І вже й неясно, про чиє саме їй ідеться, а от би тільки якось витримати, перетравити, якось видихати цей страшний гніт несправедливости, цей споконвічний людський зойк до небес: "Господи, за що?", і цей жаль, живий і пекучий, за всім тим, чим ми так і не стали, і вже не станемо, ніколи.
Промокнувши очі пальцями, вона сягає по цигарки на столику, чиркає сірником, і так, стоячи серед кухні з запаленою цигаркою в руці, здається собі більшою за темряву. О’кей, підіб’ємо бабки, і що ж ми маємо?.. Сяке-таке ім’я в своїй галузі, сяку-таку матеріальну незалежність, наскільки це взагалі можливо в наших умовах, і дві монографії, одна з них по докторській, і один вузівський підручник, і два розлучення, і почесне членство в трьох західних академіях, яке лайна варте, але для некролога згодиться. Е la nave va.[178] Show must go on.[179]
За яким бісом?.. За яким бісом потрібно було, щоб із нас двох вижила саме я?..
І тут ця огида до себе, ця нудота, токсикоз самозатруєння — восьмий клас, сліпе зондування, ложку олії натще, авжеж, тоді так само, — якимсь блискавичним спалахом розвертається в протилежний бік, і Даркою нарешті по-справжньому доглибно стрясає, тобто її вивертає, як панчоху, з живота через горло, аж вона ледве встигає добігти до туалету і там, впершись тремтячими руками в слизький і холодний кахель над унітазом, новими й новими підземними поштовхами, корчачись од безгучного крику, напівумліваючи в зимному поту, вже не людська істота, а знавіснілий шланг кишки зворотнього ходу, вивергає з себе вчорашню вечерю, і себе при тій вечері, і ніч із Вовкою Лясотою, давку за давкою — буру, гостро-кисло смердючу кашу всіх недоперетравлених житейських брудів, яких — через верх, і де воно все в нас поміщається, трупний яд від останнього шлюбу, всі скандали, і відворотно принизливі порахунки, всю накопичену відразу до себе і світу, гарячий, пронизливий виприск твердих кавальчиків через рота й ніздрі, вона насилу похоплюється переводити дух між нападами, коліна вже також дрижать, підгинаючись, але так і треба, так і треба — аж до дна, до вишкреблих послідків, до дитинства, до тих найперших ревнощів і перших паскудств, стати стерильною, чистою й незворушною, як цей білий кахель, що ріже очі в електричному світлі, бо ні дуже прекрасного, ні дуже страшного, нічого такого з нами не стається, бідолашна дитино, і на те, й на друге треба ще потрудитись собі заробити, і тут Ленці вдалося, вийшло як вона й передбачала, а нормальне життя, воно просто валить крізь нас ось цим бурим, драглистим, масним потоком, глянути тільки, як вилискується в унітазі, і навіть стіни в коричневих бризках, і спущена вода реве Ніагарою, і холод такий потойбічний тому, що все життя виверглося з тебе, і ти стоїш у клозеті, як єврейка в газовій камері, привалившись у знемозі плечима до кахляної стіни, у викресаних сльозах і власному лайні, з посинілими пучками, порожня, порожня, мов після аборту, і ті, кого ти любила, пошуміли з тебе — вділ, вділ по каналізаційній трубі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Потім вона довго, ретельно миється й чистить зуби (тричі підряд, бо запах здається непозбутнім), а коли виходить із ванни, у вікнах вже починає сіріти. Вовка Лясота лежить у її ліжку, завинений з головою в простирадло, як приготовлений до поховання труп бедуїна, і, подібно як і той, так само геть-чисто не має куди йти (вже ж, розлучення нікому не мед, а чоловікам то й поготів, у всіх у них при тому проступає щось від викинутих на вулицю псів у пошуках господаря…). З Дарчиною появою небіжчик подає певні ознаки життя, а саме, вистромлює голову зі сповитку й усміхається — трохи переможним мужиком після вдалої ночі, а трохи й тим хлопчиком, який колись давно підступився до Дарки на перерві й, дивлячись повз неї й шаріючись, тільки не щоками, а чомусь вухами, попросив розтлумачити йому як-небудь після уроків контрольну з математики. Чого вона, до речі, так і не зробила.
І щойно тепер Дарка розуміє, що не може просто в живі очі сказати йому: "Забирайся", — принаймні не зараз. Не може перевести на іншого цей страшної ударної сили струмінь нічим не прикритої, голої —голіше не буває, — й безжальної, бо цілком байдужої до людини, суті життя, — струмінь, що, пробиваючи навиліт, вимиває з отроцтва, з дитинства, з усякого-будь тепла, яке спромагаємось собі на віку нагромадити, — залишаючи людину віч-на-віч із речами-як-вони-є. А не можна її там залишати. Ніхто не заслуговує на такий жереб.
Бодай цим розумінням вона завдячує Ленці. Бодай цим.
— Вставай, — каже Дарка до Вовки Лясоти найбуденнішим у світі голосом. — Будемо снідати.
Белладжо, вілла Сербеллоні,
серпень — вересень 1998 р.
175
Схильні до змагання (англ.).
176
Схильні до співпраці (англ.).
177
"Вода забруднена" (англ.).
178
І корабель пливе (італ).
179
Шоу має тривати (англ.)