Ми купили їй шубу, не щось там — каракулева, але нічого, гріє.
У Параски Юхимівни забриніли безживні губи.
— Я плачу, що ти в мене такий хороший. Боря, я тебе молю, — не покинь Діну.
Борис зрозумів, що Діна розказала їй про свою молдавську епопею.
— Не покинь, Боря, обіцяєш?
Борис мовчав.
— Я не кажу про якісь особливі обставини.
— Не покину, обіцяю.
— І за Толею пригляньте, я хочу, щоб він учився.
— Посприяю, я його піджену й посприяю.
А за парканом, біля якого обіймався з Діною, стояв незрубаний аскетичний соняшник і на ньому шурхотіло незірване квасолиння.
Вертався в сутіні. Десь на Зеленьківці дівчата верескливо виспівували про попову дочку:
…Їхала співала, на хлопців моргала,
Їха-їха-ха!
А після того:
Ой Сімйоновна, да ти мні ндравішся,
Поцєлуй міня, да нє отравішся.
Що тільки вони не співають. Їздять повсюди, нахапалися тих пісень, що од них може знудити.
Загидили, засмітили нашу мову, нашу пісню, запаскудили все наше життя.
Пішов до школи. Розмовляв з учителькою історії Клавдією Корніївною.
— Скоротили програму з української літератури. Це ж у нас всім учителям-україністам і годин не вистачає, — сказала сумовито, хоч це її й не стосувалося, — їм і так… Русистам платять на п’ятнадцять відсотків більше. А історія… В підручнику з історії українського — тільки Богдан Хмельницький.
Борис задумався: а що він знає з української історії? Також небагато. Того ж Богдана Хмельницького, забріханого і забрьоханого московським брудом. Його сина Юрія не знає. Виговського теж, тільки те з підручника, що був ворогом. "Який же я історик".
"Йде наступ вже й на село", — подумав. Моє село розмовляє українською, з чернігівським діалектом, тих, хто повернувся з армії або з якогось будівництва і вже "нє понімаєт", — висміюють, чіпляють прізвиська: Відіш, Нукак, щоправда, висміюють не стільки через те, що розмовляє по-російськи, а через те — "що не по-нашому".
* * *
В Києві на нього чекала приємна новина: дали квартиру. Дві кімнатки вагончиками, — двоє сусідів і в коридорі, на кухні, в туалеті — по три лампочки, але ж — квартира своя. Знайшов вантажівку, перевіз такі-сякі бебехи; ходили з Діною по магазинах, купляли меблі: ліжко, шафу для одягу і білизни, стіл. Вибирали, роздивлялися — це їх сімейно зблизило, Діна поралась запопадливо, вимивала, вичищала нове житло. Одна кімната — спальня, друга — вітальня, їдальня і його кабінет.
Ось перший вечір, перша ніч у новій квартирі. Він стояв за столом, Діна лаштувалася спати. Стояла в нічній сорочці перед дзеркалом, розглядала себе. "Ніс непоганий, а губи так просто гарні, цілуватись не соромно, але він тепер їх майже не цілує".
Й засмутилася, й чомусь пригадала себе дівчинкою: весь час чекала чуда. Якогось чуда. Підрісши — стрічі. Отієї золотої стрічі.
Борис зайшов до кімнати. Діна вже була в ліжку.
— Діно, я прийшов до тебе з добрими намірами.
— Тобто?
— Є такий анекдот: тітка репетує на базарі: "Гроші вкрали, гроші вкрали!". Підбіг міліціонер: "А де вони у вас були?" — "Та отут за ліфчиком". — "Чого ж ви не кричали, як він туди ліз?" — "Я ж думала, що він з добрими намірами".
Діна посміхнулася:
— Якщо ти з добрими намірами, то йди.
