Кричати перестало, зате почало кусатися, дряпатися і разів зо два так дзьобнуло Костя, що він аж засичав, а тоді швиденько поклав кіб’я у гніздо і почав обсмоктувати виразку. "Глянь, як кусається, кляте!" — розсердився він. І мало не заплакав. Куди ж його діти? Як з ним спуститися на землю?
І в нього народилася така думка. Візьме пташеня у зуби за шкірки, як кішка кошеня, і — вниз. Це буде кіб’я його, Костеве. А що ж Сашкові? Нічого? Але Кость не міг так учинити, щоб у нього було кіб’я, а в Сашка — ні. Тоді хіба так зробити: віддати здобич Сашкові? А собі? А собі нічого. Але і з цією думкою Кость не міг примиритися.
Від напливу сильних почуттів, що супроводили ці міркування, у Костя аж сльози на очах виступили. Повагавшися трохи, він сказав сам собі: "Щоб справедливим бути, не треба кіб’яти ні йому, ні мені!"
Кость розчулився і, звертаючись до гнізда, де принишкли пташенята, мовив: "Прощавайте і живіть спокійно. Кость не з тих хлопців, що комусь завдають кривди. Нам ще в четвертому класі Ганна Іванівна казала, що кібець — помічник хлібороба, бо пожирає силу мишей і всяких коників, які завдають шкоди на городі, і в полі". З цією промовою й спустився Кость на землю.
— А де ж кіб’ята? — неспокійно спитав Сашко, жадібно позираючи Костеві на те місце, де мала бути у нього пазуха.
І Кость сказав йому:
— Чуєш, Сашко, я передумав. Ще в четвертому класі Ганна Іванівна розказувала про кібців, які вони корисні, як їдять мишей, коників і всяку погань. А там аж четверо кіб’ят. Як виростуть, так — ого! Хай начуваються польові шкідники! І взяти було нікуди: ні майки, ні кепки.
— Ех, якби сорочка! В сорочку їх брати найкраще,— сказав Сашко.— У майці вони під руками вилазять і за спиною теж. А як у сорочці, то нікуди їм нема ходу.— Сашко аж зітхнув від переживання.— Чого ми не догадалися взяти хоч одну сорочку на двох! — Він ще раз зітхнув і закінчив: — Оце коли б нас побачила Ганна Іванівна, сказала б: "Молодці, хлопці, ніякої шкоди природі не роблять!"
В курінь вони повернулися мовчазні. Спочатку лежали, відпочивали, потім Кость сказав:
— А тепер і радіо послухати не зашкодить.
Радіо у них було саморобне, детекторне, в школі зладнали. "Апарат" стояв у курені на табуреточці. Приятелі посідали коло нього, і Кость почав тикати головкою в кристал. Сашко дивився за цими практичними Костевими вправами і теоретично коли-не-коли додавав:
— Та ти не туди штрикай. Ось отут, осьдечки шукай,— і показував соломинкою, куди треба штрикати.
Кость націлився туди, рука сприснула, кінчик голки потрапив у зовсім іншу точку кристала: радіо враз дзвінко, весело заговорило, і Сашко скрикнув:
— А що, чи не я казав, де треба шукати!
Кость промовчав, бо радіо в цей час почало розповідати Про неймовірні речі, а саме: про експедицію новошпеничанських хлопців та дівчат, про Явтуха й Білана, які супроводили ту експедицію...
Слухаючи все це, хлопці й роти пороззявляли. Коли передача закінчилася, Кость вигукнув:
— Оце експедиція так експедиція! Всім експедиціям експедиція.
— Хотів би я глянути на їхнього Білана,— обізвався й Сашко.— Який він: чи такий, як у нас, чи не такий?
На це Кость з ентузіазмом відповів:
— Куди там нашому! Хіба наш в експедиції бував? Наш в експедиції ще не бував!
