Олесю, швидше! От велосипед. Прошу. Швидше. Ах ти, господи!
Ольга. І візьму! І візьму! Подай сюди велосипед! Ти! Подай!
Шелудько. Слухаю, слухаю! (Біжить до велосипеда).
Ольга. Ух, ви! Ви тільки на те й здатні, щоб велосипеди подавать. Ганчірка! (Повертається і в гніві йде назад у сад).
Шелудько. Олесю, куди ж ти? А доганяти? (З велосипедом поспішає за нею). Олесю, я ж подав, їдь, дитинко. Дожени їх,, поганих! Олесю! (Зникає наліво).
Родіон сидить, посміхається.
Лобкович (що весь час слідкував за сценами в саду). Родіоне!.. Іди сюди.
Родіон (легко, жваво підводиться й весело йде до батька). Що скажеш, тату?
Лобкович. Сідай, побалакати треба.
Родіон. Невже серйозно? Я сьогодні в такому настрої, що, мабуть, на серйозність не здатний. Занадто вже хороший день! П'яний якийсь... Ну, все одно. Спробую. Тільки не довго? Га? Щось мені не сидиться. А ходити можна? Хочу рухатись.
Лобкович. Посидь. Очі чого червоні? Не спав? Родіон. Не спав. Ну, в чому річ? Викладай. (Любовно обіймає батька).
Лобкович. Ти хочеш женитися на цій... дівчині? Родіон. Хочу, батьку. Лобкович. А вона?
Р о д і о н. А вона... Вона ще не хоче. Так і чув, що про це розмова буде! (Сміється).
Лобкович. Не хоче? Гм? Через що?
Родіон. Через що? Значить, не любить так, як треба. Але, до речі, ти гроші мені даси завтра? Я квартиру все ж таки на двох лаштую. А раптом полюбить? Га? (Сміється). Раптом візьме та й полюбить!
Лобкович. Ти чого такий радісний?
Родіон. Силу велику чую! Колосальну силу! Все ніпочому, батьку! Ти що: бачив, що вона з цим поїхала кататись? Так? Та він же щеня проти мене! Що гарний? Так є ж сила більша за красу. Хай їде, хай! Побачимо! Комік!
Лобкович. Так. А грошей я тобі не дам.
Родіон. Через що?
Лобкович. Не можна тобі на цій дівчині женитись. Родіон. Чому так? Лобкович. Не любить тебе. Родіон. Як не любить, не женюсь. Лобкович. Непідходяща.
Родіон. А це ми побачимо. Поживемо, придивимося. Підійдемо — добре. Не підійдемо — що ж робити.
Лобкович. Знов свою дурницю? Не вінчаючись хочеш жити?
Родіон. Поки вияснимо, батьку. Навіщо зв'язувати себе без потреби?
Лобкович. Дурниця! На такий шлюб згоди не дам.
Родіон. Та^що тобі сьогодні, тату? Вчора ще ти не так ставився до цього питання.
Лобкович. Вчора, вчора! Вчора теорія, а сьогодні діло.
Родіон. Так і треба, мені здається. Що кажеш, те й роби. А то для якого ж чорта теоріял
Лобкович. Добре. Дивлячись, які теорії. Та й взагалі, ця... Прокопенківна до тебе не підходить. Ніяк.
Родіон. Мені чи тобі, батьку?
Лобкович. І мені, й тобі. Не дам грошей, і не підійде.
Родіон. Підійде. Все одно підійде. Та що з тобою, їй-богу, батьку? Чого раптом таке?
Лобкович. Того, що негарні речі взнав про неї. Обманює тебе. На гроші ласиться. Любовників мала. І мае. Та й сам бачив.
Родіон (добродушно сміється). Ну, я бачу, що розмова справді серйозна. Звідки ж ти взяв ці речі? Лобкович. Моє діло. Р о д і о н. А я не мав любовниць?
Лобкович. Дурниці! — не з хлопчиком балакаєш!
Родіон. Слухай, батьку, я не впізнаю тебе сьогодні, їй-богу. Вчора ще ти... .
Лобкович. Вчора, вчора! Вчора одно, а сьогодні друге. Вчора про любовників не знав.
Родіон. Та які любовники?
Лобкович. А от такі, як от цей, що поїхав.
