Ольга затулила пів обличчя хусткою. Мовчки, зі схиленою в хустку головою, зробила Ольга реверанс.
– Що це? А, кров носом? Ну, звичайно, йдіть до шпиталю. Можете там полежати ввесь час прогулянки.
– Щаслива! – зашептала Ользі Катря з останньої пари. – Ах! Виспишся…
Ольга мовчки хитнула головою. Але той жест завважила Рапне, дарма, що був він зроблений за її спиною.
– Мадмуазель Вітовська, залишіть при собі свої кондоленції!
Коло гардеробних шаф – видовбаних у стіні заглиблень, що засувалися білими дерев'яними дверцятами, великими, як брами, зчинилися метушня й веселий гармидер. Чути було різні покрики. Хтось влучно наподоблював гавкання маленького песика, хтось повним голосом співав баркаролу Мендельсона. Оксамитовий Катрин контральт намагався передати басову арію Мефістофеля "На землі ввесь рід людський".
Мадам Рапне, в сукні, підтримуваній гумовими "пажами" – цілою системою гумок та клямр, бігала, кричала, хвилювалась, а її ніс неслушно червонів. Тепер вона цілковито виправдувала свою назву "Гиндичка".
Енергійна, після недавного тифу обстрижена, Надійка вигукувала числа плащів із пелеринками, званих "лівреями", та круглих шапочок – "арештантських беретів", роздаючи їх подругам. Нарешті ціла класа, совгаючи калошами, довгою "гусінню" вирушила з інститутської брами.
На прогулянку ходили в іншому порядку, як в інститутських стінах: там напереді йшли менші, а на вулиці, навпаки, в першу чергу ставали дівчата, найвищі зростом, і з ними побіч ішла й класова дама. Закінчувалася процесія двома "кариятидами" в дрібнокісткованих "сарпинкових" сукнях блакитного й білого кольору у білих попередницях, чорних коротких жакетах і чорних вовняних хустках. За ними – на шість кроків від них, тобто в тім же самім віддаленні, що йшли від інституток "каріатиди", – ступав "молодший швейцар" – Жозеф, не в парадній, а в чорній, буденній лівреї.
Розмовляти на вулиці дозволяли, але потиху. Зате суворо забороняли сміятись або дивитися на прохожих. А вже, не дай, Господи, заговорити з кимсь зі знайомих при зустрічі! Навіть хоч би то були батьки. Цей "злочин" карали побутом в інституті від одного до трьох днів тоді, коли всіх инших пускатимуть на Різдвяні, Великодні чи літні ферії.
А тим часом спокуса чигала на інституток відразу, вже на яких сто кроків від інститутської брами. Хіба що йшли лівою стороною вулиці то ще якось можна було врятуватися від халепи. Коли ж переходили відразу на правий бік, то вже без прикрости не обходилось. Небезпеку ж тієї прикрости приховував у собі такий звичайний за тих часів у Києві, скромний і нудний, дерев'яний паркан, покрашений виблідлою зеленою краскою. Він оточував старосвітську, типову київську "папську" оселю з одноповерховим островом, прикрашеним колонами в глибині великого дому, що ще мав круглий садок посередині. Перед самим домом струнко вартували дві ялиці, а з-поза дому виглядали височенні дерева старого саду.
Та ж під час прогулянки інституток на паркан, мов ті чортики з коробочок-забавок, вискакували два збиточники-гімназисти. Зо своїх "високих постів" показували вони інституткам "носи" або язики й гукали на всю вулицю московську пісеньку власної творчости, що в нашій мові звучала б так:
Інститутки, мов качки,
Всі на їжу беручкі,
А, нажершися паперу,
Псують нашу атмосферу...
Спершу мадам Рапне по-геройськи прийняла виклики пустунів і кинулась у словесний турнір із "жахливими хлопцями". Одначе дуже швидко мусила безславно відступити перед несподіваною імпровізацією:
Француз-карапуз підкотився під гарбуз,
Гарбуз тріщить, француз пищить:
хрю-хрю-хрю...,
що була не без їдкого дотепу, бо мадам із походження була французка, а "французи" – це звичайна образлива московська назва для свиней.
Жодного способу не було, щоб воювати з цими шибениками. Не помагали навіть напімнення Жозефа, що в таких випадках трохи відставав від інституток, щоб дозволити собі на свободу в "козацькій діялектиці". Не помагали й спеціяльні скарги інститутського начальства до батька гімназистів, що проявляв повну байдужість до поведінки своїх нащадків. Мати ж їхня також мала інші клопоти: вона писала в поширенім московськім київськім часописі цікаві фейлетони, а потім нібито заливалася звичайнісінькою горілкою, як тоді говорилось, "до положення риз".
Прогулянок по Липках інститутки не любили, бо раз у раз ходили тими самими вулицями. Спочатку проходили попід вікна інститутської канцелярії й помешкання інспектора. Саме напроти цього будинку й було страшне для "бідних овечок" кубло хлопців-розбишак. Потім дорога вела попри державний банк, виставлений не без претензій у венеціянському стилі. Далі, на протилежному боці вулиці, була резиденція ґенерал-губернатора "Юґо-Западнаво Края" – легендарно славного по всьому Києві генерала Драгомирова, що був тут за царського намісника, але часто поводився як колишній український гетьман. Звичайно перед цим домом класова дама затримувалась і, пропускаючи поуз себе вихованок, нагадувала мало не кожній парі: –Silence, Mesdames! Et attention! Драгомиров, увіковічнений відомим малярем Рєпіним у популярному образі "Запорожці пишуть лист до турецького султана", – людина стихійно запорозької вдачі, дав інституткам гумористичний наказ не вітати його поклонами та реверансами, але, затримавшись, "зробити фронт" по-військовому й, усміхаючись, проводити його очима. Сам же він відповідав дівчатам, "віддаючи шану", також по-військовому.
