в цій атмосфері!.. А тут з’явився Йоканаан. Пізнав їх ліпше, ніж я тобі їх малюю. Що він мав чинити? Чесно й безпощадно виступити проти них… І він виступив. Остерігав Ірода. Ідумеєць у тверезому стані відчував перед пророком страх… може, навіть, і визнавав, що той остерігає його цілком обґрунтовано. Але причини, що мусили неминуче привести до пророкової смерті, наростали страшенно швидко. Було їх занадто багато: відверті й таємні, особистий загальні…
Над Йоканааном давно вже висів видимий усім і йому також піднятий меч. Він мусів упасти неминуче…
— Час! Давно вже час оздоровити провінції від цієї гідри… — міркував Пилат, слухаючи радника.
— Щоправда, я не Геракл. Але ж і цей гад — не лернейська гідра, а лише звичайна отруйна гадюка. А розчавити таку — обов’язок кожного, хто її бачить. Тож треба скінчити це якнайшвидше.
З цим погоджувалась і Прокула. Коли ж прокуратор згасив світло і лягав у ліжко, остаточно оформив свій план.
Перебуваючи здалеку від тетрарха, він неминуче промарнує нагоду вчас цю гадину розчавити. Не вступати ж із нею в чесний бій, бо це принижує. Воюють із чесним противником. Зброю беруть на лева. Але зрадників, плазунів, гадів просто нищать.
Яка ж мова може бути про "бій" з такими? Лишається удавано наблизити його до себе й пробити власною його зброєю: хитрощами. Іншої ради нема.
— Нема! — сказав майже вголос.
Але в душі відчув, як підіймається в ній неохота до тієї, ніколи ще ним не вживаної, нечистої зброї.
Та, що вже вирішив, те не мало підлягати змінам..
І, немов у відповідь, як тільки заснув, побачив сон[56].
Не знав, де він стоїть, відкіль дивиться.
Але бачив ясно, як перед ним розіслався безмежною площиною широкий земний світ. Був це земний диск[57], заповнений людьми, дрібними, метушливими, як комашня. І всі вони біжать довкола, всі — в одному напрямі… Горе тому, хто насмілиться йти проти течії! Всі мусять бути однакові! Такий "закон"!
Один Пилат є між тими рідкими одиницями людства, що все-таки йдуть наперекір усім.
От і тепер він стоїть обличчям проти всіх.
Намагається втримати рівновагу, дарма, що його раз у раз міцно штовхають із усіх боків. Часами так міцно, що ось-ось він може зірватись і, мов маленький, камінчик, полетіти в безодню… Безодня сягає аж на другий бік земного диску, і в ній клубочуться хмари… Такі далекі, що не можна збагнути ні їхньої барви, ні їхньої форми…
І ця прірва тягне й манить так, що, здається, мусиш нахилитися над нею… Це ще збільшує небезпеку, бо ослаблює уважність оборони перед зустрічними, що сунуть щораз густішою лавиною…
Єдиний спосіб утриматись і не зірватись — це зробити хоч кілька кроків від прірви… Тобто, обернутись і пробігти бодай трохи утоптаною дорогою, як усі…
Але Пилат затявся. Ні, він не дасть себе зірвати! Не візьме участі в тім підлім танці! Бо прокуратор Юдеї, Понтій Пилат, має чисте сумління, дотримує своїх переконань і не підлягає впливам тільки тому, що, "адже так роблять усі"!
Може, єдине щастя на земному диску — це бути самим собою…
І за це можна — й мабуть, доведеться! — заплатити найвищу, але й єдину ціну: спочатку всезростаючою самітністю. І нарешті — смертю.
Але це ціна справедлива. Бо почуття повної незалежності — то найвища точка людської блаженності… Пилат радіє, що; нарешті, ясно усвідомив собі те, що вважав найважливішим…
Але в цю хвилину хтось слизький, сірий, без обличчя та з постійно змінливими формами людського тіла штовхає його з великою силою просто в серце… Штовхає якось дивно, ніби без прудкого удару. Але так міцно!
Ще мить, і Пилат чує другий поштовх, уже в спину. Невільно обертається. Відчуває такий сильний натиск, що в колінах згинаються ноги, і прокуратор таки ступає кілька кроків, а може, лише єдиний крок… за юрбою, "як усі"… І — перший раз у житті — почуває страх… страх перед майбутнім…
Страх не перед смертю, а перед життям!.. Як більшість людей… "як усі!"
Душу обпекло образою, здавило болістю, огорнуло огидою. Аж застогнав. Від цього стогону прокинувся. Бо ж, вертаючись до притомності й недрімного стану, усвідомив собі, що то був його власний голос, спотворений невпізнанно жахом безслівного глухонімого вигуку.
III. ПЕРЕД ПАСХОЮ
Учора на вечірній прогулянці в садах Пилат сказав:
— Рік приходить до кінця.
— Так! — зітхнула Прокула. — Ще один наш рік Юдеї… Яка втрата часу!
Пилат промовчав і похмурнів.
— Правда! Але ж яка на це рада? Тепер було б не лише безнадійно, а навіть небезпечно тяжіти до Риму: надто вже постаралися приятелі!
