За трон розпочалося змагання між Япом Собеським і Міхалом Корибутом Вишневецьким. Як міг хтось один стати королем при такій, сказати б, системі? Адже відомо, що королів ніколи не вибирали, а призначали. Це тільки Іван Грозний наївно вважав, що в Польші королів обирають не "по божью изволению", а "по многомятежному человеческому хотенью".
Кандидати в королі не сподівалися ні па яке "человеческое хотенье", а мерщій кинулися запобігати ласки в короля-сопця, і якийсь з них (ясна річ, меткіший), виторговуючи корону для себе, пообіцяв Людовіку за покровительство всю Україну, або, як тоді казали, козаків. Щоправда, не взято було до уваги одну незначну подробицю: Україна тоді не належала шляхті й усім отим претендентам на королівську корону. Але хто ж у великій державній політиці переймається подробицями й дрібницями?
— А що таке козаки? — поцікавився Людовік.
До ладу пояснити ніхто не міг, придворні плутали козаків 8 турками й татарами, все зводилося до коней, шабель і страхітливих вусів. Тоді-король тупнув високим каблуком: (він носив черевики на дуже високих підборах, бо був малий на зріст, а хотів перевищувати всіх) і звелів припровадити йому від тих загадкових козаків посольство.
"Звелів припровадити" сказано не дуже точно, бо король звелів, щоб стало перед ним посольство, а вже технічний бік справи його не цікавив. Однак запорожці були вельми вразливі на слова, вони не звикли до такої нахабної термінології і ніякого посольства до Парижа не спорядили. Тоді придворні на свій страх і риск змінили королівські слова, і було передано на Січ, що Людовік велів
і
запросити посольство. Але ж знов устряло оте "велів", і загадкові козаки затялися в своїй амбітності. І лише коли сказано, що король просить до себе посольство, то зібралося січове товариство, довго вибирало з-поміж себе посла і його помічників, довго й не могли зійтися на тому чи тому, тоді все ж більшість гукнула козака Носа, дали йому ще трьох товаришів, а наказ посольству (тут доречно буде додати, що козаки звали посольство "депутацією", бо вналися на високих речах, на світському етикеті й кохалися в рідкісних словах) був, мабуть, найкоротший у світовій історії дипломатії: "А пошли ти, Павле, того короля під три чорти!"
Так козак Павло опинився в ролі надзвичайного й повноважного посла, а три його товариші виконували місію радників посольства, і всі четверо стали перед королем, мали б налякати його вже самими тільки своїми постатями, бо хлопці були вельми породисті, а Павлові ще ж треба було викопати наказ січового товариства, себто послати короля туди, куди радили козаки. Дипломат повинен слухати того, хто його посилає і паділяє повноваженнями. Інакше який же він дипломат? Павло Ніс розумів свою місію і мав намір виконати її без вагань і з усією прямотою, якою відзначався в житті. Водночас, маючи вроджене почуття шляхетності й, сказати б, чоловічої делікатності, він розумів, що негоже отак павпрямець посилати цього маленького королика під три чорти. Тому застосував відомий суто український спосіб мовлення на здогад буряків, щоб дали капусти, і просто за кожним словом повторював: "Чорти його бери!" Мовляв, хай чорти самі й розбираються, кого їм брати і куди цурпелити.
Французькі драгомани мерщій перетлумачували кожнісіньке смово своєму королеві, і він зі своїм двором тільки й чув: "Сак-ребльо! Сакребльо! Сакребльо!" Бо "сакребльо" по-французьки якраз і означає "чорти його бери". Людовік, хоч був королем, отже, мав перевершувати розумом усіх підлеглих, нічого не второпав і вирішив: отого дивного велетенського чоловіка, який нахабно лякає його, всемогутнього повелителя всієї Європи, своїми зарізяцькими козаками, прізвище Сакребльо, тому коли ввелів одписати польському претендентові, що він відмовляється від його дарунка, а козакам дати рескрипт про те, що вони можуть і далі розвиватися згідно зі своїми уподобаннями і законами своєї незбагненної країни, то при цьому весь час посилався на козака Сакребльо.
Про претендента на польський трон ми не знаємо більше нічого, а от па Січі послання Людовікове було прочитане, бо там знайшлися хлопці, що тямили й по-французьки і по якому завгодно, товариство досхочу посміялося з лякливого короля, а свого посла Павла відтоді й прозвали Сакребельним, або ж, керуючись духом мови й пам'ятаючи про таку споконвічну українську гідротехнічну споруду, як гребля,— Загребельним. Кажуть, що одне 8 колін тих Загребельних прорвалося й до Італії, де модифікувалося в Загрібальді, а вже ті дали такого славного чоловіка, як Джу-зеппе Гарібальді. Природна скромність примушує автора вмовк-
нута, бо й так набалакано стільки, що навіть усі наші енциклопедії не розберуться.
Власне, автор і не хотів зачіпати цієї теми, але його мимоволі наштовхнули па неї, бо згодом приїздив він до Світлоярська з одною дуже шановною делегацією, такою шановною, що для належних пояснень їй по досить виявилося ні голови Зіньки Федорівни, ні дядька Зновобрать, а приїхали з-за мёж колгоспу товариші Вивершений і Багатогаласу. Ну, а що в світлоярському колгоспі, як у Ноєвому ковчезі, було все: і жито, й пщениця, й кукурудза, і соняшник, і худоба, й свипі, й вівці, й копі, і кури, гуси, індики, кролі, навіть ондатри,— то розповідати було про що. Вивершений розповідав делегації, скільки колгосп дає сього та того, а Багатогаласу загинав пальці і підтакував:
— Так, так. Тоді підказував:
— Про миргородських поросят не забудь.