Цей наказ робив чимало клопоту інституткам і виховному персоналові. Рухатись, ходити, кланятись, вітатись, танцювати тощо вчили докладно – шість годин тижнево. Учителькою тих мистецтв була панна Атамонова, бувша балерина. Але ж ані вона, ані жодна вихователька не знали, як вояки вітають своє начальство. У тих містеріях були втаємничені тільки дві особи на цілий інститут. Так званий "солдат", що його наймення знав тільки Господь Бог. Він мав скромне завдання опалювати інститутські печі й був старий військовий інвалід. Другий – керівник господарської частини, димісіонований полковник кирасирського полку Артур Олександрович Унґер. З Петербургу дали йому змогу – так говорили його вороги – керувати державним господарством, щоб він полагодив і своє особисте. Полковник дзвонив острогами, виблискував одностроєм і враз здобув собі симпатії в інституток, бо зліквідував ненависний червоний кисіль, глиняні кухлики на чай і навіть усім гидкі, аж до морської хвороби – котлети. Натомість на інститутських столах з’явилася дичина, печені курята, овочі й, "глупого" чаю з молоком, біла кава, подавана у пристойних філіжанках. Тож і в цім "Драгомирівськім випадку" мусив пан полковник сповнити важливе завдання.
На півгодини перед вечірньою кавою провадили інституток до зали. Ставили у ряд, далеко одну від одної, щоб було видко цілу постать, як на танцях. Класова дама скромно сідала в куток, а посеред зали блищав, як на військовій параді, полковник і, як на військових вправах, командував: "Здравія желаю, дєвіци! Сміррно! Ррравнєніє напра-во!.. Правоє плєчо в-пєррьод!.." тощо.
Сміху була повна зала. Мудрість ця не для інституток, але ж новий учитель не тратив терпеливости й не гнівався на нездар, бо ж, здається, його самого ці вечірні вправи з гарнесенькими панночками бавили більше, як інституток. Однак спритний полковник мав іще іншу приємність, бо Драгомиров щиро сміявся, довідавшись про його педагогіку, та й висловив йому подяку за "взірцеве муштрування амазонок". Та й самі "амазонки" дістали від галантного можновладця по півфунта добрих шоколадок у гарних бомбоньєрках. Бо, – як сказав Драгомиров, – "не по чарці ж горілки їм давати за ревність!"
За генерал-губернаторською резиденцією тягнулися нескінчено плоти приватних садів, тихі, мов незаселені вулиці. Широка Катерининська вулиця, з маленькою церковцею св. Олександра, переходила у вулицю Олсксандрівську і була з одного боку, у верхній своїй частині, оточена прекрасними садами та особливо гарна з боку Дніпра. Починалася вулиця здолини Купецьким садом, де влітку грала першорядна симфонічна оркестра, і переходила до "Царського" саду, що межував із "Палацовим", у якому стояв царський палацик на випадок "високого" приїзду "августейших" гостей до Києва. Закінчувалися ж нагорі ці сади чудовим Марійським парком, що був гарний не тільки своїм положенням та укладом, але і зразковим порядком. Під усіма цими садами спокійно котив свої блакитні води оспіваний поетами всяких національностей, чомусь рішуче кожному, хто мав нагоду на нього поглянути, милий і симпатичний Дніпро, а за ним – безконечні далекі краєвиди на Чернігівські й Полтавські тихі простори. Проходячи біля тих садів, інститутки тільки зідхали, бо ж усередину вступ їм був заборонений. Тільки напровесні, в часі іспитів, уряди-годи заводили їх до "Палацового". Взимку ж човгали калошами на мокрих або засипаних снігом і не відчищених пішоходах Олександрівської вулиці, що проти саду "Шато де Флер" мала гарну імітацію грецького храму – так званий міський музей.
Чорна колона інституток звичайно повертала, не доходячи до музею, до якого їх ніколи не завели, і темною гусінню знову повзла вгору. Здолу ж, із міста, рухливішого від Липок, долітав злитий в одноманітне гудіння галас вуличного руху. Такі характеристичні для київських вулиць гуркотіння однокінних візків "дринд", або "гітар", по кам'яних, немов зі скам'янілих буханців хліба зложених, дорогах, зіритовані дзвінки трамваїв, що дзвонили майже ввесь час без перерви, та дзвони численних київських церков, що обзивались раз у раз у кожну годину дня.
Зимові ж вулиці здебільша наповняв мокрий сніг. У часі великого снігу та при більших морозах інституток на прогулянку звичайно не виводили. Так само здебільша і в часі відлиги мусили вони сидіти в інституті безвихідно, бо надворі починало капати зі стріх. Біла або часом жовтява імла якось одночасно налягала й згори й іздолини та затирала реальні контури домів і безлистих дерев.
Ця імла, мов молочна запона, здавалось, застилала перед дівчатами реальне життя. Те – далеке, цікаве, повне несподіваних приємностей, що вирує поза стінами нудної в'язниці. А вогкі, холодні завої імли розкручувалися повільно й безнадійно та немов говорили: "Весна життя приходить по морозах школи.