Ніхто й не бачив, і не здогадувався, як просмолював мішка, готуючись до польоту.
Щасливо зеленіло й щасливо опадало листя — минув не один рік. Кілька разів йому доводилося спиняти хмари, викликати дощ, і навпаки — тучі розганяти, не кажучи про те, що виправляв, людям вивихи, складав кості, обкладаючи їх лубом, коли хтось ламав руку або ногу, й допомагав худобі.
Ось настала безсніжна, з лютими морозами зима. Дороги вкрилися грудою, поля закострубатіли. Озимина вимерзла. Якою ж буде весна?
Село захвилювалося й не давало Планетникові проходу: зима без снігу — рік без хліба. Він нічого не міг порадити, бо такої голої безсердечної зими ще не пам’ятав, а тому вирішив, що-з весною неодмінно спробує піднятися в небо на просмоленому мішку. Жорстока непогода посилювала його бажання, і воно стало пристрастю. Сплів міцні посторонки, а з лози корзину. Прив’яже посторонками корзину, як прив’язував до хустинки камінчика. А чим наповнити просмоленого мішка — вітром чи димом? Вітер невидимий, повсюдний, тому його нелегко зловити й приручити. Ліпше димок. Спалить гречанку — дим з неї густий, чорний. Напустить у мішок, зав’яже, а тоді в корзину — і вітер понесе…
Планетник уже бачив, як, зринувши в небо, осідлавши хмару, підіймається, стає і стоїть над громом і як хмара, покірна його волі, повертає туди, куди її спрямує.
Він потайки позносив у печеру посторонки, корзину й гречанку. Дуже остерігався, бо замислив нечуване серед людей, які лише в казках літали на килимі-самольоті, а він наважився здійснити казку. Ні разу не подумав, що може впасти й розбитися. Нітрохи не жалів себе, ні свого життя, а думав, як, опинившись коло сонця, коло місяця і зірок, буде керувати погодою. Не зламає зими й літа, весии й осені — він тільки допоможе родити землі. Думки й почуття з’єдналися в порив — зробити, змогти.
Тим часом настав березень. Сухе, кострубате груддя розмерзлося. Подули бурі. Не задзюркотіли струмки й потоки. Чорні вітри підіймали розмерзлу землю і, вириваючи коріннячко озимини, крутили й розносили, розкидаючи по світу. Сонце зовсім пропало, зникло: серед білого дня було темно. Ревіли корови, іржали коні, мекали вівці. Люди поопускали голови — страшний суд настав…
Найбільше свято — воскресіння трави — було сумне, як похорони, бо трава і не зійшла.
Хоч би жменька, хоч би крапелька дощу! Берези викинули сережки, і вони поскручувались. Ліщина й не бралася бростю. Ліс і сади — немов скелети. Нема роси — гуде чорна буря.
Треба починати сівбу. Планетник вибрався в поле. Розім’яв грудку, понюхав, а вона не пахне ніякими соками. Занурив руку, набрав землі — холодна, наче камінь, і як мертва. Вернувся з поля, думаючи: "Озимину пересівай, ярину сій — час, пора, а земля не хоче… — і постановив: дочекається, пересіє, обсіється й тоді підніметься в небо, щоб осідлати хмару. Село теж чекало, потерпаючи.
Вітри втихомирилися, земля степліла, і він почав роботу. Всі обсіялися. Поля і городи волали дощу. Дощу! — волали трави й дерева. Люди з ранку й до ночі товпилися на Планетниковому подвір’ї:
— Наклич дощу! — благали його й матір.
Він вибрався на гору над озером. Люди стояли внизу, на греблі, а він стояв на шпилі, на камені і весь у білому, у білій сорочці, в білих штанях, височів, звівши своє гартоване лице до неба. Зняв руки й почав боротися за дощ. Пасма білого волосся тріпотіли на його голові.
