Бо земля була тим, без чого жити не міг. Чим більше землі, тим краще! Треба використовувати кожну нагоду, щоб ще хоч трошечки додати до свого клина! А тут же ж не трошечки, а двадцять п'ять десятин! Збожеволіти можна!
Взяти Григорія Федоровича, Хрисанфа Уласовича. Для чого їм та земля? Щоб орати, ростити хліб, пускати по ній плуги, букери, дискові борони? Де там! Це були купці, перекупщики, їм однаково, що купити і що перепродати, тільки щоб пахло зиском. Це люди без душі, без совісті, без бога. Безбожники, розбишаки з широкої дороги!
А в Северина Вакуловича бог був. Його бог — земля. Його богородиця — свята земелька. Його трисвятителі, сорок святих — зелені ниви від обрію до обрію. І ось, коли ці двадцять п'ять десятин були вже майже прирізані до його клина, на тобі отаку біду!
Пристрасні переживання, тривога звучали в голосі Северина Вакуловича. І це Кандиба відчув.
— Гаразд,— сказав він.— Бачу, що вам справді прикрутило по нікуди.— Фесько засунув руку в кишеню і залопотів там кредитками, неначе пальцем провів по аркушиках товстої книги — псалтиря28 чи євангелія. І підвів очі на Северина Вакуловича.— Коли вам справді потрібні гроші, то чого ж — позичити можна... Тільки з однією умовою.— В кишені знову заспівали тугі кредитки...
— Які там умови! Через тиждень борг поверну і могоричу пий скільки влізе! Горілки не пожалію!..— вигукнув Северин Вакулович, п'яніючи від музики, що линула з Феськового гамана.
— Бачите, Северине Вакуловичу, щодо горілки, так ви ж знаєте, що вона не завжди корисна таким людям, як я.
— А боже мій! — вигукнув нетерпляче Северин Вакулович.— Всяке в людському житті трапляється. Тільки скажи — при чому тут я? Повір мені, чоловіче добрий, що ні сном ні духом не знав і знати не хочу про те шелюгове лозиння. Аж на другий день, прокинувшись у Григорія Федоровича в половнику, почув про ту історію, та так потягло на похмілля, що й думать не став...
— Оце й гаразд,— мирно відповів Фесько Кандиба.— Ми ж із вами завжди були приятелі, тільки все село в один голос іуде про те, як ви нібито наповчали Федосія Вотєтовот: "Всип йому так, щоб до нових віників пам'ятав!" Кажуть, що, сидячи на лаві, ви ще й приказували: "А так їх, так!" Отак було. Цю науку я два тижні видихував — весь хребет облупився. Тут діло серйозне. Щоб залагодити справу, даваймо собі помиримося як слід. Хай усі люди бачать, що на тій події хрест поставлено.
— А що ж ти хочеш? — в передчутті чогось для себе не дуже приємного, спитав Северин Вакулович, ляскаючи по халявах пужалном.
Фесько оживився. Став якимсь лагідним, веселим, добрим, приятелем мало не інтимним. Очі його прозоро засвітилися.
— Хочу, Северине Вакуловичу, небагато, їй-богу! Дрібниці! Хочу покататись на вашій натачанці з своєю Наталкою. Скажу вам щиру правду — нам ніколи не доводилося хитатися з нею у колисці. Та ще в якій колисці! Скажу правду: ні в кого з хуторян немає такої колиски, як на вашій натачанці! Вигулькне з греблі... Хто то мчить? Чия натачанка співає? Хто у колисці гойдається, наче маківка? Е, хто! Придивіться! То старий, чорт би йоі?о не взяв, Китайгора! Колиска ота, як лялечка, натачанка, як маківка, зелене поле — у жовто-гарячу квітку. Северине Вакуловичу! Розтривожила ваша натачанка мене до самого серця. Дозвольте нам з Наталкою прокататися вздовж і назад по всій Шахівці, га?! Повік не забудемо, дякувати будемо! їй-право. І процентів не візьмемо! Ми з Наталкою на колисці, а ви на передку!