* * *
Квартиру отримав і Зоц. Входини гуляли разом, у Зоца. Були всі свої та ще двоє якихось нестрижених хлопців у сорочках з папугами. Хлюсти сиділи за столом навпроти Бориса з Діною, перемовлялися з нею, по-російському, а на його адресу проїжджались драним тарантасом — недвозначними натяками: який він незугарний і яка в нього красуня жінка, це ж, мовляв, несправедливо. Діна хихотіла. Заграла музика, всі пішли до сусідньої кімнати на танці, Борис також, хоч він і не танцював. За столом лишилися хлюсти та Дробот, той не пропускав нагоди поїсти і випити. Цідив горілку поволі, крізь стиснуті губи: "Я колись муху проковтнув". Борис постояв біля вікна. Але звідти тягнуло, відійшов до дверей, став у порозі. З-за столу до нього долітав голос Дробота:
— Ви троглодити, дебіли, та ви не варті кінчика нігтя на його нозі. Ось дивіться: я воював, маю нагороди, кандидат наук, видав дві книги, а я в нього тільки завідуючий відділу, а він — головний редактор. Хіба поставлять головним будь-кого!
Було й приємно й гірко.
— Діно, чого ти їм відповідала?
— А що мені було їм у очі плювать?
— Та ще по-російськи.
— А вони так зверталися.
— В нас з тобою є своя мова.
Й не був упевнений, чи "в нас".
Вирішив усерйоз поговорити вдома. Але вона підійшла впритул: "Ну чого ти так береш все до серця. Ну нащо вони мені, ті придурки". Її халатик був розстібнутий, її очі кликали, й Бориса почав проймати звичний дрож. Усе й закінчилося в ліжку.
* * *
Облітало листя з дуба-нелиня в дворі редакції. Облітали дні, як те листя.
На початку березня Діна народила дівчинку. Написала з лікарні записку, що купити для виписки: тепле одіяльце, байкові пелюшки…
З лікарні йшли пішки — близько, Діна несла дитину, Борис — речі.
Дитина мала, а клопотів, клопотів. Вона часто плакала, їй болів животик. Діна нервувалася, не висипалася, теж плакала. Борис клав Яринку (так назвав, і Діна не суперечила) голівкою собі на плече, притискав тендітне тільце до себе й так ходив по кімнаті. Яринка затихала, засинала, він клав її до лозового ліжечка, купленого в комісійній крамниці. І так кілька разів за ніч. Маля линуло до нього ще несвідомою ласкою, простягало рученята, усміхалося. Було так щемно на душі, так сонячно, так гарно, що він усміхався й собі і навіть склав колискову:
Спить лисичка у норі,
Хвостик мерзне надворі:
Лінувалось працювать —
Глибше нірку прокопать…
Буде спать Яриночка,
Бо вона дитиночка.
З темних сутінних борів Довго сон лісами брів.
Чуєш — стукає до нас.
Чуєш — каже: "Спати час".
Буде спать Яриночка —
Гарная дитиночка.
Діна також засинала під ту пісеньку.
* * *
Викликали на політбюро. Так високо! Це — вперше.
Замлоїло в серці, в животі — холодна грудка страху. Забіг у відділ запитати, чи не знають, нащо викликають. Ніхто не знав.
Перед дверима залу засідань — два майори КДБ перевіряють документи. Борис поліз до кишені по партквиток, один з майорів сухо сказав:
— Нє нужно. Проходітє.
Борис зрозумів, що його фотокарточка побувала у них напередодні.
Зайшов. Зал маленький, всі місця зайняті. А вже заходить політбюро. Сів у першому ряду. Перший секретар — низенький, тлустий, в окулярах, перекладав перед собою якісь папери.
До Борисового плеча хтось доторкнувся:
— Передайте, — і подав папірця.