— Ну, то буде,— зовсім несподівано і для Костя, і для себе сказав Сашко й докинув: — Чого це їм можна ходити в експедицію, а нам так не можна?! Ми теж підемо! — Сашко спрямував погляд кудись в неосяжні обрії, ніби стежачи за рухом новопшепичанських хлопців.— Підемо назустріч їм. Через річку Рудку, на Білу Криницю...
Ця Сашкова думка запалила Костя. Яка то буде радість побачили Пилипа й Хому, подивитися, як зустрінуться обидва Білани — новопшеничанський експедиційний і їхній експериментальний. У новопшеничан ще й дівчата є — Оля і Люся. Тільки куди їм до Люби! Люба така, що кращої й на світі немає!
Це, звичайно, була правда. Але ж у тих був ще й Явтух!!!
Кость почухав потилицю, далі поклав пальця на губу; довго отак сидів і враз щасливо осміхнувся.
— Хай у них буде Явтух, а ми придумаємо таке... таке...— Очі у нього заблискотіли, він підсунувся до Костя, торкнув його за коліно.— Пам’ятаєш, Хрисанф Іванович розказував про капітана Скотта й Амундсена, як вони Південний полюс відкривали. Той — так, а Амундсен — з собаками...
Кость підвів на Сашка очі. Спочатку ці очі нічого не розуміли, згодом в них блиснув здогад.
— Це щоб і ми на собаках?!
Ось що сталося наприкінці такого звичайного в хлоп’ячому житті дня.
Розділ шостий
З самого ранку Пилип і Хома заклалися, хто більше назбирає індустріальних виробів — Пилип болтів і гвинтів чи Хома гайок, шайб і подібного металу з дірочками посередині.
У хлопців путніх кишень не було, бо штани лежали в рюкзаках, чекаючи парадних випадків, а в трусах хоч і були невеличкі кишеньки, та ніхто ж їхніх потужностей не розраховував на індустріальні вироби, хіба що на носовички або, в крайньому разі, на рожеві мишенята й іржаві вухналі.
Хома знайшов мотузочок, зробив з одного боку петельку, а з другого зав’язав вузлик. Вийшло путо для коней. Коли знайде гайку, то наниже її, як намистину, на путо, путо застебне і — через плече!
Пилип зробив інакше. Він за допомогою швайки приладнав до пояса чотирнадцять петель. Як засуне з півдесятка-десяток гвинтів у петельки, то вже на ньому буде не пояс, а патронташ.
Рушили в дорогу, і Пилип та Хома з головою поринули в змагання.
Куприк чимчикував поруч Женьки. Обидва по черзі дмухали на гороб’ячу пір’їнку, щоб вона геть одлетіла. А вона не одлітала, все лізла в носа.
Тимофієві було ліньки щось думати і щось робити. Він брів посеред дороги, вибираючи місця, де найбільше нагрітої сонцем пилюки.
Оля й Люся шукали квітів понад пшеницею і пискотіли.
Явтух ув’язався за Тимофієм й ліниво плентався, бо мав відчуття повного задоволення, як і Тимофій.
Білан ішов за лівою ногою Григорія Савича і думав про світ. Світ великий, за день і півстепу не оббігаєш. І цей великий світ доля обертає ні на що, бо йди за ногою Григорія Савича і стеж за дурним Явтухом!
У Григорія Савича були свої думки: скільки клопотів з цією експедицією, з Женькою, Тимофієм! Женька вродився неслухняний, Тимофій ще гірший. Він мало чим цікавився і хоч любив дарувати, так добрий був не за своє. Люсю, Григорій Савич любив, бо була спритна і ніколи ні на кого не скаржилася. Оля зворушувала його своєю несокрушимістю. Лице у неї було пшеничне, щоки рум’яні. Коли Оля довго тряслася на грузовику, щоки від цього у неї починали боліти. Як же їм не боліти, коли то пампушки, а не щоки! Григорій Савич посміхнувся і ще раз глянув на товстенькі Олині роки.
