Ніби зняла дівчина з неба дві зорі та й грається ними, як жаринами.
Тарас з гордощами:
— Років за два буду маляр!
Ступнула раз ближче.
— А що вже, як маляр? — хвиськає лозиною об дорогу.
— А як що? Що схотів, те й намалював: схотів — дерево, схотів — хату, а схотів — козака. Зароблю грошей — поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю лілеями або барвінком, а на дверях... козака змалюю на стіні. — Тихіше: — Тебе змалюю та й приб'ю в хаті. Хочеш?
Дурно дівчина здержувала радісну осмішку, розтягало губи, як руками.
— Таке ти й вигадаєш! — А сама ступає ближче, ніби хоче у вікно заглянуть. Прихилила очі до битого вікна:
— А як тут страшно! Як ти тут ночуєш? Я нізащо б не ночувала — а ще згадавши того странника, що тут помер. Як це було? — Оксана сіла поруч на призьбі. Тарас якнайстрашніше почав розповідати про те, як того літа упрохався переночувати в школі якийсь мандрівний ченчик і як на ранок найшли його мертвим. Од страху дівчина почала тулитись до хлопця плечем. Тарас одразу змовк. В одного і в другого в грудях гуло, як у млині. З хати чути було гупання, п'яні вигуки, пісні.
Нехай буде отакечки,
Сидіть, діти, у запічку,
А я піду до дяка...
— Тарасе, бідний ти — у тебе сорочка не біла.
— Де там буде вона біла — третій тиждень як надівана.
— Немає кому випрати, бідний ти! — Почала легенько гладити своєю рукою руку Тарасову.
— А чи правда, що ти собі стелеш камінь у голови? Тарасові пригадались мрії про "зірочку", хотілось
почати, і було соромно, і не знав як. Почав хрипко,
таємниче:
— Знаєш оту пісню: "Ох зійди, зійди, зіронько моя вечірняя"?
Нишком:
— Ну, то що?
— Зіронька — то це ти!
— Як же це?
— Зіходить, як ти виходиш проти череди.
Дівчина і здивувалась, і засоромилась, і зраділа:
— Таке, прирівняв! Чим же я до неї подібна?
— Така гарна.
Загорілась:
— А от, кажуть, Ткаченкова Варя краща.
— Немає кращої за тебе! — авторитетно і гаряче промовив Тарас.
— На всю Кирилівку? — зраділа Оксана.
— І на всю Кирилівку, і на весь світ!
Дух забило Оксані в грудях, очі засяяли, насилу зітхнула: важко, гаряче.
— Коли так, то за це я тебе, Тарасе...
Не доказала. Обоє здригнули і розсунулись. Обом стало жарко. Обоє пекли раків. Оксана ляскала хлудинкою об долівку, Тарас видивлявся в землю, мов у дзеркало.
... І-гу —
Загнув батько дугу,
А мати супоню... —
з виском вигукували п'яні молодиці.
Раптом Оксана скривилась — зверх одного рум'янця, ніжного і тихого, наплинув густий, червоний сором.
— І як їм не сором? А ще жінки! — з огидою промовила вона і додала: — Ти, Тарасе, не ходи туди...
Знову кинулась: чередники хльоскали батогами, підганяючи останніх у череді корів. Якось не помітили, коли почала йти, ішла й пройшла перед очима вся череда.
— Моя матінко! Це ж мені буде! — Схопилась, кинулась, не прощаючись, бігти і знову спинилась.
— Ти коли думаєш у Лисянку?
— Скоро. Діжду неділі і піду...
— Ну, то ще побачимось.
Огріла очима, осяяла, побігла, шумлячи спідницею. Трохи згодом на все село задзвеніла пісня:
Ох, зійди, зійди, зіронько та й вечірняя,
Ох, вийди, вийди, дівчинонько моя вірная.
Тарас сидів і думав: "Ще й краще, що я сирота, що хочу — роблю, куди хочу — іду. Хоч я сирота — сирота щасливий..."
Билося серце, і грала кров од передчуття чогось в житті радісного, могучого. Тремтіла в ньому могуча, чарівна сила.
