— Нехай добре зважить, чи варто з нами поривати стосунки... Хапонути астрономічну суму за якісь півтори години відрядження, нехай і пов’язаного з великою небезпекою...
— А якщо він збожеволів? — зауважив чоловік, що був тут за старшого.
— Божевільний не вигадав би такого дотепного способу втекти з п’ятого поверху, — осміхнувся Іван Іванович. — Цей чоловік не має собі рівних, коли треба вийти з найскладнішої ситуації.
Тищенко відчув, як по тілу, в якому опинилася його людська сутність, при цих словах розлилася приємна млість. В живі очі йому такого ще ніхто не казав.
— Ну, гаразд. Здається, проблеми тут немає, — сказав голова. Він глянув на лже-Особу. — Ми тут порадилися перед вашим приїз... е-е, прибуттям і підготували два варіанти вашого статусу: ви перебираєте всі реквізити молодого чоловіка, який вас підмінив у потойбіччі — власне, стаєте ним, або ж ми даємо вам документи на інше прізвище.
Почувши слово "прізвище", батько "Експарки" раптом усвідомив, що відтепер він ніякий не Тищенко, а Компанієць Родіон Сергійович — 26-річний випускник Вищої школи "Порядку", проживає в готелі-гуртожитку. Батько-мати... На мить у свідомості Тищенка ніби щось попливло. Мозок-комп’ютер Компанійця видав несподівану інформацію. Батько Родіона — син Особи. Тобто, внук підмінив діда в потойбіччі. Тищенко, здавалося, вмикав у чужій пам’яті тумблер за тумблером і щоразу діставав чітку відповідь. Так. він довідався, що Компанієць мав досить високий інтелектуальний рівень, проте пам’ять його була захаращена догматичним матеріалом, який не тільки створював хибні стереотипи, а й сковував творче мислення. Власне, плоть, у якій перебувала Тищенкова людська сутність, колись належала фанатикові. В пам’яті Компанійцевій він побачив і себе, навіть уловив відтінок зневаги до себе, як до найманця. Втім, там були і заздрощі.
Відчуття дивної людської подвійності (не роздвоєності, а саме подвійності) виникло у Тищенка. Він немовби прочитав роман і життєпис головного героя того твору, ввійшов у його свідомість і став його, Тищенковим, життям. "Але ж так само почувається і той, кого я привів із потойбіччя, — подумав він. — Моя пам’ять, закладена в моєму мозкові, є джерелом інформації про мене, а моє тіло стане для нього слухняним знаряддям. Це ж бо він увійде у мою сім’ю, ляже в постіль з моєю дружиною... А бодай би ти зслиз!". На мить Тищенка покинув розум: його отямили очікувальні погляди шістнадцятьох чоловіків у сірих кітелях, що сиділи по восьмеро за двома прибудовами П-подібного столу. Ті голови, здавалося, належали драконові, сірий лискучий тулуб якого ховався під столом. "Провідника треба вбити!" — ладне вже було зірватися з язика, але натомість він сказав:
— Нові документи не потрібні. Прізвище Компанійця відоме обмеженому колу... — і, повагавшись, додав: — Питання тільки, як Компанієць стане мною? Адже він зовсім молодий. І його з’ява серед мужів вашого віку виглядатиме якось не так. Боюся, що чільні люди нижчих рівнів поставляться з недовірою...
— Хай це вас не турбує, — озвалася одна з голів. — Заведете борідку, вуса. За два-три роки адаптуєтеся, до вас звикнуть.
— За два-три роки може бути пізно. Наближається злам. А на зламі події відбуваються так навально, що все може змінитися за якихось день-два. Повірте мені: я вже таке бачив... До якогось часу люди живуть кожен своєю головою, але складається ситуація, як ось тепер, коли поміж людей виникає колективний розум, якому всі, не усвідомлюючи того, починають коритися. Колись ми скористалися з того і зуміли скерувати колективний розум у потрібне нам річище. Тепер завдання складніше — не дати, щоб колективним інтелектом скористалися інші. Для цього потрібні спеціалісти, яких, судячи з усього, в матеріальному світі немає. Потрібні фахівці з розпалювання міжнаціональних конфліктв. Це перше. І водночас — спецінтернаціоналісти. Перші провокуватимуть суперечки між людьми різних національностей, другі гуртуватимуть прихильників нашої системи... Якщо хаотичні події починають скеровуватися в якесь річище, то це вже початок нового порядку. Наше завдання — роздмухати хаос іще більше і підтримувати його доти, доки у нас не стане сили витягти з нього свій, потрібний нам перебіг подій.
На мить Тищенкові здалося, що шістнадцять пар спрямованих на нього очей, які досі, здавалося, витріщалися одними більмами, тепер дивилися із захопленням та подивом. Щойно замкнені людські сутності відкрилися. Раптом він усвідомив, що оприлюднені думки не належали йому, а містилися в Компанійцевій пам’яті, і він їх просто висловив. Виходило, що той, хто оце перебував у його, Тищенковім тілі, володів і його думками, отже, ні сім’я, ані друзі не запідозрять підміни.
Пам’ять Компанійцева була вмістилищем розмаїтої політичної інформації і власних думок. По суті молодикова плоть становила ідеальний живий апарат, спеціально зрощений для іншої, могутнішої і страшнішої сутності.
Тим часом Тищенко-Компанієць чітко і логічно викладав міркування щодо можливого перебігу подій в окремих країнах — васалах асоціації "Порядок".
— Отже, — підсумував він (це вже був тільки Тищенко) — потрібні фахівці.