Родіон. Нісенітницю ти, батьку, плетеш, вибач мені.
Лобкович. А блідий чого? Чого блідий? Сам віриш.
Родіон. Та що з того, що були чи не були любовники? Мені яке до того діло? Мене вона любить? Коли любить, то ніяких любовників не буде. А що були, то це ще й краще! %
Лобкович. От як? Навіть краще?
Родіон. Щоб ти знав! Значить, з одвертими очима вибиратиме. Сама може бачити, що бере.
Лобкович. А чого ж ти блідий? Чого хвилюєшся? Коли краще, так радій.
Родіон. Блідий того, що... спадщина батьків гарчить мені! Задоволений? Так, блідну, коли тільки думаю про це, признаюсь. Але ось тут, уже зараз... Сміюся з цього! (Сміє-ться, ходить).
Лобкович. Ну, годі. Вибачай, що потривожив. Іди грай. Потім.
Родіон. Мені плювать на вашу жіночу "честь". Не в тому честь жінки, що були чи ні в неї любовники, а в її людському достоїнстві, в її людських якостях! Мені в ній не •"честь" її потрібна, а жона, а людина, з якою я хочу дружно й чесно прожити життя і дітей родить.
Лобкович. Я тільки раджу.
Родіон. Добрі мені поради! Та й пізно ти схаменувся радити, батьку, пізно. Це треба було робити п'ятнадцять-десять літ назад, як я ще вступав у життя. Та й не тобі, прости мене, радити. Не тобі! Коли ти сам не міг збудувати свого життя, то не маєш права радити. А тим паче, так, як ти це робиш. Подивись на життя Насті, Ольги. Чого ти не порадив їм улаштувати своє життя так, щоб не було у них цієї каторги? Чого?
Лобкович. Про це у матері їхньої питай.
Родіон. А ти їм хто? Не батько?
Лобкович хоче ніби крикнути щось, але спиняє себе, швидко наливає
коньяку і п'є.
Родіон. А чого ж ти сам склав нашу родину так, що всі живемо ворогами? Чого?
Лобкович. Родіоне, годі, замовчи!
Родіон. Ні, не замовчу! Я давно збирався сказати це тобі та матері, та жалів. Ви як нас родили? Як? Будучи ворогами? Ненавидячи одно одного? Знаю! Все знаю! Ви закохались, повінчались і думали, що все зробили для того, щоб мати право родити дітей. Так? І нас так учите?
Лобкович. Годі, кажу, Родіоне! Іди собі.
Родіон. Ні, я не піду! Але коли я спробував сказати матері, що вона губить Олімпіаду, зв'язуючи її з людиною, невідомою їй, то мати висміяла мене і аж розлютилась. Вона вважає диким і безумним вибирати собі товариша на все життя, узнавать його, перевіряти перед тим, як родити з ним дітей. Це дико, по-вашому? А не дико, не злочинно родити дітей з людиною чужою, незнайомою, частю ворожою й ненависною? Не злочинство? Ні?
Лобкович. Ти не можеш нас судити!
Родіон. Ні, можу! Можу й маю право! Маю право, бо ви багато одняли у мене. Можу,— бо й тепер однімаєте. Тепер, коли я гірким досвідом, стражданнями, поневіряннями виробив собі свої правила, ви забороняєте мені жити по них, насилуєте мене. От ви, батьки, ви дійсно не маєте права судити нас, бо ви нічого в цьому відношенню не зробили: ви примушуєте нас, дітей, роками вчити нікому й нічому непотрібні різні латинські та грецькі мови, ви десятки літ — десятки літ! — вчите нас, щоб ми могли потім мати службу, писати якісь папірці, а для того, щоб улаштувати свою сім'ю, щоб могли вибрати людину, з якою треба прожити все життя, цього ви нас ні одного дня не вчили. Подумай сам, подумай: чи не жах це?
