Тільки якесь важке стогнання вирвалося з його грудей.
— Сину, що тобі? Чи сталося яке нещастя? — вже стурбований, промовив батько.
— Страшне нещастя! Страшніше, ніж я коли-будь міг надіятися.
— Що, що таке? Говори-бо!
— Все пропало! — з розпукою в голосі мовив Никодим. — Уряд знає про наше повстання, знає реченець, знає цілий план до найдрібніших дрібниць.
— А видиш! Не остерігав я тебе? Не говорив я, що то дурниця — оті ваші печатки, і змови, і втягання різних гулящих графиків, а? Ну, але скажи, відки ти довідався так напевно, що уряд знає все?
— Осип мені говорив от тепер.
— Осип? Ну, то в такім разі се брехня, — спокійно і рішуче мовив пан.
— Ні, таточку, не брехня! Осип сими днями був у Сяноці і розповів мені докладнісінько все, що ми задумуємо. Від кого міг се дізнатися? Адже від мене ні, від Гриця також ні, бо Гриць не знає сего всього.
— Але дещо знає? — перебив йому старий пан.
— Знає, — ледве чутно відповів панич.
— То недобре! Ну, та вже все одно. Говори далі!
— Те, що далі мовив Осип, таке страшне, що хіба сам чорт у пеклі міг се вигадати. Слухайте! Урядники постановили собі не арештувати нікого з нас, ждати спокійно вибуху повстання, але вже тепер пускають по селах наказ, аби в хвилі вибуху хлопи кинулися на двори.
— Боже мій! Що ти говориш? — скрикнув старий пан.
— В тій цілі комісари і старости потаємно скликають війтів і урльопників і видають їм накази. По селах мають стояти варти і не пускати нікого. А на випадок повстання — слухайте, таточку!..
— Ну-ну! — говорив старий пан, увесь тремтячи, мов осиковий лист.
— На випадок повстання вже розпускають таку вість, що з Відня понадходили запечатані накази до кождого староства і мають бути розпечатані аж тоді, коли вибухне рухавка. А в тих наказах нібито стоїть написано: позволити хлопам через три дні нападати на двори, мордувати, мучити, грабувати все, що їм сподобається.
Ті слова, висказані Никодимом холодно, різко, мов неохибний засуд, не прибили і не перелякали старого пана.
— Ну, се вже дурниця, Димцю, — мовив він. — Сього вони не зроблять. Сього ніякий уряд не зробить.
— А я боюсь, таточку, що зробить. Занадто люто вони ненавидять нас, щоб мали завагуватися і перед сим страшним ділом. А коли би не думали зробити сього, то пощо пускали би між хлопство такі поголоски?
— Як то, то й се ти довідався від Осипа?
— Розуміється.
— А йому хто говорив се?
— Не хоче сказати. Та нам байдуже, чи се говорив йому сам староста, чи комісар, чи який інший урядник. Досить, що там є така думка і комусь залежить на тім, аби вона розійшлася між народом.
Старий пан понурив голову. Аж тепер він почув, як його душу холодною гадюкою обкручувала тривога.
— Що нам робити, таточку? — питав Никодим.
— Роби, що знаєш! — прикро огризнувся батько. — Сам ти помагав заварити сю кашу, то сам думай, як її з’їсти.
— Ви гніваєтеся, а тут не пора на гнів. Треба робити щось. Треба рятувати себе й інших.
— Інших! Тобі ще інші в голові! — скрикнув батько. — Ах ти, непоправний ідеалісте! Інших рятувати! Ми самі на волоску висимо над безоднею, а ти ще інших рятувати збираєшся. І кого? Адже я певний, що з них самих хтось побіг до уряду і розповів усі ваші плани! Адже через духа святого уряд не дізнався про се.