Почувши таку мову, Северин Вакулович зблід, заграв попід шкірою жовнами, вкусив себе за нижню губу, аж кров засочи-лася. Перевів дух, глухо сказав:
— То, може, замість мене на передку сяде Мусій Грач?
— Е, ні,— заперечив Фесько.— Він же ж ні до чого. Не про нього ж люди в селі говорять, а про нас з вами. То ви вже, будь Ласка, не сперечайтеся. А гроші одразу, як тільки скажу "тпруї" — так у ваші руки.
Фесько поклав руку на кишеню. З штанів випиналася добра гуля — капшук для грошей, чи партманет, як тепер заведено казати в Шахівці. Так випиналось знадливо! Фесько засунув руку в кишеню, тернув пальцями, і Северин Вакулович знов зачув чародійний шелест кредиток державного банку. Яка музика! Ще раз тернув пальцями. І ще раз! У Северина Вакуловича аж захололо в грудях. І він сказав якось нецьогосвітньо, піднесено і глухо разом:
— Сідайте! Мерщій!
Сіли. І натачанка рушила. Северин Вакулович на переди як наймит Омелько, а Фесько Кандиба з Наталкою — в колисці.
Біля монопольки стояли шахівські люди: Зінченко Лаврентій, Зінченко Марко, Прихідько Лук'ян, Сенченко Юхим, Прихідько Марко, Кодацький Трохим, Полянський Дмитро. Всі спочатку про свої справи розмовляли, потім повернули голови. Дивилися мовчки, спочатку посмішки душили, потім дали їм волю, всі лиця їх освітилися, заблискотіли зуби, очі.
— Ні, ви тільки гляньте, що робиться! — вигукнув Трохим Кодацький.— Северин Вакулович Феська з жінкою на тачанці катає! А сам, як Омелько, на передку! Га! Ні, ви тільки гляньте! Ви тільки гляньте!
Але всі й без цього запрошення дивилися й бачили. Зінченко Лаврентій сказав:
— Устругнув! Фесько! Той устругне! Мислиме діло, сісти на хазяйське місце, а з хазяїна наймита зробити, якогось Омель-ка! Це треба вміти!
До них наближалася натачанка. Полянський Дмитро Григорович скинув картуза, замахав Феськові:
— Здоров, хазяїне! Як поживаєш? І де ти такого наймита взяв? І руки не підведе, щоб як слід нагукати на коней! — І гукнув сам: — Но! Давай навскач! Фіть!
Полянський свиснув. Хтось в'юкнув. Хтось гукнув:
— Вперед, коні-змії!!!
Коні зірвалися, рушили навскач. Вслід їм летів свист, тютюкання.
За десять хвилин натачанка була вже під шахівським лісом, званим Крисовою. Розвернувшись тут, рвонула з усієї сили назад і спинилася аж за вигоном, за панським двором проти церкви.
— Тпру! Кінець! — промовив Фесько.— Тут нам і належить устати.— Фесько Кандиба пропустив Наталку.
— А гроші,— важко глипнувши спідлоба, сказав Северин Вакулович.
— Гроші зараз,— відповів Фесько.— Гроші ось.— Він спустився на стремено, прироблене до лівого борта тачанки, потім легко сплигнув на землю. Стояв проти Северина Вакуловича високий, вродливий, вус золотий, очі темно-сірі, веселі.
Фесько дивився Северину Вакуловичу у вічі. Северин Вакулович дивився йому на те місце, де відстовбурчувалася набита грішми кишеня. І дивився, не спускаючи очей, дивився, як зачарований. Фесько ж, не виймаючи звідти правої руки, проводив пальцями по рубчиках кредиток, і вони грали, як грає в неділю в червоноградському Земському саду духовий оркестр: "Я бачив, як вітер берізку зломив 29, коріння порушив, гілля покрушив..."