От ти, професор, тридцять літ ти вчиш студентів всяких юридичних хитрощів, хоч би раз сказав цим хлопцям, як треба шукати дружину, що треба для цього знати, вміти, що треба їм, щоб не покалічити ні свого, ні чужого життя. Ні разу ж не сказав? Правда? Ні ти, ні другий якийсь професор. Такої науки'немає у вас в університеті? Правда? Навпаки: ви, батьки, ви вважаєте себе достойними похвали, коли пускаєте до шлюбу своїх дітей цілковитими неуками, невин-нятками. Це зветься у вас "чистотою, незайманістю, свіжістю". Та я, що шукаю у своєї жінки свідомості, щирості, святості в акті рождіння дітей, я в вашій "чистоті" тільки зло й злочинство бачу! Так, злочинство! І через те я сам не хочу бути ні злочинцем, ні каторжником, який родить,дітей каліками! Мої діти будуть... Що з тобою?
Лобкович, поклавши голову на руку, що лежить на столі, беззвучно
ридає.
Родіон. Тату, дорогий мій, близький, рідний, прости ти мене, подлого, прости, ради бога! Тату!.. Батьку!
Лобкович махає рукою, щоб Родіон ішов собі.
Родіон. Ну, прости. Забудь. Я схвилювався. Це моє болюче місце. Не хотів тебе образити. Тату!
Лобкович (стихає. Встає, одвернувшись). Нічого, випив зайве. Не звертай уваги... Ти маєш рацію у многому. Роби, як... вважаєш чесним. Але пам'ятай. Як коли-небудь... Словом, пам'ятай. (Іде в дім).
Родіон схвильовано ходить по терасі. З улиці, з велосипедом у руках, з'являється Прокопенкова, весело кричить:
— Добридень! Уже приїхала! Швидко, правда?
Родіон (збігаючи). Через що? Що трапилось?
Прокопенкова. Нічого. Скучно стало. Я взяла та й повернула назад. Ух, Вукул десь там, мабуть, лютує, шукає мене. Хай! Ми, розумієте, поїхали наввипередки. Він випередив. А мені вже й раніше нудно стало. От я взяла, потихеньку й повернула назад, та й гайда додому. Добре зробила? Добре?
Родіон. Гм! Коли б це ви зі мною зробили, я сказав би, що не зовсім добре.
Прокопенкова. А коли з Вукулом? Га?
Р о д і о н. Та й з ним... не варто б.
Прокопенкова. А ви ревнували? Признайтесь. Ревнували?
Родіон (уникаючи її погляду). Ну що ви!..
Прокопенкова. Ох, брешете! Я ж бачила ваше лице, а надто посмішку. Знаєте: Олексій Захарович раз у раз грозиться вбити і'ніколи не вб'є, а ви ніколи не грозитесь, а швидше вб'єте.
Родіон (злякано). Ну що ви? Дурниці!
Прокопенкова. Правда. Знаєте, коли я оце їхала, то раптом згадала ваше лице й особливо оцю посмішку. І тут же подумала це. Уб'єте.
Родіон. Ну, що ви? А через що скучно стало?
Прокопенкова. Ах, яке ловке питання! Через щось! (Бере його руку й гладить). Як у вас сьогодні страшенно очі блищать. І це я згадала на велосипеді. І страшенно захотілося до вас. Нудно мені якось з ними, швидко стомлююсь.
Скажіть, Родіоне Тимофійовичу, ви справді щирий чоловік і такий... такий, яким виказуєте себе? Чи ні? Правду мені скажіть.
Родіон. Через що ви це питаєте? Прокопенкова. Так. Потім скажу. Скажіть спершу
ви.
Родіон (помовчавши, тихо). Ні, не такий, Калерія Семенівна. Це та посмішка навела вас на це питання? Прокопенкова. Атож.
Родіон. Ні, не такий. Хочу бути таким. Всею душею не хочу бути таким, як батьки. А чи досить же цього? Не знаю. Ех, Калерія Семенівна! Все життя я борюсь з собою. Ви знаєте, я раз трохи в монахи не пішов. Правда! Два роки толстовцем був. Океан води вилив на себе по системі Кнейпа й інших. Цілий рік щоночі години по три простоював гояими коліньми на дрібних камінцях. Все виганяв із себе духа батьків. А в один прекрасний день візьму і... Ну, добре. Ходімте грати.
Прокопенкова. Ви — чудний. Знаєте: ви — чудний! Я тільки сьогодні, оце тепер зрозуміла це. Знаєте, я ніяк н$ можу забути вашої посмішки й очей.— Не можу передати, що я побачила, але, розумієте, стоять вони переді мною. І зовсім ви інший. І уявіть: кращий. Атож, кращий.
Родіон.