На самім кінці були чітко написані такі слова: Час 25 липня 1856. Гош. мон. Бібл. година 12 півн.
— Що се значить? — спитав здивований ігумен. — Що то за слова? Котрого нині?
— 25 липня.
— А отут хіба не той сам день?
— Той сам.
І, роздумуючи над тими словами, черці поглянули на рукопис.
— Котра година? — запитав ігумен.
— За п’ять мінут одинадцята.
— Гм... 1856, сього року, а Гош. мон. — хіба се значить Гошівський монастир? — міркував напівголосно сам до себе старець-ігумен.
— А Бібл. — може, то бібліотечна келія? — докинув бібліотекар, о. Спиридон.
— Боже, тут, може, щось недобре коїться? Може, наші священні мури мають нині стати свідком якого поганого, безбожного діла, що шукає скритості і думало знайти її аж у наших тихих мурах?
— Того нема чого боятися, о. Методію, — сказав відважніший бібліотекар. — Двері позамикані, а зрештою надворі така буря, кому ж би тепер хотілося підкрадатися аж сюди?
І як на доказ сих слів о. бібліотекаря завила буря, зашуміла грізно. Гори заграли стократним відгомоном громів, аж шиби задзвеніли в олов’яних оправах вікон.
— Нещастя і зло не спить! — промовив коротко і по хмуро о. ігумен. В тій самій хвилі світло на столі дивно якось задрижало, захиталося, хоч у келії було тихо, зачало слабнути, темніти і нидіти. Нарешті спалахнуло ясно і сильно і горіло потім далі спокійно одноманітним і ясним полум’ям, як і перед тим. Черці дивно якось переглянулися. На їх спокійних старечих лицях не видно було жадної зміни, жадної блідості, але серця їх мимоволі якось живіше і нерівно забилися страхом.
— Що робити? Хіба побудити братів і службу? — озвався ігумен і вже сягнув рукою дзвінок, коли о. Спиридон задержав його.
— Думаю, що не треба передчасно тривожитися. Мені все здається, що тут не грозить ніяка небезпека. Знаєте що, отче настоятелю, ходімо радше тепер самі до бібліотечної келії. Заждемо там до дванадцятої, побачимо, що там буде. Але я все думаю, що таки нічого не буде.
Старому, трохи вже здитинілому ігуменові тяжко було рішитися. Він. усе бачив якісь нечувані злочини, тому що в старості був дуже нахильний до містицизму. Але вкінці, взявши хрести зі святими мощами, свячену воду і кропило, рішився піти вслід за о. Спиридоном. О. Спиридон був молодший і сміліший, узяв лампу й рукопис і, шукаючи при боці ключа до бібліотечних дверей, подався наперед.
І знов надворі загудів вітер, зашумів, засвистав, і знов гори розревлися страшними голосами і відгуками громів, і знов задзеленькотіли шиби у вікнах, і знов таємно захиталося і немов прижмурилося світло, неначе сонце, щоб по хвилі ще ясніше як уперед блиснути ясним, матово-золотим оком. У тій самій хвилині годинник, дзвінко і проразливо шиплячи, видзвонив три чверті на дванадцяту. Обом стало знов, не знати чому, моторошно і сумно. Оба задержалися на хвильку в дверях.
— Наперед, о. Спиридоне, — повелів тихим, але спокійним голосом ігумен.
Двері за ними зачинилися, і оба вони щезли в вузькім, крутім монастирськім коридорі.
VI
СПОВІДЬ ОПІВНОЧІ
Бібліотечна келія в причілку монастирської будівлі; черці мусили сходити до неї по кількох темних вузьких східцях. Та келія була далеко старша, як сам монастир. Коли кільканадцять літ тому будовано новий монастир, тодішній ігумен не казав валити відразу старої будови, але будувати частими, а нову будову ставити на тих самих фундаментах, бо старі були ще цілком сильні й добрі. Не знати лише, з якої причини ігумен не казав на той час рушати бібліотечної келії. Він тільки запевняв, що вона порожнє ще й новий монастир і тому не потребує направи. Так говорили зрештою й муляри. Її грубі старинні мури, збудовані з твердого піскового каменя, не мали, видно, охоти признавати над собою власті зуба часу і стояли так твердо, так незрушно, як тоді, коли їх поставлено. Та келія мусила мати колись якесь інше призначення і була дуже давня. Різні знаки вказували на те, що попередній монастир так само добудовано до неї, як новий. Тому-то братчикам здавалося, що від неї віяло якимось таємним духом старини, що пронизував німо, але все-таки сильно серця не тільки молодих, але і старих монахів. Ще попередній ігумен, о. Атанасій, що вмер 105-літнім старцем, був у якихось дивних відносинах до тої келії, бо часто братчики бачили, вночі, як тихо, мов тінь, він посувався темними коридорами і щезав у ніші, в якій були двері до бібліотеки. І зараз потім було чути придушений скрип тяжких, залізом окованих дверей на заржавілих завісах, скрип, що пригадував стогін людини в годині скону. Нікому не вільно було входити до тої келії, а ключ від неї носив завсіди сам ігумен при собі. Аж коли черці, як усе, весело обходили соту річницю уродин о. Атанасія і обсипували його бажаннями та іншими доказами своєї любові, тоді старий ігумен, розвеселений трохи, віддав ключ від бібліотеки 25-літньому о. Спиридонові, що йно недавно постригся в черці. Але о. Спиридон запевняв усіх цікавих, що не знайшов у старинній келії нічого незвичайного, і незабаром про цілу історію забули. О. Атанасій умер, настав інший ігумен. Бібліотечна келія лишилася аж до сього часу під надзором о. Спиридона, який завсігди всіх запевняв, що не знаходив у ній нічого надзвичайного. Рукопис був першою несподіванкою.