Борис поніс і подав у руки першому. Той дещо зацікавлено глипнув на незнайому йому людину, мабуть, думав: якийсь новий порученець, але чого я його не знаю. Відтак записки посипались одна за одною. Спершу перший брав їх мовчки, а тоді почав казати: "Дякую", "Дякую". Розкрив папку. Почав читати доповідь. По сільському господарству. Читав монотонно, хилило в сон. Але який там сон: оглянувся по залу — жодного знайомого обличчя, потім дізнався, що то були тільки секретарі обкомів, Борис знав, що звідси часто виходять без партквитка, а то — кінець. Секретар читав рівним голосом, і враз — вище на ноту: "В той час, як радянський народ підносить колгоспне господарство, журнал (назвав журнал) друкує ідейно хибну статтю, у якій в завуальованій формі проводиться думка, що самі колгоспи непотрібні".
— Є тут редактор?
Борис став струнко. Перший посунув окуляри на кінчик носа, довго дивився понад них на Бориса.
— Будуть якісь запитання до редактора?
Одутлий член політбюро поруч першого сказав:
— Пусть видаст сообщніков.
Борис отерп. Яких сообщніков? Це було сакраментальне запитання секретаря Кози, воно в ньому засіло з тридцять сьомого року.
Перший пожував товстими губами, мовив:
— На це запитання можете не відповідати, — і махнув долонею, мовляв, сідайте. Борис сів. Стілець був мулький і гарячий. Оголосили перерву, всі заторохтіли стільцями й пішли до сусідньої кімнати. Побачивши, що лишився сам, пішов за ними. Там була перекуска: чорна і червона ікра, сосиски і ще щось у маленьких, схожих на кавники посудинках, Борис почув, що його називають жульєн. Цю "собаку", дуже смачну, теж з’їв, хоч йому все гірчило.
На тому гарячому стільці досидів до вечора й пішов. І нічого йому не було. Він подумав: через те, що не було ніяких нижчих чинів, бо ж коли навіть інструктор відділу зробить якесь зауваження — з них знімають шкуру, а тут поїв ікри та жульєну й пішов додому. Вже через роки розповів про це одному високому функціонеру й висловив думку, через що йому нічого не було, але той категорично мовив: "Е ні. Так не буває. Пожалів вас перший, чимось ви йому сподобалися, то він у тексті олівчиком написав: "Обмежитися зауваженням"".
* * *
"Що в мене до неї? Була любов. А зараз? І зараз… Вона гарна, красива. Але це не любов. А що це? Звичка, я вже звик до її образу, до її мови, до її тіла. До того — найдужче. Подружнє життя — це і є звичка. Кажуть, любов завжди минає. Вона — до року подружнього життя. Зустрічаючись, ми бачимо одне одного в хорошій одежі, ми безпечні, молоді, дотепні. Тоді… кальсони і труси, те сьорбає, те хропе. Але треба вміти все те не бачити, треба вміти прощати, тільки тоді буде злагода".
"Як холодно і раціоналістично я розмірковую. Інакше я не вмію".
"І що це зі мною? Намагаюсь міркувати отак холодно. Чому? Мабуть, і досі кохаю. Кохаю. Хай йому грець".
ЧАСТИНА ДРУГА
Яринку віддали до дитячого садочка. Водив її туди майже завжди Борис — Діна влаштувалася на роботу, в Інститут отруйних речовин. Почувши про той інститут, Борис злякався за дружину, хоч і зіскоморошив: "Пузиркі в кармані носиш — отруїть хотіш мєня".
Діна розсміялася:
— Ти думаєш, що там роблять отрути на чоловіків. Здебільшого ж на шкідників і усіляких жучків-довгоносиків. І є відділ стимуляторів росту рослин. Я — саме там.
Борис веде Яринку до садочка, вона тримається за його великий палець, вередує, пхикає, впирається (не виспалася), а він тягне, й тоді вона:
— Не тягни, укусю за палець.
— Це ти вмієш. А вмитись не вмієш, брудніша за цуню.
— Що, тату, цуня така чиста, як ти?
А вже весна. Сонячний промінь упав на лутку вікна. Яринка дивиться у вікно:
— Сонецко, сонецко, йди до мене, будем гятися.
…Діна каже:
— Я піду до перукарні підстрижуся.
Перукарня у їхньому будинку на першому поверсі.