Кобзина мати, сестра й Остап пішли провести нещасливу; а Кобза на самоті, схилившись на стіл, облився гіркими, потім устав і од щирого серця помолився богу… Теплая молитва звалила з його душі важкую гирю, і він трохи заспокоївсь…
Минуло кілька днів. Зіньці усе ставало гірш та гірш; горіла вона, неначе вогнем її палило, нікого не пізнавала, — і мусили її дуже пильнувать, бо уночі схопиться і сама не зна куди біжить, як навіжена.
Щодня навідувався Кобза до Зіньки; на його руках вона і душу богові віддала… Йому ж довелось її і поховать, бо од жалю мати занедужала, а чоловік не знать куди і подівсь. Покійницю, опріч Кобзи, його матері, сестри й Остапа, ніхто і на кладовище не провів. Бо у те урем'я наступили тяжкії часи на Вкраїні. Кожний одцурався од усього, що тільки єсть милішого на світі чоловікові: роду, худоби і кохання. У кожного одна була думка, одні заміри: оддячить лютим ворогам і оборонить святу віру і рідний край од своєвільних ляхів і дряпіжних ксьондзів…
Тільки що настав великий піст, так зараз скрізь по селах і хуторах стали пекти сухарі, різать кабанів на сало, і усі ті запаси розвозили по лісах, по пущах, і закопували в землю. З Рильська, Путивля і Білогорода повернулись бувалії козаки, що після побиванок під Кумейками, на Говтві і Стариці позаходили до якого часу в Московщину з Гунею і ще деякими ватажками. Понавозили вони з собою рушниць, пістолів, ратищ, щабель і великі запаси пороху і олива. А з Запорожжя понаходило-таки чимало братчиків-січовиків. Давали вони військову пораду, збивали народ докупи і наставляли сотників і тисяцьких…
Після великодніх святок гінці з Запорожжя дали звістку, що Богдан Хмельницький повертається вже од кримського хана і веде з собою орду, і щоб народ розходивсь по лісах і рушав ік Лубнам і Переяславу. Тільки й позоставались на страх божий при своїх дворищах старі і немощні, а останні розійшлись: деякі з дітьми помандрували у Московщину, а другі молодиці і дівчата поплелись собі за козаками.
Кобза з Остапом, помолившись богу, попрощались із своїми кревними і потягли з сіромами у гай. Простували вони до Лубен невеличкими купами, кожний по своїй стежці, бо були між їми такі люди, що направляли їх темними лісами, щоб не виявить сили перед ляхами, особливо стереглись вони, проходячи побіля замку князя Єремії Корибута-Вишневецького, того, що православний народ за його лютість прозвав кровопийцею.
VI
Недалечко од Лубен, над річкою Сулою, на високій горі із-за одвічного лісу виринали башти стародавнього замку князів Корибутів-Вишневецьких. По високому почорнілому даху, темних мурах, вкритих мохом і пліснею, по обвалених підпорах, що урем'я, неначе шашель, поточило, видко було, що не один вік минув, як стоїть ся будівля.
Рід Корибутів-Вишневецьких іде од Корибута, сина великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича, народженого от тверської княгівни Уляни Олександрівни. Князі Вишневецькі владали на Україні великими маєтностями: од границі царя московського до Києва і од річки Десни аж до Говтви понад Дніпром увесь край належав Вишневецьким і прозивавсь Вишневеччиною.
Князі Вишневецькі держали православну віру і були заступниками руського народу. Скрізь по городах і селах набудували вони монастирів і церков; за те ж і народ поважав їхній рід і під час якої незгоди йшов за своїм князем на оборону рідного краю і віри православної. Князь Дмитро Іванович Вишневецький у шістнадцятому віці служив московському цареві Іванові Четвертому і воював по його царському указу з татарами і черкесом. Князь Михайло Михайлович Вишневецький був жонатий з дочкою волоського господаря Раїною Могилою, двоюрідною сестрою київського митрополита Петра Могили. Од сього-то подружжя народився Єремія. Єремія після смерті батька зостався хлоп'ятком, і мати, щоб заборонити сина од латинства, оддала його на руки свому духовникові, архімандритові Густинського монастиря Ісаії Копинському [19]. Так господь же не протяг їй віку, і молодого князя оддали на руки його дядькові, католикові, Костянтинові Вишневецькому. Однак княгиня Раїна, вмираючи, зарікала сина не піддаваться католицтву. "Сину мій, — казала вона, благословляючи Єремію, — коли ти не покинеш нашої віри, то й господь милосердний тебе не покине, і благословіння моє по весь твій вік буде над твоєю головою; будеш ти і твій рід у багатстві і великій повазі у людей; як же не послухаєш матері, то я тебе прокляну з того світу, а бог і люди од тебе одступляться, і рід твій викорениться". Не послухався-таки Єремія матері, і так воно сталось, як вона йому пророчила: Єремія втратив своє багатство, а з смертю сина його Михайла, що був обраний на Польське Крулевство, урвався і рід Вишневецьких-Корибутів…
Єремія, хижий од рождення і вихований ще в єзуїтських школах у запеклій вражді ік православію, прийнявши латинство, став найлютішим гонителем православного люду. Князі Вишневецькі ніколи на Україні не проживали, а деколи тільки навідувались, бо владали ще великими маєтностями на Волині, Поділлі, Галиції й Литві. Єремія, як оженився з Гризельдою Замойською, переїхав у сей замок на життя з своїм посемейством. Не по своїй волі він тут осадивсь, були то заміри єзуїтів, щоб, орудуючи руками і силою князя, приневолювать православний люд до унії і запроваджувать латинство.
