Ти мені скажи, бо я це хочу знати, що ти зробив та чим відзначився?
І Кричевський мусив розказати. Старий устав і кріпко обійняв свого гостя.
Час минав дуже скоро. Стах тямив, що його у Кричеві чекають, і попрохав дозволу виїхати.
— Що ж,— сказав Пшилуцький, розводячи руками,— батьки більше мають право до тебе, ніж я. Рад би я тебе ще затримати, та що ж? Тільки одного в тебе прошу: коли б ти або твій батько надумали коли зробити заїзд на того фарбованого шляхтича Крушвіцького, то не забудьте й мене запросити. І мене свербить рука на того ледаря!
Кричевський поїхав додому. Старий зі сином проводили його аж за ворота, і тут поблагословив його сивий панцирний товариш хрестом святим.
І в рідному Кричеві були йому страх як раді. Зараз по його приїзді старий Кричевський справив великий бенкет на честь свого щасливого сина. З'їхалася довколишня шляхта-сусіди. Було сила Кричевських. Усі дуже раділи й величалися таким славним рід-няком.
Та час відпустки скоро минув, і Стах знову опинився у Варшаві.
Кричевський у Варшаві вважав за свій обов'язок піти до свого добродія та здати йому звіт із своєї подорожі.
Зараз на порозі привітав його гетьман:
— Як тебе повітати, пане Станиславе? Viktoria?
— Ні так, ні так...— відповів Кричевський.— Видко, щастя до людини само рідко коли приходить. Треба його здобувати...
І розповів гетьманові всю свою пригоду.
— Ти добре зробив, що таким чином закінчив ту любу розмову. Я б зробив те саме, та не рукою, а канчуком... А як же ж ти думаєш це своє щастя здобути? Ти ж обіцяв панні, що приїдеш перед весіллям. Як ти це зробиш?
— Так, як повинен зробити кавалір, що любить! .Я ж не можу байдуже дивитися на те, як рідний
батько продає свою дитину покручеві за гроші. Я мушу її визволити — буде, що буде... Як вона благально дивилася на мене, коли я відходив! Мені серце рвалося...
— Уважай, мій любий! Ти, здається, вчився права: Raptus feminae — це тяжкий злочин. Та й хто його знає, чи тобі пощастить. Той старий хрін має чим оборонятися...
— Допоможе мені Бог! — сказав твердо Кричевський.— А хіба не злочин те, що задумує Крушвіцький зі своїм горбатим зятем? А отже, за це немає ніякої кари!
— Твоя правда,— відповів гетьман.— Хто його знає, чи й я не зробив би інакше на твойому місці... Треба лише швидко повінчатися — опісля це все якось укладеться.
По кількох днях Кричевський знову зайшов до гетьмана з проханням.
— Ваша милосте,— сказав він.— Тепер осінь — ніякого походу не буде. Я просив би відпустити мене на довший час — хоч би до весни. Я мушу сидіти десь ближче, щоб за всім стежити, як що до чого,— бути на місці...
— Де ж ти будеш стежити?
— То у Кричеві, то в пана Пшилуцького. Він мені щирий, мов батько рідний.
Гетьман згодився:
— Тільки пам'ятай, мій любий, щоб ти не вплутався в яку дурну пригоду та сорому нам не наробив.
♦ • •
Пшилуцькі дуже зраділи. Не сподівалися, що Стах так скоро до них завітає.
Стах розповів старому свій план.
— Так буде найкраще,— сказав старий без на-думи.— Здобудеш панну силою, але треба зараз повінчатися — таки в мойому домі, бо сюди найближче. Такі випадки в лицарському стані траплялися дуже часто. Аби лише панна пішла з доброї волі, не силувана. Я тобі вірю, що вона тебе любить, і силування не буде.
Кричевський побув у Пшилуцьких три дні й поїхав до Кричева. Коли звірився з планом батькам, вони зніяковіли.
Батько говорив:
— Кажу тобі, Стаху, покинь цю думку й навіть не дивися в той бік. Ти ще молодий, і призначена тобі Провидінням панна, певно, ще в якімсь конвікті абецадла вчиться. Та й, ніде правди діти, ти ще не маєш до чого жінки привести. Крушвіцького ти не всилуєш, щоб дав дочці віно, бо вона вийде заміж проти його волі. А схочеш випроцесувати, то хіба по його смерті! А він, кат його не взяв, здоровий ще, мов той тур. Подумай, мій любий, і викинь собі з голови ту нещасливу думку.
— Я покладаю велику надію на пана гетьмана — він мене порятує. Він за мене стане — його милість король признає мені якесь добро...
Старий лише руками замахав.
— Король, що мав роздати, то вже все пороздавав. Правда, можна циганським способом дістати в королівській канцелярії щось таке, що вже кому іншому було призначене, але я певен, що мій син такою дорогою майна добувати не буде — не схоче видирати другому з горла, бо в нашім чеснім шляхетськім роді такого не бувало.
— Я міркую, що на окраїнах ще багато землі вільної.
— Коли є й така земля, то вона дика, запустіла, необроблена, вимагає багато праці та труду. Ти, сину, до того не годишся. Ти вродився на вояка, а не на хлібороба. Пильнуй того, до чого тебе Провидіння призначило, до чого маєш хист. Дослуговуйся й не міняй на спідничку лицарську славу, до якої ти вже зробив великий крок. А поки ти на цій дорозі доробишся майна, то панна Олена Крушвіцька поста-ріється, й тоді не пора буде женитися... Оце тобі моя батьківська рада, мій сину. Я довше живу на світі, більше маю життєвого досвіду...
Стах побачив, що від батька йому помочі не сподіватися. Правда, мати була іншої думки, ніж батько, але ж він знав, що мати проти волі батька не піде... Але ж і завертатися було вже ніяково; шляхетське слово було для нього важніше за присягу.