— Ну, я думаю, що поки що не маємо ще чого так дуже боятися, — мовив Никодим. — До вибуху ще дві неділі. Зараз завтра я поїду до Сянока і остережу наших. Розповім їм усе і буду благати, аби відкликали повстання. Адже ж се грозить загубою не самим повстанцям, а всій шляхті, тисячам невинних людей.
— А я думаю, Димцю, що то дурниця. Наплюй ти на них! Нехай радять собі, як уміють, а ми завчасу забираймося відси і їдьмо за границю, хоч би тілько на Угорщину. Перебудемо там, доки не мине небезпека.
— Ні, таточку. Я мушу попробувати! Адже подумайте: три дні різні! Я здурів би потому, якби, не дай боже, справді прийшло до вибуху, а я знав би, що міг остерегти людей, запобігти сьому нещастю, і не зробив того. Се було б обридливо, нечесно з мого боку. Ні, я їду зараз завтра рано. Сам їду, ніхто нехай не знає, куди і до кого. Постараюся справитися якнайшвидше. Може, застану ще Дембовського в Сяноці, се було би дуже добре, бо в його руках усі нитки сходяться. Та сяк чи так, я верну за кілька день, і тоді поміркуємо, що нам робити далі. А ви тут...
— Ну-ну, вже ти не давай мені ніяких наук! — понуро мовив батько. — Я й сам буду знати, що маю робити. Тілько ти вертай швидко, поки ще проїзд можливий.
На тім і стало. Серед важких думок батько й син попрощалися і пішли спати, та довго ще один і другий неспокійно кидалися на ліжках, обмірковуючи, що їм робити в тих тяжких хвилях, які мала принести недалека будущина.
IX
Минули два тижні від того часу, два тижні страшної непевності і тривоги для старого пана Пшестшельського. Никодим як поїхав, так немов камінь у воду. Ні вістки, ні чутки про нього не було. А тим часом довкола вставали грізні хмари. Тривожні знаки показувалися скрізь. У селі йшли якісь потайні наради. Урльопники їздили то до Сянока, то до Балигорода, то по інших селах. Якісь незнайомі фігури показувалися в селі, заходили до війта, оминаючи двір. Сам, серед тої душної атмосфери непевності і вижидання, старий пан сидів, мов зачумлений у кварантані. Нуда його мучила, ніяка робота не йшла до рук, ніяка думка не клеїлася в голові. Весь день він ходив по покоях, мов неприкаяний. На подвір’я, на гумно рідко заглядав. На хлопів якось не то стидався, не то боявся й глянути. Панщина йшла по-давньому, люди молотили, віяли, різали січку, чистили стайні, зносили зерно до шпихлірів, але панові огидливо було навіть заглянути, що і як там робиться. Він знав, що молотильники дармують, що віяльники крадуть зерно мішками, несуть до коршми і пропивають, та його душа була розбита, знесилена, він не мав сили, ані відваги зробити порядок. Правда, раз, коли бачив з ганку, як один урльопник таки при ньому, без сорому і безбоязні, набирав з купи жита в мішок, він хотів зірватися і кинутися на провинника, та його зупинили слова іншого урлопника, що, немов не бачачи пана, вговорював злодюжку:
— Фе, Максиме! Не бери того! Не рушай! За пару день і так усе те буде наше!
Пан Пшестшельський аж задеревів, чуючи ті слова. Його неясні досі побоювання тепер стали перед ним зовсім виразно, мов грізний привид. Сон його не брався вночі, апетиту не стало. Він переживав страшні дні, посивів за ті два тижні, як голуб.
А Никодима як не було, так не було. Ані вісточки про нього! Ані вісточки про те, чи буде повстання, чи вже вибухло, чи відложене? Надворі сипав сніг, куріло, дороги в горах були непрохідні, заметі страшенні. Ані листи, ані газети не приходили до пана; він жив, мов у тюрмі, самі самісінький з своєю тривогою і мукою, серед тих понурих, злобних, як йому здавалося, хижих і наострених на його загибель селян. Що робити? Тікати з села самому, без сина? Чи ждати на нього? Ждати, та доки? Умовлений реченець вибуху повстання вже зближався. А що, як Никодим не верне і випадки заскочать його тут самого? Пан Пшестшельський надумався, що таки ліпше буде самому, поки живий та здоров, перебратися на Угорщину. Одного вечора він покликав візника і велів йому на другий день злагодити залубні і дві пари коней.