Тяжко докоряли у ті часи бідолахам дряпіжники ксьондзи; волосся догори підіймається, читаючи про ту незгоду літописну скрижалю, написану сльозами і кров'ю замордованих мучеників. З живих здирали шкуру, пробуравлювали очі, кишки вимотували, жили тягли. Церкви божі віддавали жидам на оренду, діти зоставались нехрещені, парувались невінчані, вмирали без покаяння, ховали покійників без християнського погребенія. Княжеські челядинці, яропужі [20] ляхи, вештались по містечках, селах і хуторах і, що схотіли, те й робили: забирали у селян останню худобу, на очах батька й матері насилували дочок, у церквах бенкетували і знущались над божою святинею… Нема на світі нічого лютішого і між хижим звіром, як ляхи, прибравши до рук силу, і чорт того не робив з горшками, що вони діяли з людьми… Після побиванок 1637 року під Кумейками і 1638 року на Говтві і Стариці стали ляхи запроваджувать унію і тож по лівому березі Дніпра. По приказу Єремії багацько вже захопили православних церков і монастирів і поперероблювали їх на костьоли і кляштори…
Переїхавши на Україну, Єремія на диво обновив предківський замок. З обох боків старої будівлі прибудував ще по крилу покоїв і з'єднав їх кружганками [21], а посередині ік саду над самою кручею неначе повис просторий ганок. Дуже закрашував будівлю той ганок, убраний наоколо і по східцях мармуровими обличчями і деревами з заграничних сторін, пересаджених у величенних діжках, окутих залізними обручами. Яких там між ними не було дерев, кущів: на іншім попростягались такі листи, що під одні три чоловіка сховаються од дощу, а на других такі дрібненькі, як пшеничні зернятка. Одно стовпом подралось догори або гадюкою скрутилось, друге кущем розпустило свої віти, і листва, неначе шовкові китиці, повисла аж до землі, а вся та зарость, вкрита цвітом і квітками і до шмиги розставлена купами, здавалась зачарованим садом — раєм земним. Дикі пущі, що оточували наоколо замок, тисячами рук перероблені на паркову садовину: сотні дубів, лип і кленини в кілька обхватів зрубано, і скрізь попростягались доріжки, порозкинулись грядочки і усяка квіточина. Здалека провели і зібрали родники, течії, і ціла річка води текла у сад, гула, як на лотоках, місцями переливалась по перекатах і гуркотіла, вливаючись у Сулу, а місцями великі бризки кришталевим стовпом стрибали догори і наливали сажалки, обложені плитовим камінням. Аж з Переяслава понавозили величезних каменюк і понакладували гори скель, ніби так сам господь їх поробив… По всьому саду назбудували гульбищ, печер, халабудок і усяких панських витребеньок.
Перед замком до Лубенського шляху, за останні чотири роки неначе який город збудувавсь. На просторому майдані, біля мурованого костьолу, стояли курені на три тисячі кварцяного війська та офіцини [22], чи що, задля дворової челяді і приїжджої шляхти. Од майдану йшла ціла вулиця шинків, корчем, яток з жидівським крамом. Оддаля од сієї будівлі, біля ставка, стояв ніби замок який, оточений лісом; то була княжеська псарня з стайнями і якимись офіцинами задля псарів, доїжджачих та ще якихось лакуз.
З того часу, як Єремія осадивсь на життя в Вишневеччині, гості ні на часинку не переводились; щодня одні виїздили, другі приїздили; щодня були й проводи і стрічі. Князі, магнати, значні пани і шляхетство, з жінками, з дітьми, приїздили з Литви, Крулевства, Волині, Поділля, Угорщини, Волощини і бавились цілими місяцями. Зо всього світу навозили у замок найдорогших напитків і з'їсного. Аж з Райну й Угорщини бочками провадили райнське і усякі напитки; з Ковеля меди, з Києва бакалію, од Дніпра і Дону всяку рибу, кав'яр, балики.
Гуляли ляхи, бенкетували, а народ бідував, знищився. У робочу пору тисячами вигонювали розкопувать дороги, гатить греблі, насипать розкати, розчищать садові парки. А щоб шляхта і челядинці князя не сиділи голодні, з кожної хати брали одсипного і десятину. Невелика ще біда сі побори, коли б не осоружна шляхта збирала їх; вештались вони по селах, неначе дряпіжна татарва, і часом заберуть усе до нитки, а деколи, як не сховається гарна дівчина або молодиця, то й їх прибгають.
Отак гуляли ляхи, порались ксьондзи, дуріли, казились, точили сльози і кров народу; їм і байдуже, що бідолахи допивають уже нестерпучу. Удача під Кумейками, на Говтві і Стариці зав'язала їм очі; не бачили вони, що наокруги їх діється, і в голову собі не клали, яке лихо стереже. От і теперечки понаїздили до князя гості: з Литви приїхав Олберт Радзівілл з панами і своїми челядинцями, усе шляхта; з Корця — родич Єремії, князь Корецький, з дочкою; з Немирова — князь Четвертинський, з Клевані — князь Чорторийський і багацько ще других значних панів з жінками та з дітьми і своїми маршалками.
VII
Найдорожчим гостем Єремії був князь Четвертинський. Ось яка тому причина. Князь ісповідував православну віру і кріпко тримався свого закону. Як біля його не заходжувались єзуїти, яких бісиків йому не підпускали, а нічого не вдіяли; та уже чого вони не зроблять, як до чого припаде, здається, і сам сатана не вигадає, іскушаючи праведників, що виковерзують ті єзуїти.
У князя Корецького була одним одна дочка, така гарна, уродлива, що кращої, здавалось, в цілім Крулевстві не було.