Чуєте? У мене нема ні копійки. Робіть як знаєте.
І, повернувшись, швидко пішла з хати. Тарас неуважно подивився їй у слід.
— Вона посварилася з Сергієм, — знову заспішила Віра. — Не звертайте уваги, вона чудачка, у їх це завжди з грошима. Заспокойтеся, Тарасе, любий, хороший, заспокойтеся, ми все зробимо... Сідайте... Сюди...
Тарас машинально сів. Віра умостилась поруч з ним і, взявши його руку, почала з винуватим та пекучим жалем гладити її. Тарас одняв руку. Віра, заглядаючи йому в вічі, знову взяла її.
— Не треба! — з мукою кинув він.
— Ні, треба. Я так хочу... Бач, який неслухняний зробився. Сидіть тихо!
А сама в той же час непокійно, винувато заглядала йому в очі.
Тарас скоса подивився на неї й криво посміхнувся.
— Чого смієтесь?
— Так ...
— Ну, чого?
— Не скажу. А проте... Я сміюся того, що вам треба, щоб я... Щоб бачити, мене нещасненьким.. Тоді ви... хороша зо мною. Вам би треба знайти собі якусь паршивеньку собачку. Чим поганіше та нещасніше, тим більше любити та жаліти будете. Головне — жаліти. Але я вам заявляю...
— Це — неправда, — тихо та ніяково сказала Віра, випускаючи його руку.
— Ні, це — правда! — різко, навіть злістно спалахнув Тарас. — Правда! І ви самі знаєте, що це правда. Так, так! Коли я був у тюрмі, нещасненький, ви... Е, чого там! ви майже кохали мене. А вийшов і... Та стійте! Я знаю, знаю, що ні про яке кохання й мови не може
бути, куди там! Хіба я сам не розумію? Якийсь нещасний друкарський складач і дочка поміщика, інтелігентка.
— Тарасе! — схопилася Віра, блиснувши, очима. — Коли ви ще раз мені скажете про це, про робітників та інтелігентів, я з вами... я з вами балакати більше не буду! Не в тому річ, як що хочете знати! Зовсім не в тому!
— А в чому? — з злостю подивився на неї з низу в гору Тарас. — Що "коліна, як у коника".?
— Які коліна?
— Які? ви забули? Хм! А памьятаєте, в той день, як я вийшов, з тюрми, я сидів у вас у кімнаті, ви подивилися на мої коліна й сказали: "які у вас худі коліна, як у коника!" Памьятаєте? Ну, я в усякому разі, дуже добре памьятаю.
Віра почервоніла.
— Що ж з того? — здивовано вимовила вона.
— Нічого! Тільки те, що все діло в моїх худих колінах та... Ну, словом, тілом я не вдався. От і все. А душа ... Це...
— Тарасе! — з гнівом, швидко перервала його Віра. — Не смійте говорити далі! В противному разі... І запамьятайте раз на завжди: мені гидкі, чуєте, гидкі до жаху ці ваші так звані реальні відносини, це тіло ваше. Я вважаю це пониженням людини. Пониженням! Чуєте? Коли ж я сказала про коліна, то просто так, а не тому, що до вас не почуваю такого кохання. Ні до кого у мене нема та й не буде його! От в чому діло, коли хочете знати. Ваші ж... ваше ж бажання поясняти все тілесними причинами мені страшенно не подобається. От чому я вам казала про несхожість наших душ.
— Несхожість душ? — глухо перепитав Тарас.
— Так. Але... мене до вас тягне щось... Я не знаю, що. У вас є щось хороше...
— Е! — підвівся Тарас — Покиньмо ці милостиньки з жалю... Все одно...
Він шукав щось очима. Побачивши, що кашкет на ліжку, він узяв його, одягнув і пішов до дверей.
— Куди ж ви? — здивувалась Віра. — Тарасе!
— А вам чого? — брутально кинув Тарас, напів озирнувшись. — Піду куди схочу.
— Але зараз прийде Сергій. Ми мусимо побалакати, Тарасе!
— Не треба. Нічого мені не треба! Прощайте.
Але Віра підбігла схопила його за рукав.
— Почекайте. Не ходіть. Я вас прошу... Дуже прошу, лишіться. Нікуди не треба йти. Мені дуже боляче. Ви не вірите? Недобре ви посміхаєтесь, але все одно. Мені страшенно боляче, я готова зараз впасти перед вами навколюшки й цілувати ці самі ваші коліна. Хочете?
Вона була дуже бліда. Тіни під вилицями зробилися глибшими й по їх бігли у низ струйки, від чого лице, здавалось, миготіло; дихала часто та важко.
Тарас з здивованням подивився на неї своїм похмурим, здригуючим поглядом і нерішуче спинився.
— Не ходіть. Ідіть сюди... Сідайте. Ну, я вас прошу, сідайте. Скиньте капелюха. Дайте його сюди...
— Не дам.
— Дайте, я вам кажу! Дайте кашкета. Боже, що ви
зо мною робите! Та не посміхайтеся так боляче. Покиньте... Ви — змучений. У вас страшний вигляд. Я вас прошу, дайте ж мені кашкета.
