. . . . . . . . . . . . . .
Легенди треба… Світлої легенди… Прекрасної легенди…
Легенда та освітою зветься!
Коли прошумить вона?!
Татаринове життя
Сумна усмішка...
Журна усмішка й пекуча, як пекучі сльози, що капають із зажурених старечих Ахметових очей... Вицвілих очей колись стрункого та молодого Ахмета..,
Що думає Ахмет, сльозливими старечими очима в далечінь дивлячись?
Життя прожите старий Ахмет ізгадує.
. . . . . . . . . . . . . . .
… "Раніш краще було"...
"Дивиться посивілий Єльтиген на, дітей, на соняшнім промені милується з них, а, коли над вечір, побіжить од гір до долини синя тінь, прислухається до голосу дідуганів сивих, що збираються посидіти біля кавярні...
Краще раніш було.
— Краще було, — проказує дев'яностолітній Муслядин, сидячи поруч імама.
— Коли треба дощ був, коли не треба не був, черва листя не їла; бджоли — так були, кози — так були, дві парі буйволів у кожного було. Харашо було.
Слухають Мурлядина татари й зітхають.
— Раніш краще було".
(Із легенди "Деликли-кая"; Н. Маркс, "Легенди Крима").
. . . . . . . . . . . . . . .
— Раніш краще було, — думає старий Ахмет, у далечінь дивлячись, і сльози старечі капають із вицвілих журних очей Ахметових.
Потім гірше було...
Прийшли з півночи, вихорем смертельним по степах, по горах пронеслись, залізли в душу, в скриню старого Ахмета, побили, потрощили, поруйнували...
І темними були очі Ахметові, темними до життя буйнорадісного... І схилявся Ахмет перед шовками, перед мундурами, залякано проказуючи,
— Селям алейкум, баріна.
Сто тридцять сім років проказував Ахмет:
— Баріна,...
Аж накинула червону чадру на Старий Крим революція...
* * *
Слухайте, люди добрі, як царі з царинятами приєднували старий "бусурменський" Крим до "християнської цивилізації":
Слухайте уважно!
… "Щоб приєднати Крим до тої християнської цивілізації, що її ми самі мали, треба було насамперед повоювати його. Повоювання те було зроблено в кілька надто рішучих нападів. 1736 року граф Мініх, що прогнав був 100.000-ну армію татарську й самого хана Каплан-Гирея із Перекопської фортеці, так ретельно взявся чистити Крим, що Бахчисарай й инші головні міста, коли Мініх одійшов, повернулися в цілковиту руїну, а степи зовсім впорожніли. 1787-го року другий російський фельдмаршал, граф Ласі, пройшовсь так саме по всьому Криму, але зайшов був з инших воріт, через Генічі, Арбатською стрілкою. Коли хан Менглі-Гирей думав його замкнути й знищити на тій узькій "косі", захопивши Арбатську фортецю, то кебетливий фельдмаршал поробив собі плоти з бочок та з возів своїх і спокійнісінько переплів через Сиваш у степ по Карасу. Перебивши Менглі-Гиреєве військо, і взявши приступом його шанці, граф Ласі, з тою ж німецькою ретельністю, почав руйнувати міста, й степ. Він попалив був 1000 сел, що врятувалися були від Мініха з тої тільки причини, що були йому не по дорозі. Вдала робота розласила знаменитого фельдмаршала, й на другий рік (1738) він знову пішов походом на Крим уже не через Генічі, а просто через Сиваш, що обмілів був од західних вітрів. Але поход, виявляється, був неможливий з тої простої причини, що в Криму не залишилося нічого після походів 1736 та 1737 р. р. і військо не знаходило собі харчів, всупереч геніяльному афоризмові великого військового генія: війна годує війну...
... 1771 року князь Василь Долгроукий знову взяв був приступом й поруйнував міста: Перекоп, Арабат, Кафу, Керч, Єпікале, Балаклаву, Козлов (Євпаторія), Балбек і Тамань. Після того татарам здавалося, можна. було заспокоїтись: їм дали в хани Сагин-Гирея, який усе робив, щоб помиритись з європейською й християнською цивілізацією: віддав Росії деякі фортеці, їздив у кареті, сидячи їв, одягав свою гвардію в європейське вбрання й навіть соромився власної своєї магометанської бороди та ховав її кінці під широку краватку. Однак татари не поділяли поглядів свого хана. Вони вибрали собі другого, а Сагинові довелося тікать. Із Керчи йде руське військо переконувати Чингисових нащадків у прекрасних властивостях цивілізованого хана. 7000 татар порубано біля Бахчисарая. Бахчисарай, Кафу знова захоплено й спалено. Більшу частину Кафських пажильців побито за зраду. Друге татарське військо, разом із новим Селим-Ханом, побито біля Балаклави.
Починається переконання иншим способом. Суворов дістає наказа переселити з Криму всіх християн, тобто греків, вірменів, серед яких були кращі ремісники й крамарі кримські. Більш, як 3.000 чоловіка, найдіяльніших й найвидатніших переганяються 1778 року на береги Азовського моря, на землю поміж Бердянським і Доном. Сила їх гине дорогою від страшної зими. Цілі округи порожніють. 8-го квітня 1783 року – маніфест про приєднання Криму до Росії. Сагин-Гирей їде пенсіонером до Калуги.
