Це вже не порожня бляшанка з консервів, це справжній м'яч, і комендант не має права його віднімати.
— Будемо грати у футбол! — гукнув Сашко.
— У футбол! У футбол! — закричали всі.
Максимко радо пристав. Але хто стоятиме на воротях? Бо досі там була гойдалка, її нікуди не подінеш. А без воротаря — який може бути футбол?
Та кмітливий Сашко знайшов раду: він узяв Маринчину скакалку, прив'язав її до двох тонких, у майже розпуклих бруньках, кленочків, і вийшли чудові ворота.
Грати взялися по-справжньому.
Кожен, по черзі, стояв за воротаря, а інші, теж по черзі, забивали м'яча. Воротар міг стояти на воротях доти, доки йому не заб'ють гол.
Перший став на воротях Сашко. Два м'ячі зловив, а третього пропустив. Після нього — Лесик, один тільки раз зловив м'яча. Далі — Маринка, а вона зловила аж тричі! Максимко хотів стати четвертим, але Чап лукаво шепнув:
— Не поспішай!
— Будеш стояти останнім, — додав Чалап.
Щось вони, видно, надумали.
Усіх гравців, як і в справжній футбольній команді, було одинадцять. Та всі, після Маринки, жодного разу не вловили м'яча: він просто викручувався з їхніх рук. Тому дуже швидко настала Максимкова черга.
Отут і почалося! Куди б не зафутболили м'яч, хоча б і поза ворота, він підскакував то до Чапа, то до Чалапа, й ті враз одбивали його. Спочатку Максимко пильно стежив за м'ячем, а далі вже й не дивився: все одно м'яч прилетить до котрогось із чобітків. Тут би позаздрив і найкращий воротар київського "Динамо"!
Успіх був такий великий і бучний, що на галас знову прибіг комендант. Спершу він аж заплескав у долоні, а тоді схаменувся:
— А це що таке? Дерева псувати? Хто вам дозволив?
Він одв'язав од кленочків скакалку, хотів її навіть одняти, та Маринка заплакала — то ж її скакалка. І тоді непокірливий Чалап щосили вдарив по м'ячу, м'яч стукнув коменданта в спину, відбився й відлетів до вікна. Брязь! Шибка розбилася, а Максимко аж присів од страху. Тепер-то вже не минути тяжкої кари. Та ще й м'яч залетів до чужої квартири…
Цього разу комендант розгнівався так, як ніколи. Він схопив Максимка за руку, щоб той не втік, і повів до бабусі. Звичайно, вести Максимка пішки на восьмий поверх комендант не схотів, він затяг його до ліфта й натиснув кружальце з цифрою 8. Чап з Чалапом затупотіли, зарипотіли і… ліфт зупинився поміж п'ятим і шостим поверхами. Тепер з нього ніхто не міг вийти. Коменданта аж затіпало.
— Через тебе, поганий хлопчиську, я повинен висіти в ліфті! Мало того, що шибку розбив, а ще невідомо скільки отут доведеться сидіти. Ні, цього я тобі не подарую!
Спересердя він зовсім забув, що не Максимкова у тому вина, що несподівано не стало електрики і ліфт зупинився. Хіба ж Максимкові охота сидіти у ліфті, немов у замкненій клітці?
Чобітки захихотіли. Ой, тут, мабуть, не обійшлося без їхньої витівки: чого б ото їм так зловтішно хихотіти? Максимко присів навпочіпки і тихенько спитав:
— Це ви зупинили ліфт? Признавайтесь!
— Хі-хі-хі, — зарипотів Чалап. — То наша родичка нам допомогла.
— Гума випустила електрику, і ліфт перестав працювати, — пояснив Чап. — Тепер комендант нехай посидить.
Комендант гукав щосили, щоб викликали електрика. Та на сходах саме нікого не було.
— Але ж і я сиджу в ліфті, не сам комендант, — вже розсердився Максимко. — Зараз же мені пустіть ліфт! Бо я з вами назавжди посварюся.