2
Тищенко-Компанієць знову сидів у бувалому в бувальцях тарантасі. А на задньому сидінні на місці охоронців, вивернувся Іван Іванович. Щоб призначити його "дядьком" при лже-Особі, було кілька причин: по-перше, він — один із тих, хто стояв на вершині "піраміди", по-друге, він перебрав у вчених наукові розробки і став фундатором Центру перевтілення — саме така поінформована людина мусила бути при гостеві з потойбіччя. І, нарешті, "Особа" сама забажала мати при собі цього чоловіка.
Тим часом Тищенка (його духовну сутність) не полишала тривожна думка: нащо було "месії" тікати? Лише одне пояснення напрошувалося: він боявся, що двері відімкнуть, аби порішити його як свідка. За часів, коли він був керманичем, саме так і чинили. "Отже, — думав Тищенко, — він підбирається до асоціації з іншого боку. В його розпорядженні — мої ретро-інформація, досвід, знання та думки, моє треноване тіло і... його сутність антихриста.
Водій увімкнув правий поворот і збочив із центральної смуги, що вела на міст, у крайній правий ряд, і невдовзі повернув на набережжя. Власне, він повторив маневр білого мікроавтобуса з тонованими шибами, де сиділа охорона, що їхав попереду.
— Чи можливе насильницьке відрядження у світ сутностей? — поцікавився Тищенко-Компанієць, не обертаючись.
— У принципі, можливе, але нема гарантії на повернення. Досліди показали, що тільки п’ятдесят відсотків тих, кого ми туди посилали, повернулися вдало. Втім, відтоді, як ми почали враховувати індивідуальні особливості піддослідного, ні, те, як тісно душа... е-е, польова сутність пов’язана з тілом, відсоток повернення збільшився. Має значення також категорія громадян. Наприклад, сутності в’язнів здебільшого не поверталися. Їх можна зрозуміти... — зітхнув Іван Іванович. — До речі, час уже відрекомендувати вашого колишнього секретаря і першу людську сутність, приставлену з потойбіччя.
Тищенко-Компанієць з подивом глянув на водія.
— Так, — відказав той. — Я вас одразу впізнав... За фразою, що ви її завжди колись казали: "Проблеми — функції порядку, зміниш порядок — відпадуть проблеми".
— А тіло на вас чиє? — поцікавився Тищенко-Компанієць.
— Одного політв’язня. Він попрохав за нього волю для двох своїх поплічників.
— Ну, і як — звільнили їх?
— Авжеж. "Порядок" — організація порядна, — скаламбурив Іван Іванович.
Тищенко покопирсався в Компанійцевій пам’яті, проте відомостей про секретаря особи не знайшов. "Тут усі знають лиш те, що їм відведено знати, — подумав він. – "Порядок" — це система закритих, інформаційно обмежених людських душ. Навіть Компанієць — чи ненайважливіша фігура в акції перевтілення — не знав, хто насправді був йому за шофера. Тим часом водій-секретар повів авто слідом за білим мікроавтобусом до під’їзду багатоповерхової кам’яниці. Вони виїхали на автостоянку в цоколі будинку.
Ліфт підняв їх на шостий поверх. Іван Іванович зупинився перед дверима з табличкою 666.
— Це Компанійцева квартира, — сказав він. — Якийсь час вам деведеться в ній пожити.
— Ви забули, що разом з тілом Родіона я отримав і його пам’ять, — нагадала лже-Особа. — Навіть якби ви мене не привезли, то я приїхав би сюди міським транспортом. У кишені моїй лежить ключ саме від цієї квартири.
— Авжеж, авжеж, — погодився керівник Центру. Мить повагавшись, він поцікавився: — А як ви почуваєтесь? Чи зручно вам у цьому тілі?
— Добре почуваюся. Адже плоть ця належала моєму онукові.
— Славний хлопець був. Ми його добре виховали...
"Виховали... — подумав Тищенко. — Стільки всілякої полови в голові!"
— Чи охороняється Центр перевтілення так само надійно, як ми з вами? — поцікавилася лже-Особа. — І хто, крім вас, там порядкує?
— По-перше, про нього ніхто не знає. Але охорона там є. По-друге, господар я один. Щоб скористатися будь-яким із приладів, не кажучи вже про сам апарат перевтілення, треба знати цифровий код. А він отут. — Іван Іванович клепнув себе пальцем у чоло.
— Але ж є людина, якій усе відомо, — нагадала лже-Особа.
— Усе, крім коду. До того ж кооператив, що ним керує та людина, перебуває на межі руйнації. Грошова ін’єкція за послуги провідника становища не виправить. Досить зачекати день-два, і людина та сама запропонує співпрацю. Якщо ж її ліквідувати, то потрібен буде новий провідник, а це зайвий свідок. Практика показала, що краще мати справу багато разів з одним типом, аніж по разу з багатьма. Втім, як ви скажете, так і буде.
То був двокімнатний номер типового тризіркового готелю. Тищенко хоч і мав усе те в Компанійцевій пам’яті, проте його власна духовна сутність уже за звичкою оцінила ситуацію так: якщо доведеться тікати, то найкраще через балкон.
Дівчина дивовижної вроди (в ній поєднувалися слов’янські риси з тюркськими) дивилася на нього з сусіднього балкону. Він кивнув їй. Поруч із ним стояли водій-секретар та Іван Іванович. Сусідка відповіла стриманим усміхом. Либонь, вона здогадувалася, якого поважного птаха сюди занесло. У сталево-сірі кітелі вбиралися тільки верховоди "Порядку". На великому пещеному обличчі керівника Центру перевтілення майнула добродушна усмішка, мовляв: "Ця красуня тепер твоя".
...Була ніч, у прочинене вікно зазирав місяць.