Отаман сів на першому місці, застукав об стіл, виголосив "Отченаш". Усі за ним повторяли уголос, а відтак узялися за їду.
— У тебе є своя ложка? — питає отаман Івася, що сидів недалеко нього.
— То ж бо й є, що ложки не маю, ніколи було роздобути. Сьогодні в полуднє я їв у курені ложкою мого брата Максима, що у полтавському, а тепер не маю. Ну, так що ж? То і вечеряти не буду, овва! Чи то раз водилося мені цілу днину не їсти?
— Не журись, ложку тобі я сьогодні вигоджу, а завтра, або ще й нині піди на базар, і купи. А є в тебе які гроші?
— Нема,— відповів Івась не надумуючися. Та зараз нагадав свого червінця, і спаленів із сорому, що не сказав правди.
— Як нема, то я тобі позичу. У мене п'ятак є. Я учора прочитав одному неграмотному козакові листа від рідні та й п'ятака заробив. Колись мені віддаси.
Цього Івась не хотів та й каже:
— У мене лиш малих грошей немає, а є в мене цілий червоний, мені його дядько Касян подарував.
— Ти червоного не рахуй, заховай його на яку другу потребу, я тобі таки п'ятака позичу.
Вони розмовляли так біля лежанки Андрія, куди він пішов за ложкою шукати.
— Ти не думай,— говорив далі Андрій,— що у нас на Січі так о гроші тяжко. Куди! Тут можна інколи і червінця відразу здобути, хто лише меткий і проворний...— Андрій не докінчив, бо зараз посідали за стіл і взялися їсти.
По вечері знову помилились гуртом, отаман подякував від цілої громади кухареві за вечерю і висипалися на майдан.
— Я тобі не договорив, як тут можна грошей добути. Треба тобі се казати зараз, бо, може, ще й нині така нагода трапитись. Ось послухай. Нераз розохотиться якийсь запорожець, прийде між нас на майдан та й скаже: "Нуте хлопята, горобчики, ось червінця кидаю, хапайте!" І справді кине червінцем угору. Всі поздирають голови і понаставляють руки. Інколи вдасться схопити його рукою у повітрі, а як червінець впаде на землю, то підуть хлопці по землі в переверти, поки хтось його не здобуде. А запорожець візьметься під боки та сміється. Поприходять ще й інші та давай червінцями кидати на втіху. Не один наш брат синців набере і нічого не здобуде, а інший то так без великого труду червінця захопить. А вже як ухопить хто в руку, то не вільно йому видирати, бо за се його покарали б. Я тобі на се говорю, щоб ти не боявся від мене позичати, що ось не буде з чого віддати. Я сьогодні завважив, що ти хлопець жвавий. Ти й за бігання гроші легко добудеш.
— А за бігання як?
— Ось як: тут знов запорожці. Прийде, вибере собі двох: ану хлопці, перебігайтеся! Хто швидше до моєї шапки добіжить, той і нагороду здобуде. А ще тобі скажу, де ложку купити. Та ти підожди. Завтра вранці підемо оба, я тобі сторгую. А вмієш ти вже азбуки складати?
— Ні, я не знаю зовсім. Що воно таке?
— Так підожди. Я впрошу завтра вчителя, щоб мені тебе віддав під руку. У нас так водиться, що початкових новиків учать старші школярі й аж опісля ти йдеш під бакалавра. Не знаю, кому би ти попався. А навіщо тобі того, щоб тебе інколи за чуба скубнули? Ми оба згодимося.
Івась був дуже радий, що знайшов такого доброго товариша і приляг до нього цілим серцем. Звичайно у хлопців з приязнею дуже не церемоняться. Так воно було й тут. Хлопці відразу полюбилися, пристали один до одного.
По вечері пішли на майдан гуляти, поки не закалатали знову, що спати пора. Андрій заорудував так, що Івасеві випала лежанка біля нього. Івась не гаючись довго, поклався спати і зараз заснув. Рано хлопці повставали, помолились і стали вчити завдану науку. Івасеві нічого було вчитися, і вони з Андрієм пішли на базар за ложкою.