Чобітки вже й самі зміркували, що не дуже добре вийшло. Чап голосно рипнув, Чалап підрипнув, ліфт рушив з місця й довіз їх до восьмого поверху. Комендант кулею вискочив з пастки.
— А тепер мерщій зачиняйся і втечемо донизу, — вискнув Чалап.
— Ні, тоді Максимкові ще дужче нагорить, — не погодився Чап. — І так ти лиха накоїв: відфутболив м'яча на коменданта. А навіщо?
Максимко знехотя виліз із ліфта. Комендант уже додзвонився і гнівно кричав до бабусі:
— Розбестили! Дерева ламають, шибки б'ють! Скоро й голови нам порозвалюють! Неподобство!
Насилечки бабуся вмовила, що розбите вікно засклять, а Максимко за пустощі буде покараний. І комендант пішов униз пішки — ліфта він зараз побоювався.
— Ну, — сумно мовила бабуся. — Що з тобою робити?
Вона безпорадно розвела сухенькими руками.
Максимко сам роздягнувся, перевзувся у тапочки, поставив у куток Чапа з Чалапом і мовчки став сам туди. Кару треба відбути.
Винний Чалап вибачився й обіцяв, що ніколи такого не буде. А коли Максимко відстояв своє, розумний Чап попросив нагадати татові, щоб віддали полагодити старі татові черевики. "Неодмінно нагадай!"
Несподівана радість
Весна набирала сили, дерева зазеленіли, хоча й не в повний лист. На трьох вербичках, посаджених Іваном Романовичем, теж вигулькнули ясно-зелені листочки, а сріблясті котики стали довгастими сережками, жовтими, як курчата-пуховички.
А сьогодні вранці розквітла ще й вишенька, — її теж посадив Іван Романович біля будинку.
Але… мама принесла Максимкові нові легенькі черевички, і знову ж таки — білі. "Гумові чобітки вже пора скидати".
Може, й справді пора, а Максимкові так шкода розлучатися з ними! Хоча й завдали йому чимало клопоту, особливо Чалап, все одно — шкода!
Чап з Чалапом і собі зажурилися.
Правда, бабуся вже не наказувала вдягати осоружне дівчаче пальтечко і шапочку з помпоном, але примусила взути нові черевички. Максимко боявся навіть заглядати в куток, де стояли покинуті й самотні Чап з Чалапом, наче був винен у зраді. Бабуся, звісно, не розуміла, чому Максимко не радіє новим ловким черевичкам, а все просить дозволити взутися в чобітки.
— Вже тепло, ноги спариш. Гумові чобітки годяться тільки на ранню весну чи на осінь.
Вишенька одцвіла, бо вже кінчилася весна, наступало літо…
Одного дня, невеселий, вийшов Максимко з дому. Окрім білих черевичків на ньому ще й був чепурний новий костюмчик, та те було не на радість, а на сльози. Його зустрів Рудий приязним гавкотом.
Від того часу, як Рудий став не безпритульний, він має нашийника з номерком. Навіть сам сердитий дядько комендант іноді плеще собаку по спині — перегнівався.
— Чого зажурився, козаче? — озвався, виходячи з вудками, Іван Романович.
— Ви їдете рибу ловити? — позаздрив Максимко.
— Та ось поїдемо з Рудим, може, на юшку наловимо.
— Іва-ане Романовичу, візьміть і мене з собою! Рудий і собі замахав хвостом і став зазирати хазяїнові в очі, ніби просив за Максимка.
— Куди ж я тебе, такого чепуруна, рибалити візьму? Тобі тільки у вітрині стояти.
Максимко глянув на свій новий костюмчик, на білі черевички й понурився. Він справді скидався на хлопчика з вітрини у магазині дитячого одягу.
Мабуть, Іванові Романовичу стало шкода Максимка.
— Бачиш, хлопче, якби ти був слухняний і не втікав хтозна-куди, я б тебе взяв. Але ж ти…
— Я більше не втечу!
— Гм… Правда, з нами буде Рудий, він не дасть тобі загубитися. Але візьму тебе, хлопче, тільки тоді, як дозволить бабуся.
— Вона дозволить!
— Та й переодягнутися тобі треба у щось стареньке.