— Ясний пан хочуть десь їхати? — запитав візник, чухаючися в потилицю.
— Так, — мовив нерадо пан.
— А куди поїдемо, прошу ясного пана?
— На угорську границю.
Візник стояв і чухався, а помовчавши хвилю, додав:
— То буде трудно, прошу ясного пана.
— Чому?
— Заміть страшенна.
— Коби до лісу, а в лісі заметі такої нема.
— Ба, коби до лісу! — мовив візник, моргаючи значуче.
— Ну, а що ж, хіба се так трудно? Тягаря ніякого, дві пари коней.
— Та я не про теє... З снігом би ми якось порадили.
— Ну, а що ж там іще?
— Та не пустять нас.
— Хто не пустить?
— Люди.
— Які люди?
— Та от, хлопи. Хлопські варти.
— Які варти?
— Адже відучора по всіх селах на воротах варти стоять. День і ніч вартують. Нікого не пускають. Живої душі! Не вільно без паса, а як панів, то й з пасами беруть.
— Беруть?
— А так, арештують, в’яжуть — і до староства.
Пана Пшестшельського мовби ножем по горлі шелеснув.
От тобі й на! От і дочекався! Тепер клямка запала! Все пропало! Тепер він на ласці хлопства, може кождої хвилі ждати нападу, смерті. Йому пригадалися слова урльопника на тоці:"За кілька день усе те буде наше". У нього дух сперло в грудях. Він сидів, мов остовпілий, дивився тупо перед себе і нічогісінько не бачив. А візник усе ще стояв коло порога, чухався в потилицю, хотів, очевидно, сказати щось, та ждав лише, щоби пан заговорив до нього. Але бачачи, що пан мов і не видить його, він вкінці заговорив сам.
— Прошу ясного пана.
— Га? Що? Ти ще тут? — немов зі сну прокинувся пан. — Чого тобі треба?
— Та я би хотів знати, чи лагодитися на завтра в дорогу, чи ні?
"В дорогу! Яка ж то дорога буде? Ні, лишуся вже тут! Маю гинути, то краще гинути дома", — подумав пан і, перемагаючи себе, ледве чутно промовив:
— Ні, не поїдемо.
— Добре, прошу ясного пана. Я думаю, що се буде найліпше. Нехай ясний пан не їдуть нікуди. Там небезпечно, дуже небезпечно.
І він наблизився кілька кроків до пана і, боязко озираючися позад себе, немов лякаючись, аби хто за дверима не підслухав його, мовив притишеним голосом:
— Хлопи кидаються на панів, б'ють, зневажають... Ай! Боюся, що ще гірше буде. Відгрожуються страшенно.
— І наші також?
— Та наші не так, хоч є й між ними загорілі. Але по інших селах! Страшне щось лагодиться!
— Що ж, божа воля. Що бог дасть, те й буде, — мовив пан.
— Певно, певно! Та я боюсь, що буде страшне лихо. Коби тілько наш панич...
Він урвав. У старого пана, що сидів при столі, підперши руками сиву голову, бризнули з очей сльози, густі, грубі, як горох, і закапали на стіл. Візника вхопили вони за серце.
— Прошу пана, нехай пан не плачуть! — мовив він, приступаючи ще ближче. — Може, то ще так зле не буде.
Старий пан сидів нерухомо, а сльози лилися з очей, мов дві річки.
— Знають пан, — мовив далі візник, — я би панові щось порадив. Може би, воно так найліпше було. Нехай пан завтра, скоро світ, велять покликати війта, присяжних і ще кількох із громади, старших і поважніших.