Хмари куряви, що були збиті чередою, помалу сідали. Виявлялось небо і зорі. Небо було темне, мов закурене димом, а зорі — гарячі, золоті, мов жагучі юнацькі очі.
В дяка співали:
Копав, копав криниченьку
В зеленім саду, —
Чи не вийде дівчинонька
Рано по воду...
Хлопцеві мрії зразу увірвалися, йому чогось прийшло в голову: треба переховати халявки, щоб дяк не вкрав часом. Перед дверима загадався, щоб дяк не побив при людях, далі сміливо: "Чого мені боятися — здачі дам! Після — піду!" В хаті повно диму. На карнизі горів каганець, як далека зірка. Коло порога на соломі спав п'яний кобзар. Коло його ніг — поводир скулився, як цуценя. І гості, і господар сиділи рядом на полу, співали.
— Ага! Прийшла-таки коза до воза! — промовив Бугорський, углядівши Тараса.
— Заспокойтесь, я зараз піду! — одказав Шевченко, швидко витягаючи з-під припічка свою залізом ковану скриньку. Раптом:
— Це хто ж у моїй скриньці одбив замка?
В хаті стихло. Тарас швиденько одчинив скриньку.
— Так і є! Це ви, пане дяче, взяли мій товар?
Один з гостей, сільський п'яничка Іона, тоненько зареготав:
— Пішли твої, Тарасе, халявки на закуску!
Тарас згадав порося: так, он де воно взялося! Обурення аж загуло в грудях:
— Страму вам немає — оддайте мій товар!
Дяк по-злодійському осміхався, оглядаючись на всі боки:
— Халявки тобі дано за те, що ти читав у Малодіда по мертвому, а що тобі дають за те, то дохід дяківський, мій! Второпав?
— Та ваше ж вам оддано: я ж копу грошей передав вам, а товар чоловік мені подарував, побачив, що я у вас другий рік ходжу босий! Це так по-божому? Це так вичитали в святих книгах? Читаєте людям, щоб не крали, а самі крадете.
Дяк вирвався з обіймів свого приятеля, скочив з полу, заскреготав зубами:
— Ану, мовчи, тобі кажу! Єретик! Тебе спалити треба, ти безбожник! Змій!
— А ви — самі злодій! Украли в мене...
Дяк кинувся на хлопця, як звір, і, ще не добігши, махнув, аж сам спіткнувся, рукою, зачепивши Шевченка по щоці.
Хлопець вирівнявся, в очах блиснули гострі огники, зиркнув на пляшку, на рубель, що лежав на припічку.
— Ану ще?
— Що? Мало? На тобі ще! — Дяк замахнувся, щоб ударити знову, його за руки вхопили гості.
— Та й нащо це? Краще — миром. По чарці випиймо та й уся рахуба. Помиріться, поцілуйтесь.
Дяк рвався з рук, хитав головою, махав руками:
— Пустіть!.. Сокрушу, акі... Який-небудь попихач... раб... Що він собі думає, що він розумніший за мене. Що він чуб угору зачісує, що він свій драний капелюх перешив на панський лад, то думає — панич? Мразь! Попихач! Раб лукавий і лінивий! Мало я поров тебе різками... Пустіть мене, я йому зараз, цеї минути одсиплю сто... ні, двісті...
Тарас як зціпив кулаки, так і стояв нерухомо, як камінь. Здається, щось думав. Далі глибоко зітхнув, вголос:
— Ну, підожди ти, чортів дяче, ти мене будеш пам'ятати!
— Що, спалиш? Люди добрі, чуєте: він хоче мене спалити! Це розбійник! Це гайдамака! Ви його не знаєте... Він усе може. Він свого дядька хотів спалити. Бідний чоловік тепер не спить.
Шевченко хряснув дверима і вийшов із хати. Перейшов сіни, зайшов у клас. У класі тхнуло мишами, житніми сухарями. В темряві видно було довгий незграбний стіл, ослін коло нього, довгі лави під стінами. Стіни оббиті малюнками із біблійної історії. В кутку — ікона: Христос благословляє дітей. Перед іконою — лампада. Під іконою на залізному гаку — пучок різок. Причуваються хлопцеві дзвінкі голоси: бу-ки-аз-ба, віди-аз-ва. Далі пронизуватий дитячий виск, виляски і угнивий, буркотливий бас: "Помні день суботній..." Ой-ой-ой! Скільки пережито!
