Четверо бралися за потрощену дошку, двоє тягнули в один бік, двоє — в протилежний, вдавано силкувалися, майже відверто насміхалися з постових, а ті навіть не могли підбігти, щоб завдати удару чи штурхана, бо стояли віддалік. Щомиті могли налетіти американські штурмовики, вдарити знов по станції й по коліях, порятується тоді лиш той, хто буде ближче до гір. Дбати про безпеку полонених було б смішно. Та вони й самі не думали про це. Вже й не сам Малий, а, мабуть, кожен у душі благав далеких американців: "Летіть! Прилетіть!" Змагалися не з страхом смерті, а з часом. Швидше вечір, тоді відвезуть до барака, обплутаного колючим дротом. Але до вечора ще була ціла вічність, хоч самий день теж був чорний, як вечір, мертво шурхотіли обледенілі паперові мішки на полонених, тьмаво блищало все довкола — змертвіле, холодне, слизьке, огидне.
Професор, Капітан і Малий були разом, мовчки вовтузилися між розтрощеними вагонами, не змовляючись, трималися ближче до тої дільниці колій, в яку впиралася вулиця підміського селища, іноді позирали туди, бачили тихі білі будинки, покриті тонким шаром льоду так само, як і все довкола, але там ще був скляний полиск шибок, там пробивався десь запашний дим з димарів, звідти долітали до них крихти чужого життя з його теплом, затишком, усім тим, про що вони давно забули, а коли й згадували іноді, то вже не вірили, що зазнають його коли-небудь. "Як трава життя людей, як твоє дихання, о господи!" Не хотіли бути травою. Поки в тобі б'ється думка, ти людина, і такою пребудь вовіки! Так учив їх Професор. Повторював щодня, невтомно й загрозливо. Малий заприсягався в душі, що, коли зостанеться живий, винесе з цього потойбічного світу найвищу повагу й замилування до думки, коли умиратиме, то й тоді хай злетить його думка. Крила ще малі, але все одно! Вражала його в саме серце байдужа жорстокість війни. Війна не вибирала. Завдавала ударів з зав'язаними очима. Гинули найліпші, найрозумніші, тут не було поділу на звичайних і виняткових, важило лиш те, хто живий, а хто мертвий, кому доводилося вмерти. Малому хотілося жити, хотілося вціліти, та коли б треба було вмерти за Професора, він би радо згодився, бо в Професорові рятував би від смерті також власну думку. Тим часом з самого ранку благав невтомно: "Прилетіть! Розбомбіть!"
Людина не завжди може обійтися без допомоги. Іноді потрібна й не поміч, а поштовх, нагода, зачіпка. Чи слід звинувачувати тих, хто жде такої нагоди, надто ж коли люди позбавлені буквально всього, крім власної волі й думки? Але не слід і зволікати з таким жданням. Малий, хоч і наймолодший з усіх своїх товаришів, переважав їх своєю фронтовою досвідченістю. Професор любив повторювати слова Паскаля: "Природа є безконечно вражаючою кулею, центр якої всюди, а обвід — ніде". Професор багато знав, за ним стояли цілі віки людської культури, зате Малий почував у собі право трактувати ту культуру так чи інакше. Паскалівська куля була для нього найперше не ознакою безмежності світу, а вказівкою на те, що кожен завжди так чи інакше опиняється на даний момент у центрі того безмежного всесвіту, але тільки тоді, коли той кожен — боєць і зуміє довести право на перебування в центрі. Три роки на фронті, три роки в безперервних боях, три роки жорстокості, смертей, героїзму навчили Карналя, що в бійця ціль повинна бути не тільки зовнішня, а внутрішня також. Для її окреслення вживано слова "усвідомлення", але для Карналя в тому слові було щось образливе. Бо коли тільки усвідомлене, то не твоє, чуже, а людині конче хочеться свого. Усвідомити — означає бути лише свідком подій, учинків, подвигів, історії, а битва з фашизмом вимагала від кожного бодай на коротку мить опинитися в самому центрі світу, брати на себе всі сподівання й трагедії світу, бути не свідком, а собою самим. І Малий волів мовчки померти при потребі за Професора, були то не пусті слова, а переконання, що інакше чинити не може й не сміє. Бачив надто багато смертей, щоб не знати, що з смертю ще не все кінчається для людини. Боєць умирає, але перемога вже летить назустріч йому, вона живе, наближається. Смерть — це не жертва, вона неминуче має своє продовження, свій наслідок, розтягується в часі, має тривання, хоч і коротше, ніж життя, зате незмірно наповненіше. Немає вибору між чужою і своєю смертю, є тверда віра у високе призначення бійця на землі, в уміння сконденсувати в миті власної смерті, може, й не одне життя, а цілі тисячі їх.
Штурмовики вирвалися з-за чорного дощу, випередивши розпачливе виття сигналів повітряної тривоги. Прилетіли, коли їх ніхто не ждав. Уже темніло, постові заворушилися в своїх незграбних довгих плащах, аби збирати полонених, перелічувати, як худобу, й мерщій гнати до ночівлі. Аж тут засвистіло, вибухнуло, пойнялося червоним, вдарила смерть звідусюди, рятун-ку не було — падай, де стоїш, бурмоти в душі благання про по-рятунок, про щасливий випадок, сподівайся, що перечекаєш, вцілієш, виборсаєшся й цього разу. Штурмовики йшли двома хвилями, перші скинули бомби, другі вдарили із скорострільних гармат і з кулеметів, не знати, що й жахливіше: чи роздерте вогнем чорне небо, чи дике нишпорення куль по землі. Війна виступала перед ними завжди тільки із зав'язаними очима, смерть не вибирала, свій чи чужий, не було для неї кращих і гірших, ворогів і друзів, для живих вона завжди страшна, але ще страшніше безсиле ждання смерті.