А потім знову думав про те, як всіх цих хлопців і дівчаток навчати, як прищеплювати їм кращі людські почуття і погляди. Як цього навчитися? З досвіду він знав, що це дуже тяжке завдання. Всі учителі беруться за нього, а чи дають зусилля, прикладені ними, потрібні наслідки? Хіба ми не бачимо раз у раз, як з школи виходять бузувіри, лихі люди, злостиві й ледачі? В інституті Григорій Савич думав, що з хлопців легко робити людей, треба тільки з повним серцем взятися до діла. А от спробував, і виходить — не легко!
За тими думками він частенько і про Ієреміаду забував. Та ненадовго.
Згадував її Григорій Савич завжди дуже гарно. Розгортаються якісь кущі, і з них прозирає обличчя. Це обличчя — Ієреміади. На ній біде плаття, блакитна косинка. Косинка поволі стає прозорою, серпанковою, і серпанок цей уже не косинка, а марево. Марево це тремтить, гускне. За ним ховається лице Ієреміади, потім знову з’являється!
Григорій Савич сумко хилив голову. "Не піде вона за мене. Вона — красуня. Як іде по вулиці — всі обертаються. А я — що? Звичайний собі учитель, такий убогий духом, що навіть дітям ради не дам. Де вже мені думати про неї. Краще забути".
Це так думав Григорій Савич. А що ж думала Ієреміада?
Додому на літні канікули Ієреміада примчала тоді, як Григорія Савича й слід прохолов. Коли вона це побачила, то серце її ураз стислося, що аж сльози з нього закапали. "Я так поспішала до нього, а він — не діждався, втік, повірив у якогось студента Колю, котрого і на світі немає! Навіщо мені той студент Коля, коли я люблю тільки Григорія Савича? А коли й розповідала про нього, то тільки тому, що боялася: догадається Григорій Савич, що я не когось люблю, а його. А я не можу так. Від сорому згорю. Хіба ж може дівчина перша сказати хлопцеві: "Я люблю тебе"? Ні! Ніколи вона цього не зможе. Бідолашні жінки, ми повинні завжди вигадувати, щоб ніхто не догадався, що за тією вигадкою сховано".
Ієреміада спочатку трохи поплакала, потім її за серце вхопила злість. "Та й ти добрий,— накинулася вона в думці на Григорія Савича.— Інший вже давно догадався б. А ти віриш дурним байкам про студента Колю, тьху на тебе! Коли ти такий, то зовсім не буду тебе любити, не потрібний ти мені".
Ієреміада витерла сльози, умилася, глянула в дзеркало — чи дуже заплакані очі, і сказала собі: "Минулого року влітку топтав за мною стежку тракторист Олег Кучерявий. Тоді я його прогнала, а тепер проганяти не буду. З ним у кіно ходитиму, у клуб, на танці. Хай тоді поскаче Григорій Савич!"
Увечері справді прийшов Олег Кучерявий з хлопцями й дівчатами. Пішли в кіно. Потім танцювали в медсестри Каті. У Каті була своя радіола і сила-силенна пластинок до танців. На другий день кіно не було, ходили так гуляти. На четвертий день, як Ієреміада зовсім знемогла за Григорієм Савичем, Олег Кучерявий сказав:
— А знаєш що? Давай поїдемо у наш райцентр. Там сьогодні самодіяльна вистава. Це ж тільки тридцять кілометрів. На своєму мотоциклі я домчу тебе за мить.
Ієреміада вже вмирала з туги і, щоб зовсім не вмерти, сказала:
— То мчи! — і очі заплющила, бо знесиліла від страждання.
Олег Кучерявий подумав, що вона так збезсиліла від почуття до нього, дуже запишався і сказав собі: "Два або три рази покатаю її на своєму мотоциклі, а тоді й сказати можу: "Я тебе вже два роки кохаю. Ходімо в загс запишемося. На цей випадок я наскладав п’ятсот карбованців, і ми їх на весіллі прогуляємо’ всі до копійки. Чого за цим жалкувати, коли весілля буває лише раз на віку!"
Олег Кучерявий пішов у садок, нарізав троянд, гладіолусів, гайлардій і всяких інших квітів.