А весняні свята неначе поспішали до пасхального молодика, якого всі нетерпеливо чекали. Щоправда, кожну появу нового місячного серпка Палестина вітала радісно. Бо ж кожен новий місяць годилося починати святкуванням. І найбільше річне свято проходило з тим, що мав сповістити день Пасхи. І Палестина завжди чекала Пасхи в радісному напруженні, як єгиптяни — розлиття Нілу.
Тож останніми вечорами старий і малий поглядали на гори: коли, нарешті, на вершках і копцях запалахкотить багаття, запалене по знаку, що розтулить свої сяйливі очі на найвищих верхів’ях Таврійських гір? У ту ж хвилину заблищать маковиці всіх гір і копців Юдеї та Галилеї. Один за одним понесуть звістку все далі й далі, аж перенесеться вона, тієї ж таки ночі, до самого Вавилону. По дорозі ж урочиста новина порадує також і тих, що на кораблях у морі далеко обходять береги аж Малоазійського півострова.
"Ще один наш рік у Юдеї…" — слова Прокули немов ще лунали в Пилатових вухах…
Підняв нахилену над столом голову: сьогодні вона не хотіла займатися урядовими справами.
Обернувся набік і приплющив очі: сліпуче сонячне сяйво лилося широким потоком між колонами й, мов у дзеркалі, відбивалось у блискучій мозаїці підлоги.
Було зайво дивитися на клепсидру: до вечора ще далеко!
Кивнув пальцем на юнака-раба, що, мов стовп, скам’янів у проході між колонами біля входу:
— Сотника Корнелія!
Невільник помітив, що прокуратор примружив очі і, виходячи, затягнув отвори між колонами важкими взористими вавилонськими заслонами.
На купи нагорнених на столі папірусів, на вази із сувоями, на полиці для диптихонів із зізнаннями свідків упала тінь.
"Alea jacta est!"[58] — Здається, що один уже буде в руках! — сказав собі в дусі. — У всякому разі, вимоги Єрусалима, а з ними й вимоги тетрарха, жидівського симпатика, виконано. Прапори римських легій, ті ненависні їм знамена[59], сьогодні будуть перенесені до Цезареї. Подивимось, як стравлять цю зміну місця сігнумів юдеї зі своїм велехитрим тетрархом!
Потягнувся й нечинно чекав.
"А все ж таки: яка втрата часу!" — настирливою мухою знов пролетіло над головою.
Струнка, мов із криці кована, постать сотника Секста Корнелія стояла між колонами.
Прокуратор оглянув його, як статую, на яку завжди приємно дивитися, хоч і знайома в ній кожна риса. І той надійний, ясний погляд сивих; прозорих, як у орла, очей… І широкий розмах, як розправлені крила, брів… І усміх, щирий та простий, не вивчений, як у придворних ідумейців. Усміх, що враз змінює поважне центуріонове обличчя на приятельське, принадне, відкрите й миле, немов освітлене сонцем, що зненацька вийшло з-за хмари.
Пилат любив Секста і за той ясний погляд, і за перевірену, певну, шляхетну вдачу. Знав, що сотник ніколи не відступить від правди і не угнеться лукаво перед старшими й дужчими.
— Все вже готове до вирушення прапорів?
— Так, clarissime. Незабаром похід вирушить. Відціль піде далі.
— Пам’ятаєш, що в Тиверіаді має бути найпоказніше?
— Буде! — ледве посміхнувся Корнелій. — Я подбав, щоб святкували якнайліпше й… найщиріше… Я подбав про все.
— І я подбаю, щоб було відзначено "синівську любов" тетрарха до божественного цезаря… Тому хочу, щоб осередником святкувань була саме Тиверіада, цей "славнозвісний двір" Ірода Антипи, — сказав з підкресленою іронією прокуратор.
— Сідай, — запросив сотника рухом. — А поставлено вже статую цезаря, що тоді була знищена землетрусом?
— Кляріссімус ще не знав? — здивовано підняв брови Корнелій. — Таж божественний цезар рішуче противиться перебуванню в тетрарховім цирку! Щойно перед трьома днями в нову статую вдруге ударив грім[60]. Тепер із поспіхом роблять нову, вже третю за чергою, — на святкуваннях вона знову стоятиме там.
— Ти, Сексте, знаєш ліпше, ніж я, — перейшов на тон дружньої розмови Понтій. — З’ясуй же мені: чому цих юдеїв так лякає божественність цезаря, якому вони, — це стверджую! — коряться слухняно? Чи ж тоді не ліпше коритись істоті божественній, ніж людській?
Корнелій хвилинку подумав й відповів спокійно та поважно:
— Це звичайна річ — шукати божественного для того, хто намагається піднятися вгору.
І враз змінив тон, подаючи невеличкий сувій:
— Ось списки на donatum, грошеві подарунки воякам на свята, на офіри й на частування.
Пилат, своїм звичаєм, двічі притакнув головою й читав голосно:
— "На роздачу м’яса й вина, на офіри та аромат чотирьох таборових вівтарів: першого — Перемоги, другого — Честі, третього — Сміливості й четвертого — Карності…"
Поклав оздоблений печатним перстенем-сигнетом палець, немов затримав ним знайдене:
— Здається, ти говорив, що легат[61] і старшини відмовилися від своєї частки на користь вояцтва?
— Так, кляріссіме!
— Їм це пам’ятатиме Рим… На всіх військових святкуваннях буду я сам. Але до Тиверіади, як і торік, на день народження цезаря поїде Кай.