— Ага, маємо поросят миргородської породи,— казав Вивершений.— Чорно-рябої. Дуже й дуже.
— Про яйце теж не забудь,— підказував Багатогаласу.
— А також стільки-то мільйонів яйця,—похопився Вивершений.
Але делегація чи вже все знала, чи то якась дивна видалася. Ні про миргородських поросят, ні про яйце додаткових запитань пе задавала, а стала доиитуватися:
— А запорожці?
— З запорожцями змагаємося,— пояснив Багатогаласу.
— Та ні, ми про історичних. Про козаків.
— Козаків у пас не чуть,— сказав Вивершений.— Чого не чуть, того не чуть. На спеціалізацію переходить думаємо, а про козаків не можу вам сказати авторптетпо. Може, товариш Багатогаласу пояснить.
Але й той відмовився будь-що додати до вже сказаного.
Все ж таки в автора цієї розповіді, мабуть, якась хвороблива пристрасть до історії. Через отого свого предка Сакребльо. От повезло чоловікові — мав такого предка. А коли не мав, коли по пам'ятаєш, коли ніхто не знає, коли не було нічого? Зате потреби щоденні є, а людина живе потребами. Хто там сказав, що кожна епоха повинна мати свою Трою, і свій потоп, і своїх гладіаторів, і свою Жанну д'Арк? Було — й нема. Архіви пе збереглися, бо до тримати? Українська хата під соломою, спалахує легко, горить дощенту,— як тут вбережеш оті архіви? А до того й ховати ніде. Бо що таке хата? Сіпп? Там тісно й темпо, мишва з горища так і котиться, поточить архів на потерть. В самій хаті тільки й місця, що під припічком, де нічого горючого не можна тримати з протипожежних міркувань, та ще за божницею, яка правила і за архіви, і за бібліотеки, і за весь інтелектуальний, сказати б, набуток. Але чи ж багато там вміститься? Та що атеїзм — які вже тут ікопи й божниці?
Тому й носили все в умі і мали споконвіку міцну пам'ять — всіх друзів пам'ятали, але не забуїіалп й ворогів.
Згодом автор переконався, що в Світлоярську історію пустили в обіг і навіть у щоденний побут, і хто хотів про неї тут довідатися, то мав починати своє вивчення не з офіційних кабінетів і пе з розпитувань дядька Обеліска, який належав до рекордсменів прямолінійного мислення, а із спокійного й неквапливого гшайом-ства з усім світлоярськпм, до речі кажучи, вельми складним світом.
Був тут Самійло Кішка, який обдирав котів і здавав шкурки як пушнину. Дем'ян Многогрішний ходив до чужих молодиць, поки йому нам'яли боки. Іван Брюховецький мав таке черево, як ночви завширшки. Братів Щусів прозвано Плантагенетами, але виводили це наймення не від англійської королівської династії, яка дала Річарда Левине Серце та Іоанна Безземельного, а від звичайнісінького нашого "подорожника", бо слово "плантагенет" означав не що інше, як "подорожник". Щусі ж випросили якось у фельдше-риці бутель настойки подорожника і, замість лікуватися нею, випили всі три літри за одну піч, бо виявилося, що настойка на спирту, концентрацію мала підходящу, та ще й лікувальна — хто б тут утримався від спокуси!
Людипа в степу — це особлива категорія, може, ще й пе вивчена як слід. Сонце сходить у степу і заходить у степу, а ти зостаєшся. Може, був тут завжди і вічно? І вже й не треба тобі шукати, за що б зачепитися пам'яттю, щоб довести світові свою тривалість. Ну, на Одещині був, кажуть, якийсь Овідій. У Києві — князь Володимир і Щорс, у Капеві — Шевченко, там проходив Будьоппий, таг Котовський, там батько Боженко, там дід Ковпак. Л тут? Сонце, вітри і ми... Земля дарує чудеса, жде від тебе праці й подиву і вчить високої гідності, яка пробивається в тобі могуттям думки і вмінням поглянути на світ примруженим оком.
У Світлоярську враження склалося таке, що по вмів там сміятися тільки Самусь. Так ніби йому вже при народженні зробили спеціальнпіі укол проти сміху й дотепності, а коли він згодом про це довідався, то не обурився, а сказав спокійно І навіть не без деякого вдоволення: "Все правильпо". Та коли чоловік не вміс сміятися, це ще пе означає, що йому чужі пристрасті, хвилювання, пал сердечний, який помагає йому виборювати своє, відстоювати, захищати, боротися й перемагать, щоб жити.
8
Від того, що ми облишили Самусів і Щусів для вияснення деяких історичних моментів, пристрасті їхні не вгамувалися і суперництво, яке з несподіваною силою спалахнуло довкола макета, не припинилося. Навпаки. Боротьба розгорілася з неймовірною силою. Самусі й Щусі від словесних сунеречок перейшли до
дій, себто кржсп рід вхопився за свій край макета й щосили тягнув до себе, так піби від цього могло змінитися планування пово-го села і хтось таким чином міг домогтися для себе привілею поставити свою хату там, де йому захочеться, коло саду чи там коло фітонцидів, коло водокачки а чп коло магазппу, коло садиби голови колгоспу а чп коло контори. Самусі тягли собі, Щусі — собі.