Черці не без зворушення вступили в старинну келію. В її прегрубих, почорнілих від старості стінах було всюди повно ніш і фрамуг, у яких стояли тепер полиці з книжками. Видно, в тих фрамугах були давні ще входи, але з часом їх позамуровувано. О. Спиридон поставив світло на старинний стіл, вироблений штучно з грубих дубових брусів, і запалив ще дві свічки. Потім черці зачали пильно розглядати простору кімнату. Але, хоч як шукали, не знайшли в ній нічого підозреного. Уже й о. Методій зачав поволі заспокоюватися. Вітер усе ще свистав і гуркотав віконницями й брамою; ревіла буря, і грубий дощ шумів, ополікуючи стіни монастиря.
— Що ж нам тепер робити, о. Спиридоне? — спитав ігумен.
— А що робити? Сядьмо і заждімо до 12 години. Як не буде нічого, повернемо назад до келій.
Посідали, і за хвильку огорнула їх гробова тишина, немов грубий, непроникнутий мур. Світло горіло слабо і мелькало раз у раз то ясніше, то темніше, освічуючи похмуру кімнату. І знов поволі, під впливом тої гробової тишини, якась тривога обняла черців. їх кров, хоч холодна, зачинала нерівніше бити і вся спливала до грудей, до серця. Рука ігумена самохіть стискала ручку кропила, зануреного в свяченій воді, а о. Спиридон хапав раз по разу рукою за посвячений срібний хрестик на своїй груді, немов думаючи в потребі оберегти себе ним від злого духа і злих людей.
Старинний, заржавілий механізм великого годинника на стіні зашипів, зашаркотів і меланхолійним тоном, поволі вибив дванадцяту. А вслід за тим запанувала гробова, непроникнута тишина, котра немов зливалася в одно тіло з тою рівно грубою, рівно непроникнутою пітьмою, що нараз залягла скрізь природу.
— Слава богу, нема нічого! — прошептав, устаючи, ігумен, а груди його відітхнули свобідно, мовби позбулися немалого тягаря, що їх давив.
Але в тій самій хвилі почувся дивний, скрипливий тон зараз недалеко нього. Черці обернулися в німім здивуванні в той бік, звідки доходив тон, і в тій самій хвилі отворилися тайні двері, докладно вправлені в стіну, а яких при поверховім огляданні ніхто не встиг би відкрити. Темнота дихнула холодом із того отвору, і на її тлі зарисувалася велетенська, висока стать чоловіка в старому, та все ще доброму гірському убранні. Біле як сніг волосся покривало його голову, яку старець, мимо дуже старого віку, носив просто вгору. Лиця його в темноті не можна було добре розпізнати. Побачивши черців, старець не дуже здивувався. Сміло поступив кілька кроків наперед, закрив лице полою і в одну мить погасив світло, крім одної свічки, що розливала непевний, тремтячий блиск, який тільки з трудом опирався густій темноті, що зі всіх сторін налягала на нього.
Черці не могли наразі з диву прийти до себе і не спиняли таємного чоловіка в ніякім його кроці ані ділі.
Тим часом він, заходячи від світла, аби лице його лишилося в тіні, приступив сміло до ігумена, що стояв без руху, мов статуя, і сказав до нього:
— Всечесний отче настоятелю, вибачайте мені за ті трохи неприличні і незвичайні відвідини вночі; але я сподіваюся, що мені вибачите, бо я се роблю з вищої волі, як ви, певно, се й самі бачили на кінці мого пам'ятника. Я ж зі свого боку дуже тішуся, що мій сон не обманув мене і що врешті-решт наблизилася хвиля, коли не один тяжкий камінь має спасти з мойого сумління.
О. Методій стояв як укопаний. Своєю головою не міг ніяк зрозуміти тих слів, і в голові в нього все ходило ходором і мішалося, зливаючися в невиразний, напівсонний образ дійсності.
— Хто ви, чого вам тут треба? — спитав через силу ігумен прихожого.
— Сідайте лише, всечесний отче, — говорив прихожий смілим і виразним голосом. — Я не можу згодитися на те, щоб вистояли, коли я оповідатиму, — ви ж старий чоловік. Я виявлю вам усе, бо й прийшов сюди з тою метою.
Побачивши, що се справа з одною, живою і старою людиною, яка, мимо свого велетенського росту — чоловік був майже цілою головою вищий від не цілком низьких черців, — не мала ніякого злого наміру, ігумен відітхнув свобідніше, а о. Спиридон випустив свій посвячений хрест із руки і цікаво почав придивлятися прихожому, що, як здавалося, старався роздивитися в рисах його лиця. Та се йому не вдалося, бо прихожий зараз-таки попросив ігумена, аби був ласкав у чотири очі вислухати його оповідання і його сповіді. О. Спиридон мусив, рад-не-рад, віддалитися, засвітив собі одну з погашених свічок і, переходячи попри старця, умисне блиснув нею збоку в лице незнайомому, котрий того цілком не сподівався. І о. Спиридон заспокоїв свою цікавість. Він побачив виразніше лице незнайомого і з немалим здивуванням почув, що він уже десь бачив те лице. Пригадався йому той величний ріст, тільки не міг ще доглупатися, де саме бачив його. Коли о. Спиридон вийшов, прихожий поглянув за ним із виразом неохоти, заглянув навіть на коридор, чи чернець не хоче його підслухати, замкнув оковані масивні двері зі середини і знов зблизився з повагою до о. Методія, що сидів нерухомо на кріслі і стежив очима за кождим рухом старого.