— Ти не відзивайся нічого, я сам торгуватиму, а то шельма крамар зараз пізнає, що ти новик, та й заправить з тебе бозна-скільки, та ще й ложку погану підсуне, що у рот не влізе... Я вже купував не одну річ і розуміюся на тім, мене не піддурить.
Перейшли відтак січові ворота і зайшли на базар. Тут було ще тихо. Крами були ще позачиняні, шатра позатикані полотнами. Андрій підступив до одного краму і застукав до дверей.
— Ану відчиняй, чоловіче добрий, покупці прийшли.
В крамі заворушилось, а далі відхилилося віконце і виглянула розкуйовджена бородата голова:
— Какіє покупци? Чорт знаєт что! Спать нєдайот, ночью шляєтса.
— Ти, крамарю, будь ласка не гримай, а відчини, да ложку продай.
Крамар бурмотів щось, одягався, та Андрій доти гримав у двері, доки вони не відчинились. Хлопці увійшли в середину.
— Зачом чорти? Пашол вон! Пажді, сам подам.
— Ти, кацапе, не гримай та не лай, а то далебі цілу школу тобі сюди приведу, побачиш, як отамана зневажати.
Москаль трохи подобрішав. Він знав, що коли б зневажив яку-небудь січову дитину, то б рушилися на нього, мов бджоли, а тоді не було йому тут що робити. Він вийняв скринчину з ложками і Андрій став вибирати.
— Отся,— каже,— скільки за неї?
Москаль заправив п'ятака, та Андрій так довго торгувався, поки не купив за три. Зараз заплатив і вони вийшли.
— По якому він балака? — питав Івась.
— Авжеж по-московському, а не по-нашому. Поганий народ! Бородатий, мов цап, а живе в болоті, мов свиня, цілком не так, як наш брат. А вже як стане циганити, то треба добре пильнуватися, а то так тумана підпустить, що утроє зідре, що воно варто.
— А скажи мені, Андрію, звідкіля москалі беруться?
— Хіба не знаєш? Із півночі, звідкіля мороз йде та зимний вітер повіва. Вони, либонь, усі до одного крамарський народ.
— Так вони звідтіля з крамом аж на Січ заходять?
— А по цілому світу з крамом йдуть. Наші козаки говорять: вижени москаля дверми, а він вікном у хату влізе. Ось який вони народ.
— А вони якої віри?
— Православні, як ми, так і хрестяться, та не так моляться. А Отченаш у них такий дивовижний, що ніяк не розбереш.
— Як я їхав сюди з дядьком Касяном, то до нас прив'язався якийсь донець. Він теж по-московському балакав.
— Е, воно не те. Донці козаки, як би й наші, лицарі, а то сказано: крамар. Тепер я тобі ще одно скажу: ти зі мною приятелюй як тобі подобається, та коли при других у нашому курені, ти мені честь віддай і отаманом мене зови, а то інші мене не будуть поважати. Приязнь приязню, а старшина таки щось значить.
— Добре, я тебе шанувати буду отаманом, та ти на мене не сердись, бо я сього не знав.
— Я не серджусь, а так тільки говорю, бо такий у нас звичай, як і у козаків. Сьогодні ясновельможний, а завтра, коли виберуть іншого, то такий козак, як кожний... У нас не можна від звичаю відступати ні на крок. Я тобі ще щось скажу: коли б тобі дещо у кого подобалось, хоч би так, що гинь — не руш, відвернись, а коли що найдеш, зараз віддай, а то, Боже сохрани, як за чуже карають: виб'ють різками до крові. У нас чуже святе. А коли б тобі хто що злого зробив, або коли б ти побачив, що товариш прогрішився, то скажи нашій курінній старшині, а у школі бакалав-реві або отаманові шкільному ані словечка, хоч би тебе вогнем пекли. Такого слизькоязикого у нас страх не люблять. Ми вже собі самі, то є наша старшина, справу зробимо, розсудимо по правді, покараємо. Правда, він може опісля поскаржитися у школі перед старшиною, і нас би покарали, та він сього не зробить, бо його покарають теж. А за товаришем то й життя не пошкодуй. І козаки так роблять, і ми теж. От ти бачив, як кацап зараз пом'як, коли я йому погрозив школярами.