— Я переодягнуся! Неодмінно! Тільки… Іва-ане Романовичу, попросіть самі бабусю.
Максимко так жалібно кліпав, Рудий так благально повискував, що Іван Романович махнув рукою і поїхав разом з Максимком на ліфті — просити бабусю.
Спочатку вона й слухати не хотіла: чи мало тоді настрахалася, як Максимко втік на Острові? Але Іван Романович таки вмовив бабусю. Бо його всі поважають. Тільки бабуся сказала, що зараз складе до кошичка для Максимка їжу, щоб не зголоднів.
Доки щасливий Максимко переодягався в старий костюмчик і, головне — бабуся дозволила — перевзувався у гумові чобітки, бабуся напакувала повного кошичка, ніби Максимко збирався в далеку дорогу. Пляшку кефіру, цілу гору бутербродів з ковбасою і ще всяке таке. На три дні вистачило б, але нехай: Рудий допоможе поїсти.
Чап з Чалапом страшенно зраділи. Вони помчали сходами вниз, і навіть випередили Івана Романовича, що з бабусиним кошичком спустився на ліфті. Пританцьовуючи, побігли з Рудим до Дніпра. Там Іван Романович завів мотор, і вони помчали човном по Дніпрі далеко-далеко, де Максимко ніколи не бував.
Іван Романович — добрий чоловік
Здається, Іван Романович не дуже поспішав приставати до берега й ловити рибу. Він сам радів з Максимкової радості. Човен голосно тарахкотів мотором, мабуть, теж радів за Максимка.
А Іван Романович — весь такий приємний: і засмагле обличчя з ласкавими зморшками біля очей, і великі вузлуваті руки, навіть лисина в нього якась усмішлива. Він дуже щасливий, бо вільний. Ніхто йому не боронить, коли схоче, тоді й поїде рибалити, не так, як тато чи мама. Вони завжди поспішають на роботу, а навіщо їм та робота? Краще б жили так, як Іван Романович, то й Максимкові веселіше було б.
І чому одні люди живуть вільно, а інші з ранку й до вечора на роботі?
Максимко голосно, перекрикуючи мотор, запитав про це.
— Е, хлопче, та я ж на пенсію вийшов, — відказав Іван Романович. — Чи ти гадаєш, що я всеньке життя вудками бавився?
— А чому мої мама й тато не вийдуть на пенсію? На пенсії ж краще.
— Отакої! Таж твої мама з татом ще зовсім молоді, чого ж їм на пенсію виходити?
По правді кажучи, Максимко над тим ніколи не думав — старі чи молоді тато з мамою. От бабуся справді стара: сива, сухенька, зморщена. А Іван Романович? Хіба ж він старий?
— Ви теж не старі!
— Та ще не такий і старий, — погодився Іван Романович. — Але робота моя була дуже важка, тому й на пенсію рано вийшов.
— А яка була ваша робота?
— Я, хлопче, шахтар, під землею весь час працював, вугілля видобував. Розумієш? То дуже важка робота — під землею.
Максимко подумав, що під землею не тільки важко, а й страшно. Це ж не на Дніпрі рибу ловити!
Іван Романович і собі про щось задумався, а далі й признався:
— Нудно мені без роботи. Не звик я, хлопче, відпочивати. Набридло.
"Трах-тах-тах!" — намагався заглушити розмову мотор, але Максимко не піддався.
— Хіба на роботі веселіше? — закричав він.
— Звісно, веселіше. Оце порибалю літо, а восени піду працювати.
— Під землю? — злякався Максимко.
— Та ні, під землю мене вже не візьмуть. Десь на легшу роботу.
Бач воно що! Добре, коли людина вільна, але й воля може набриднути…
— Ви не журіться, Іване Романовичу. Ось я попрошу маму, щоб вона взяла вас на свою фабрику. Там дуже цікаво й весело, чобітки роблять такі, як мої. Не журіться!
Іван Романович поглянув на Максимка й усміхнувся.
— А ти, я бачу, добрий хлопець.
Хтозна, чи добрий Максимко, чи ні, йому завжди дорікають, що він неслухняний.