Дощ закрапав. Спочатку дрібний, теплий. На очах зазеленіли береза й ліщина — ліс і сади відроджувалися. А дощ не вщухав, цебенів, як із прорваної гатки. Заблискало, загриміло — це недобрий знак, бо гілля голе. Лило тиждень. Озеро вийшло з берегів, зламавши греблю. Річка теж вийшла з берегів, затопивши городи. Перестало лити — відразу почалася спека. Сонце палюче, мовби вихопилося з горна. Надворі наче в кузні — шкварчать кущі й бур’яни. На городах, у полі ніщо не виткнулося, не проросло: то його залило і притовкло, а потім вхопило у цілець — земля рівна, як збитий тік, і гаряча, як піч. Колеться, репається і зяє, вишкірюючись, наче мрець.
"Пора летіти, — подумав Планетник. — Дочекаюся вечора, піду в печеру…" — і готував кресало та губку.
Та люди його випередили. Вони заремствували. Спочатку тихо. Потім голосніше. Хто винен, що зима була без снігу? Чому довго не падав дощ і полилася злива? Хто винен, що залягла спека?
Їх ніхто не скликав — зібрав відчай, і вони громадою прийшли до Планетника. Старі баби розмахували коцюбами, чоловіки були з сокирами, вилами, ціпами й косами, молодиці із заступами й прачами, діти з каміняччям.
— Це ти! Ти в усьому винен — ти знаєшся з нечистою силою! — загукали, як в одне горло.
Він вийшов на поріг. Босий, у вишиванці, штани на очкурі — звичайний, як і вони. Хотів щось сказати, але на нього посипалися камінці, погрозливо наставилися кочерги, вила, ціпи, сокири.
— Хмарник! Бурівник! Смерть йому! Смерть!..
Над’їхав пан у малиновому кунтуші, а з ним і піп у чорній рясі. Вони не втихомирили село.
Пан сказав:
— Скараємо, але без самосуду.
А піп проголосив:
— Спалити.
…Вечоріло. Його закували — не боронивсь. Повели в холодну. Село повалило з подвір’я, пильнуючи, щоб часом не обернувся у вовка чи у птаха й не втік. Зовсім стемніло. А в те, що він може обернутися вовком чи птахом, мабуть, не дуже вірили: прив’язали до спини дві свічки — не втече, нехай світить… А його вже стара мати побігла слідом, але спіткнулася у воротях, упала, ридаючи і б’ючись головою об землю.
Не було кому пожаліти ні Планетника, ні старої матері: народила виродка! Злі, сердиті, страшні люди… Очі банькаті, груди ходуном, руки трясуться і на лобах написано: ненависть і нетерпець.
Горять дві свічки, які несе на своїх плечах, — він освітлює дорогу, а перед ним темрява.
Пан і піп перемовляються в колясці: навезти, нарубати дров, припнути до стовпа! Ніч пересидить у холодній, а вранці почнуть…
Планетникова мати, припадаючи до землі, підвела голову, а перед її очима розцвів нарцис. Вілий, аж холодний — з материнських сліз. І вона почула голос:
— Бери мене: сторожа поснула, перед тобою відчиняться двері холодної, йди і випусти сина.
Планетник сидів у холодній і думав: "Я ніс засвічені свічки, а вранці сам згорю, — ну й дарма, тільки жаль, що не встиг злетіти у небо, не встиг…"
Мати зірвала нарциса, пішла й розкувала сина. Він узяв з її рук білу квітку й сказав:
— Я піду, мамо…
— Куди, сину? — запитала вона.
— Хіба ви не знаєте? Я казав вам ще малим. Піду і стану над громом.
Мати його поблагословила.
Серед ночі на горі над селом спалахнуло велике вогнище. Люди попрокидалися, побігли з' лементом на греблю й попадали від великого страху. З вогнища, яке сипало іскрами, в небо підіймалася куля. І в той час задзвонили дзвони. В далекому Острозькому соборі, на сільській дзвіниці… Маленькі, більші, головні — усі дзвони.
З настанням дня шукали Планетника, але не знайшли. Чи він розтанув у небі, чи запався в землю?
Як почув, так і передав я цю легенду — слово в слово з уст Олени Булиги, в якої квартирував у Вербівцях.
Завжди, коли мені тоскно, я згадую Планетника, вдивляюся в небо і чую: дзвонять дзвони.
11
Бокова стіна будинку.
12
Глей — мул, глина.
13
Віхоли — заметіль.
14
Немає розуму.
15
Тепла вода.