— Що ж би ви йому зробили?
— Що? Послухай. Тут раз один крамар зневажив школяра, за вухо шарпнув та по лиці вдарив. Товариш поскаржився перед громадою. Ми змовилися, викрались у ночі з куреня, перекралися через вал і цілий крам геть рознесли, порозкидали аж у воду. Він став оборонятися, а ми його звалили на землю і зв'язали руки та ноги. Своєю чергою не одному з наших дісталося, а ми таки своє зробили. На другий день, як батько кошовий дізнався, став розвідувати, та що з того? Дізнався, з чого пішло, та й каже: "Браві хлоп-
—
ці! Постояли за своїм товаришем, а коли нічого не вкрали, то ніяке мені діло над дітьми суд робити. Не чіпай їх та й годі!" Робив слідство і шкільний отаман: "Хто це зробив?" — питає. "Ми усі,— кажемо,— ніхто не відстав, карайте нас усіх. Крамар зневажив нізащо товариша, а ми йому ось як..." І нічого нам не було. І крамар мусив геть забиратися. У наступну неділю кошовий батько прислав на цілу школу два мішки горіхів.
— Ось воно як. А хто тоді отаманом у нас був?
— Я,— сказав з гордістю Андрій.— Се було минулого року. Мене вже вдруге отаманом вибрали...
— А ти, Андрію, звідкіля будеш?
— Яз Київщини. Мій батько Демид Грушка, рибалкою був. Ще я малим був, як мою маму якийсь польський жовнір зневажив, а відтак убив. Батька тоді дома не було. Як вернув, маму вже й поховали. Заплакав сердега над могилою. Опісля батько зараз продав хату з огородцем, вишукав того жовніра, вбив на вулиці, мов собаку. Мене узяв на байдак і вночі втік, аж на Січі опинився. Кілька літ жили ми так. Я між хлопцями, а батько у курені. Пішов раз батько у похід на турка, та й загинув. Я сам остався без нікого.
— Так ти, Андрію, сирота.
— Я сирота. Та куди пак? Дивись на усю Січ: то усі мої батьки, вони всі мене люблять, згадуючи мого батька. Його теж дуже любили. Кажуть, що батько лицар був, відважний та завзятий. Та говорять мені ще: тям, синку, який твій покійний батько був... І справді, я би хотів таким бути, та куди мені!
— А у школі ти давно вчишся?
— Вже три роки минуло. Мені тоді десять літ було.
— Чи довго треба у школі вчитися?
— Доки можна, доки не підростеш та козаком не станеш. Та зразу треба ще молодиком-новиком побути під рукою старшого козака товариша.
— А коли ж тут учитися, козацтва себто? Стріляти, на коні їздити тощо?
— Зараз. Тут і хлопців сього вчать. Зразу вчать бігати, ходити, у лаву ставати, відтак ми граємось у війну: одні бувають то турками, то татарами, то ляхами, а другі то вже козаки, та й нападають одні на других, а ті обороняються.
— А при козаках усе?
— Як трапиться. Нас розведуть на два боки, а тоді тягнуть жереб, кому ким бути. А коли вже воювати, так усе одно по якім боці, аби лише не датися та показати проворність.
— Я би хотів усе при козаках бути.
— Смішний ти хлопець. Хіба ж тобі прикажуть зараз перейти на турка або ляха? То лиш так... буцім. Не годиться, щоб козаки поміж собою воювали.
Балакали так, поки не зайшли у курінь, де саме калатавка скликала хлопців на снідання.
Відтак пішли у школу.