Професор, Капітан і Малий, звиваючись між рейками, попід колесами вагонів, щулячись від дзенькання куль, які вдаряли в метал, здавалося, просто в них перед обличчями, повзли кудись убік, ще й самі не усвідомлювали, що буде далі, не знали, чому не залягли, як інші. Ближче й ближче до краю колій, до отої вулички, в кінці якої темнів збавчий ліс. Сигнали тривоги розпачливо ридали над ними, американські штурмовики донищу-вали безборонну станцію. Гриміло, клекотіло, палало позаду. Коли світ мав форму кулі, то неодмінно кулі вогняної, в паланні й незборному запаху вогню, а центр того світу завжди там, де є нескорений дух і жадоба волі.
— Біжимо! — тихо гукнув Капітан.
— Втікаймо! — підтримав його Малий.
Професор мовчав, не міг вхопити віддиху, два молодші товариші, підтримуючи його під руки, помогли перестрибнути останні колії, тоді всі троє впали ще й ще, хоронячись не так від куль і осколків, як від лихих очей постових, ждали криків остороги, ждали, може, й пострілів, які видавалися б тепер жалю-, гідно смішними.
Вулиця прийняла їх насторожено. Слизький брук зрадливо загримів під трьома парами дерев'яних колодок. Попереду була обіцянка волі. Добігти до лісу, сховатися, загубитися між темними деревами, втікати, втікати, бо це доля всіх тих, хто беззбройним поставлений проти озброєних ворогів. Утекти, щоб повернутися. Часу лишилося обмаль, війна могла закінчитися щодня й щогодини, гарантій на повернення не мав сьогодні вже ніхто, але ті, позаду, однак бояться можливості повернень, тому неодмінно переслідуватимуть, утікач повинен бути впійманий або просто знищений. Колодки гриміли по слизькому камінню так, що їх чули й мертві. Дивно, що втікачі змогли подолати мало не половину довгої вулиці і їх ніхто ще не перепинив. Адже їх чули в будинках обабіч вулиці. Вже почули й постові. Почув їх фельдфебель із срібним черепом на високому, як і в самого їхнього фюрера, кашкеті, почув Паралітик, що смакував думкою про розправу над Капітаном, грюкіт колодок розлу-нювався в есесівській пустоголовості ще й тому, що штурмовики зненацька зникли, навздогін їм полетіли сигнали відбою повітряної тривоги, на мить запанувала тиша, тоді станція позаду ожила, те, що вціліло, поквапливо рятувалося звідти, втікало, як і оці троє, з тою одміною, що там усе діяло під знаком орднунгу, а ці обурливо й навіть нахабно ламали те, що нікому не дано зламати.
Позаду почувся сюркіт свистків зчіплювачів вагонів, сопіння локомотивів, прибійні хвилі гуркоту порожняка, брязкіт буферів. Завжди ці звуки приносять надію руху, змін, але не тепер і не для тих, хто, мало не падаючи від знесилення на холодне каміння, біг вуличкою, заповнюючи її гримінням своїх дерев'яних колодок, хрипким диханням.
Тривога була така коротка, що ніхто, здається, не встиг тут і сховатися від нальоту, та й не мали куди ховатися, бо вдруге ніхто б не поліз у бомбосховище, в якому мало не знайшли своєї смерті.
З приміської вулиця перетворювалася далі на сільську, тут стояли вже не сірі, притиснуті один до одного стандартні будиночки, а виднілися цілі оселі з високими й просторими господарчими будівлями, з таємничими закутками, які обіцяють і спочинок, і притулок, і сховок. Капітан рвався вперед, відчував волю, міг доторкнутися до неї рукою, Малий не відставав від нього, але вичерпаність Професорова була вже така, що бігти він не міг, окрім того, був серед них найдосвідченіший у справах втечі, бо вже пробував те робити безліч разів. Він точно вчув з'явлення погоні, тому мовчки завернув до найближчої оселі, ведучи за собою своїх товаришів. Вони вскочили до селянського двору, бралися відразу до високих сараїв, аби вміли й могли, то прокралися б туди нечутно, прослизнули тінями, але кляті колодки загриміли в дворі ще дужче, і тут назустріч утікачам вийшла невисока тонка жінка, йшла просто на них з недоречною сміливістю. Вони впізнали її ще здаля, а їй довелося підійти майже впритул, щоб переконатися.
— Ти? — спитала вона Капітана, і той мимоволі зупинився. То була Кріста.
— Ходім зі мною,— сказала вона. Зверталася лише до Капітана, Професора й Малого не зауважувала, не було їй до них ніякого діла, та вони обидва й не сподівалися на її увагу, не зупинилися, бігли далі.
— Сховаємося в сіні,— гукнув на бігу Малий.
— Може, принесеш щось попоїсти? — сказав Капітанові Професор.— Веде, то йди.
Крісла повела Капітана в тепло й, мабуть же, у ситість, про яку вони й не марили, а Професор з Малим швидко знайшли сарай з сіном, здерлися по високій драбині, зарилися в сухе й пахуче сіно подалі один від одного, завмерли, стали слухати вулицю.
Не довго й слухали. Впізнали голоси Паралітика й Боксера. Один зривистий, ляскучий, другий хрипкий. Кричали щось нерозбірливе, привертали до себе увагу, зчиняли переполох, колотили обивателів, мабуть, плуталися в довгих полах своїх плащів, перечіпалися, кляли, брудно лаялися.