Шевченко сів край столу. Що він не буде тут і дня більше, — це вже вирішено. Стоїть друге питання на черзі: як достойно оддячити тобі за науку, благий учителю і наставниче... Дивився у бите вікно на зорі. Чекав. Знову чути було співи, знову земля гула од танку, знову регіт... Далі рипнули двері, ринуло п'яним сміхом і гомоном з хати... Знову двері хряснули. Затихло. Хлопець вийшов у сіни, тихесенько прочинив двері в хату. Догоряє каганець. В хаті тихо, тільки чути різноманітне хропіння. Один гість — під лавою, другий — на полу. Пан-хазяін простягся на соломі коло печі. Хлопець тихенько вернувся в клас, висмикнув кілька різок, пішов знову в дякову хату. Там поклав різки на столі, рушниками зав'язав дякові ноги, потім руки, далі взяв різки, поплював на руки і почав чесати, не дивлячись по чому — по руках, по ушах, по лицю, по колінах.
Голосно, чітко, божественним голосом, причитував:
— "Помні день... суботній... єже... святити... його".
— Пробі! Рятуйте!
Дяк засіпався, щось мимрив п'яним голосом, качався по хаті, намагаючись встати, крутив головою, плямкав ротом... Одчитавши тройну порцію, хлопець плюнув і кинув побиті різки на дяка. Взяв свою скриньку, взяв дякову книжечку з малюнками (хай буде за халяви) погасив каганець і вийшов із школи.
Оглянувся на школу: прощай, проклята! Справді спалити тебе тільки. В селі всі вже спали. Тихими вулицями вийшов на широкий шлях, далі звернув на узгін, пішов між темними житами. Тихо й помалу, крадькома виявляли себе сонні жита, ніби хтось, підкравшись, здирав із них укривало. Глянув убік — палав уже край неба. Виднілась рясними садами в тумані Лисянка. З садів висунули голови, як сторожа, тополі. Як свати в рушниках, блиснули на церкві хрести.
Забув про школу Шевченко, думав за нове: яка-то доля буде в малярах! Мріяв: "Буду пильнувати, за рік, за два вийду на маляра, а там..." Роса пече босі ноги, скринька ріже плече... Не чує...
VI
Не так воно було, як думав Тарас. Замість того, щоб привчати учня до малярства, дяк зразу повернув хлопця на наймита: велів йому дрова рубати, носити воду, дітей глядіти. Тарас не знав, що в усіх ремісників так велося, що учень мусив років два-три одробити йому за хатнього наймита, а тоді вже хазяїн почне вчити його свого ремества.
Днів зо три попотиривши воду з Тясмина на круту гору, Тарас запитав дяка:
— А коли ви почнете мене вчить малювати?
— Швидкий ти хлопець, так уже і вчи. Спершу ти мені послужи за науку років три, а тоді вже я буду вчити. А то навчи тебе зразу, то тоді чорт тебе й бачив. Порядку не знаєш.
Тарас побачив, що з такої науки добра йому не буде. Покинув цього маляра — пішов до другого в село Тарасівку. "Цьому хоч і робить буду, то принаймні маляр, кажуть, на всю округу..." Аж і тут Тарасові не пощастило. Славний маляр подивився Тарасові на ліву долоню і рішуче промовив:
— Ні, хлопче, я не візьму тебе за учня. Серце Тарасові стиснуло:
— Чому, дядюшко? Я б слухався вас, я б шанувався, робив би все, що звеліли. Прийміть!
— І не проси — не прийму.
— Та чому ж не приймете?
— А тому, що все одно маляра з тебе не буде. Та не тільки маляра — не буде навіть шевця або бондаря. Талану немає в тебе, долі. Нічому ти не здатний. Іди в старці.
Мов по голові чим ударив він хлопця цими словами.
"Невже справді ледащо з мене?" — аж на душі похололо.
Пішов Тарас смутний, приголомшений.