Єдина надія була на пана Пшилуцького. Адже ж це він піддав йому думку, що панну треба добути силою. Він щирий чоловік, певно йому поможе, не відкаже короткого захисту для бідної дівчини у свойому домі...
З цими думками повернувся зараз до Будилова і старому шляхтичеві виклав свою просьбу. Старий рідразу згодився.
— Привези її до мене — я зараз покличу ксьондза, і він вас повінчає в мойому домі.
Стах похитав головою.
— Так воно не може бути. Я не можу вінчатися без благословенства батька й матері. Мені ял ос я б і мого добродія пана гетьмана на весілля попрохати...
— Ти так широко закроїв, пане Станиславе, свій план, що його виконати не буде можна. Подумай: я даю дівчині захист у себе, а як так, то ти не можеш і одної ночі в мене ночувати, бо візьмуть і тебе на язики, й мене, що я на таку спокусу у мойому домі дозволяю. Твій пан-тесть почне скрізь говорити, що ти живеш із його дочкою на віру, і то в мойому домі...
— Як так, то я зараз після всього залишу Олен-ку при вас, а сам виїду приготовити все до весілля.
— І в цьому нема глузду, Стаху. Подумай: я — вдовець, син мій — нежонатий; статечної білоголов-ки, крім старої ключниці, ти на лік у мене не знайдеш — ми живемо, мов на Запорозькій Січі, коли чував. А ключниця, хоч вона і шляхтянка, то для Оленки не товариство. Знову підуть поговори. Я так меча не боюся, як людських язиків.
Пшилуцький ходив безрадний по хаті, у великій задумі.
— Як так, то для мене немає виходу,— говорив Кричевський.
— Є! — скрикнув старий шляхтич.— Ти привезеш дівчину до мене й як стій поїдеш собі у Варшаву. Там проситимеш у гетьмана протекції, щоб твою дівчину прийняли до монастиря С. С. Кляри-сок у Львові, бо звідтіль найближче. І коли ти мені пришлеш такий поручений гетьманський лист, то я потихеньку виправлю панночку під певною охороною до Львова. Там її рука батька не досягне. Хоч би він і довідався, де вона,— бо перед ворітьми монастиря всяка диявольська і світська влада не має сили. Розумно?
— План чудовий, та чи не запізно буде? Коли Крушвіцький дізнається, що Оленка у вашої милості, то зробить на вас заїзд і її відбере...
— Нехай попробує,— сказав самопевно Пшилу-цький.— Я старий панцирний товариш, знаюся на війні, і в мене доволі озброєної челяді. У мене в ліску й замочок годний, є кілька горлачів та гарматок! Є і дзвін — на сполох. Давно він не відзивався, та коли обізветься, тоді все моє село стає на ноги й стає в моїй обороні. Бо треба тобі знати, що всі ті мої підданці — то мої приятелі. Я для них — старший брат, учитель і помічник у біді, я їх батько. Тут — не Вибранівка, в мене селян киями не частують...
— Так само і в нас.
— Між мною і Крушвіцьким така ріжниця, як між паном-батьком і паном-катом... Я заїзду не боюся.
Кричевський дуже зрадів. Почав обдумувати способи, як би Оленку захопити й вивезти. Поїхав до Львова, розпитував по всіх жіночих монастирях, чи не прийняли б у себе дівчини. Та скрізь пізнавали, що тут щось не теє, і всі відповідали, що без дозволу батька чи опікуна малолітньої панночки прийняти не можна. Всім було підозріле, чого то молодий шляхтич опікується панночками...
Поїхав до Кракова, де тоді перебував коронний гетьман Станіслав Конєцпольський.
Коли розповів гетьманові свою турботу і схилився йому до колін, благаючи помочі, він сказав:
— Я не можу від себе до якого-небудь монастиря в цій справі писати, бо це любовна історія і я б себе осмішив. Але я тобі дам листа до когось до Львова, а там уже зроблять, ідо її приймуть до Кля-рисок чи де. Зголосися до мене завтра.
Кричевський був рад. Чи воно можливо, щоб такому панові, як великий коронний гетьман, зважився хто відмовити?
Другої днини в гетьманській канцелярії лист був готовий. Кричевський прийшов гетьманові подякувати. Гетьман був не по собі.
— Мій любий, може б, ти розрадився й покинув цю справу? Тут пахне вежею й інфамією, на цьому військова кар'єра багато може потерпіти. Я обіцяв тобі свою опіку й допомогу, але не в справах любовних! А втім, ти роби собі, як знаєш.
Гетьман хитнув на прощання головою й вийшов.
Кричевський збентежився. Так його гетьман іще ніколи не стрічав.
Але гетьманський лист був у його кишені. Умовився з Пшилуцьким, що пішле йому гетьманського листа. Ну, а тільки, що буде, як лист попаде в руки Крушвіцьюму? Тощ буде гетьман скомпро-мітований. Треба тим-то було самому відвезти листа до Львова й запевнитися, котрий монастир прийме Оленку. Він подався до Львова.
Лист був запечатаний особистою печаткою гетьмана й адресований до греміяльного каноніка архиепископе ької капітули Захарії Лисковського. Стах пішов із ним до адресата.
Л псковський прочитав листа раз і другий і сказав:
— Прийди, вашмосць, позавтра. Я розвідаюся й дам респонс...
Проминуло два дні.
Коли Кричевський прийшов на умовлений час, канонік йому сказав:
— Панночку приймуть С. С. Кляриски: її має привезти якась старша поважна пані. Ти, молодче, не важся при цьому навіть показуватися, щоб уся ця історія не виглядала на любовну справу.
Хитнув головою на прощання.