Кінець кінцем, почалося приєднування татар до цивілізації, 1785-88 р.р. тисячі татар, особливо по сусідству з портами, продають за безцінь свої землі й біжать до Анатолії, до Румелії. Кримський суддя, Сумароків, що був у Криму 1802 року, рахує число пересельців у 300.000 і запевняє, що переселення було зроблено з волі Потьомкина. Але хоч що б там було, кримське населення, що дорівнювалося раніш більш, як до 500.000, за першим переписом 1793 року, становило всього тільки 205.617 чоловіка, обох полів і всіх віків, рахуючи тут і російське військо, козаків, урядовців і всіх росіян і инших зайдів, що поселилися були тут протягом 10 років зо дня приєднання Крима до Росії. А татар було нараховано тільки 60.000.
... Значне виселення татар будо потім 1812 року, про нього збереглися тільки перекази. Кінець кінцем, після Кримської війни, 1860-1868 р,р., переселилось в Туреччину з Криму, за офіційними відомостями 192.360 чоловіка татар чоловіків і жінок, тобто 2/3 всього населення.
... За офіційними ж таки даними 1863 року зовсім спорожніли 734 татарських сіл та аулів у Таврії: в самім тільки Перекопськім повіті спорожніло 278 аулів. Коли додати ті 784 села до 1000 сіл, спалених графом Мініхом, та до невідомо скількох, спалених князем Італійським (Суворов. О. В.) і князем Долгоруким, та до невідомо скількох, спорожнілих 1788 та 1812 р.р, коли виселилось багато тисяч татар, то питання про благодійство європейської цивілізації мусульманському варварству по меншій мірі повинно залишитись питанням..."
(Євг. Марков "Очерки Крима", Вид. 1902 р.)
Чули?!
Слухайте далі...
"… За Потьомкина, значна частина татар виселяється… Землі залишаються родичам та мечетям.. Але чи не краще їм перейти до суддів та до адміністраторів? До Петербургу шлються прохання нагородити пустопорожніми землями, нічиїми, таких а таких урядовців, за такі а такі заслуги. Наказ дається, й під назвою пустопорожньої, нічиєї, землі, відходять до шановних цивілізаторів кримських татарські садки й виноградники.
Землеміри помиляються, й, помилково, замісць 5000 десятин, нарізають 13.000.
Який-небуль татарин узнає, здивований, що він продав своє майно руському панові й дістав за нього стільки а стільки грошей, а, як він неграмотний, при таких а таких свідках, розписався такий а такий". (Ibid).
Чули?!
Слухайте далі!..
"При старовинному татарському законі, що навчання дітей обов'язкове, що діти від 6 до 15 років, хлопці й дівчата, повинні відвідувати школу, панування царських християнських цивилізаторів довело, що 95 відсотків кримського населення безграмотне. Зовсім безграмотне: й по "християнському", та по "бусурменському"!"
. . . . . . . . . . . . . . .
* * *
І капають старечі сльози з журних очей старого Ахмета...
"Раніш краще було"…
Бо потім згинався Ахмет перед шовками та перед мундурами:
— Селям алейкум, баріна!
А "баріна" брала Ахмета в провідники по горах, і "любила" Ахмета... Любила й гроші платила...
І приходив Ахмет до барині, ягоди приносив, а бариня закликала Ахмета до шовкового ліжка і "любила" й гроші платила...
І носив Ахмет барині молоко, сир, масло, а бариня його "любила" та за "любов" гроші платила...
І катав Ахмет бариню човном по Синьому морю, а бариня на човні Ахмета "любила" й гроші Ахметові платила...
І сидить тепер старий Ахмет, дивиться старечими сльозливими очима в далечінь і пригадує.
— Повезеш бариню в гори... "Любиш-любиш-любиш"... Цілий день і цілу ніч "любиш"... А барині все мало...
— Повезеш бариню на, човні... "Любиш-любиш" серед моря широкого, — "любиш-любиш"... З вечора до ранку "любиш", а барині все мало...
— Принесеш барині черешень соковитих. "Любиш-любиш"...
А барння каже:
І завтра ж приходь обов'язково...
Гроші дає... Шоколадом годує...
(Я не вигадую. Я переказую слова живої людини... Тільки я помнякшую й переиначую їх, бо папір не витримає.)
А дома в Ахмета жінка, дома — діти... їм їсти треба...
А виноградники Ахметові, а садки Ахметові у "християнських" цивілізаторів. А в садках тих палаци, а в садках тих вілли, де живуть барині, що їх Ахмет "любить"...
* * *
Чадру червону на старий Крим накинула революція...
І червоний Крим тепер...
Хай же із сліз тих тужних, що на кримську землю з старечих зажурених очей капають, лоза виноградна виросте. Хай укриє Червоний Крим кетягами соковитими, щоб Ахметові онуки й правнуки одне одному переказували:
— Благословенна революція й благословенний час, що породив її...
І хай навіки зітруться на степах і на Горах кримських страшні ступні Мініхів, Суворових, Потьомкиних, Долгоруких...
Хай трактори тими степами пройдуть, хай придавлять масними, чорними скибами землі кримської теплої ступні ті.
Щоб пишалися Ахметові нащадки буйною зеленню Червоного Криму і щоб не капали в них гарячі сльози образи із журних чорногострих очей.
… Хай!...
На татарській виставі
— Дада! Дай десить капек! Кулать пашла! Клуп кулать пашла. Очин карашо! Кулай моя будіт?
Це ще зранку маленький, чорний-чорний, Курбедин до мене…
Курбединові сім років. Він —
— Мало-мало урускі знаїт… Татарські много-много знаїт…
Курбедин, що щодня пук яких-небудь чичекнин мені несе (чичек — квітка; чичекнин — родовий відмінок множини), і завжди:
— Дада! Много-много денег давай! Твацать адну копеки денег даш. Отак — много-много! Нє! Ни твацать адну, а симнацать.