І тоді над тачанкою, біля тачанки, в повітрі, в очах Северина Вакуловича виникло дивне запитання: "А звідки ж гроші у нього? Стільки грошей? Яка фортуна посміхнулась Кандибі? Може, з неба злетіла якась добра фея, простягла Феськові гаман, сказала: "Нате, Феську, може, пригодяться?" Щось насторожене, недовірливе, гостре виникло в погляді Северина Вакуловича, він глянув Феськові у самі вічі. Фесько осміхнувся до нього, поплескав себе по кишені, спитав у Северина Вакуловича:
— То, кажете, скільки там їх було у вас?
Лоб у Северина Вакуловича вкрився потом, він тернув його рукавом, видихнув згнічене в грудях повітря, і з грудей вилетіло:
— Дві катеринки, десять п'ятірок, дві трояки і дрібних грошей чотири рази по двадцять копійок, і два п'ятаки. П'ятаки нові, мідні, блискотять...
— Зараз все це ми перевіримо, Северине Вакуловичу...— Фесько вигорнув з кишені перерізаний навпіл капшук.
— Це мій, мій! — кинувши оком, скрикнув Северин Вакулович.— Це мій! Мій! Мій!
— Побачимо,— відповів Кандиба.— Він обернувся до короба тачанки, виклав кредитки на сіно.— А ви,— сказав він Северину Вакуловичу,— станьте з того боку.— Дуже не люблю, як хто вовком дише у мене за спиною.
Стали на свої місця. Фесько Кандиба почав лічити катеринки, їх було дві. Виклав п'ятірки — їх було десять. Крім того, дві трояки і дрібних — чотири рази по двадцять копійок. Два п'ятаки, нові, начищені, блискучі. Далі Кандиба все поскладав у капшук, простяг його Северину Вакуловичу:
— Візьміть. Це справді ваш...
Северин Вакулович простяг через тачанку руку. Вона тремтіла. Та коли діткнулась капшука, враз тремтіти перестала. Рожеві надії не зблякли! Земелька Черняховського — двадцять п'ять десятин — не втекла від нього. Вона, тут, тут, у нього в капшукові!
Бляклість і переляк одступили від щік Северина Вакуловича, втекли із його очей. Очі його стали темно-карими, гострими, блиснули, нога сама в стремено полізла, руки засмикалися, намацуючи кінці віжок, що їх так безладно кинув Северин Вакулович десять-п'ятнадцять хвилин тому на передок. Ще мить — і він в колисці! Цьвохнув батогом, цмокнув губами, випростав руки, попускаючи віжки, і навчені коні, рвонувши з ноги, пішли навскач.
Фесько стояв перед Наталкою, як голуб перед голубкою, завуркотів, і вона почула, як він сказав своїм задушевним ворхотом:
— Ну, погойдалася на китайгорівській натачанці? Ти задоволена? Тобі сподобалося? От у кого колиска! А пружини — як боже дихання!
— Сподобатися-то сподобалось,— відказала Наталка.— Та якою ціною за це плачено?! Як же ж тебе тоді покалічили!
— Ет,— нетерпляче перебив Наталку Фесько.— Діло минуле. Вже давно все облізло, обсипалось, загоїлось...
— А душа? — спитала Наталка. Тінь упала на обличчя Феськові.
— Душа — річ складна,— сказав він.— От скільки часу минуло від тієї пригоди з лозинням, а в душі все ятриться рана... І тільки оце сьогодні начебто перестала спина свербіти. Бо, бач; шарпака, голодранця прокатав на тачанці сам Китайгора — багатир, дука, тисячник. А це ж чогось варто!
1929—1970
1 В а к х — в античній міфології одне з прізвиськ бога виноградарства й виноробства Діоціса. Латинська форма слова Вакх — Бахус
2 Сельтерська (зельтерська) — природна або штучно виготовлена мінеральна соляно-вуглекисла вода.
3 Казбек — вершина в центральній частині Великого Кавказу (Грузинська PCP), 5033 м, вкрита льодовиками.
4 Ельбрус — найвища гора на Боковому хребті Великого Кавказу, що являє собою згаслий вулкан з двома конусоподібними вершинами заввишки 5642 м (західна вершина) та 5621 м (східна вершина).