І несподівано схопивши його за руку, притиснула до уст своїх і заридала, цілуючи та стискуючи її.
— Віро!... Віро! — злякано забормотів Тарас, сам ледве не плачучи та видираючи руку.
— Ні, ні. Сидіть, сидіть...
Тарас раптом з силою видер руку й трусячись весь, устав.
— Не треба Чуєте! Не треба мені! Я вас не розумію... І... Е, к чорту все та й край!
І, кинувшись з хати, вибіг у вітальню. Назустріч йому швидко йшов Сергій.
Ви куди? Тарасе! В чому діло? Ходім, я хочу з вами...
— Тарас напів обернувся.
— Нічого мені не треба! Нічого! Чуєте? Нічоговід вас не хочу!.. Я сам... Обійдуся... Годі. Старцям...Не треба!
І знов кинувся вперед, зачепився в дверях у їдальню, чимсь грюкнув, з грюкотом вилетів у коридорчик і зник по чорному ходові.
Сергій ошелешено, мовчки дивився йому вслід. В руці він тримав декільки кредиток.
У кімнаті в Тараса було тихо.
IV
Мирон обережно, силкуючись не гомоніти, натяг на себе пальто й хотів вийти, але в цей час з Марусиної кімнати почулося:
— Ти вже йдеш, Мироне?
Мирон зупинився.
— Ні-і, я зараз прийду-у. Ти можеш ще спа-а-ти!
— Я давно вже встала. Яка година?
— Девьять.
Мирон очикуюче подивився на двері, послухав. Потім одяг капелюха й вийшов.
Хвилин за пьятнадцать він повернувся й постукав до Марусі.
— Та входь, чого там! — мляво обізвалась вона.
Мирон, не роздягаючись, увішов. Маруся сиділа на ліжку, спершися ліктем об стіл та поклавши голову на руку. Обличчя було стомлене, сіре, під очима жовто-сині круги. Губи, видко, що хвилини сохли, бо вона часто облизувала їх. Дивилася вона у вікно кудись у далечінь, повз море дахів та димарів. Небо все так само було вкрите хмарами, то темними, то сірими. Вони, також неначе на похмілля, стомлено, неохоче, ледве посуваючись, налізали одна на одну.
— Я, Марусю, зараз піду-у, — почав Мирон, — і до вечера, мабуть, не прийду-у... Так от я тобі на сніданок купи-ив оселедчи-ика та о-от...
Він витяг з кишені невеличку пляшку ,,монопольки".
— Освіжи-и-тись...А обі-ід ти сама собі улаштуєш. І не тре-е-ба соромитись. Гроші є у тебе на обід?
— Є, — хмуро кинула Маруся. — Учорашні. Десять карбованців...
— Ну, це ж не твої гроші.
Маруся здивовано повернула до його голову.
— Не мої? А чиї ж?
— Єрмо-олкина. Ти ж помилко-ово взяла їх?
— Як помилково?
— Ти ж не за для грошей ґуля-я-ла? А для того, щоб розва-житись... Тре-е-ба віддати...
Маруся довго та пильно дивилась на його. Мирон з посмішкою чекав. Зеленкуваті з жовтими іскорками очі його слідкували за Марусею.
— А як за для грошей? Звідки знаєш?
— Ну, тоді, звичайно, твої-ї... Тільки... ми ще не потребу-у-ємо поки що.
— А коли б потребували, тоді, може, сам послав би?
Мирон добродушно засміявся.
— Ач, хи-и-тра яка-а!... Ти ж знаєш, що не посла-ав би...
— Чому?
Обличчя Марусине було все так само похмурим, сірим та стомленим. І питала вона якось рівно, неначе для процеса розмови. Скоса поглядала на "монопольку".
— Ну, що ж, Мару-у-сю, відд-ати Єрмо-о-лкину?
Вона раптом глибоко зітхнула.
— Як знаєш... Тільки от що... — її неначе щось шарпнуло.— Оддаси чи не оддаси, це тепер мені байдуже. Я сьогодня іду знову у... дім. Ще позавчора зустрілася з одною старою приятелькою... Вона тут зараз. Кличе. Піду...
Мирон зробився серйозним. Пильно дивився на сестру.
— Для чого ж ти пійдеш? — тихо спитав.
— Так... Хочу... Для того й піду
— Нудно зо мною?
— Та тобі чого? — злістно глянула вона на брата. — Чи не все одно?
Мирон, мовчки, серйозно все дивився на неї. Знову в очах йому з'явилось щось тоскне. Він озирнувся навкруги, помалу взяв стільця й сів.
Маруся гидливо скривилася.
— Е, разговор буде... Надокучило...
— Ні, разговору не буде... — тихо сказав Мирон, задумливо дивлячись у вікно. — Разгово-о-ру не буде.
Він помовчав. Потім повернувся до неї обличчям і чи то з цікавостю, чи то з сумом спитав:
— Скажи мені ясно: чому ти хочеш пійти туди?
Маруся злістно зірвала з столу руку й спитала в свою чергу:
— А ти мені також скажи ясно: чого ти хочеш, щоб я не йшла туди? Ну?
— Погано тобі там.
Маруся спалахнула.
— Знову?! Але ж ти брешеш! Бо соромно тобі. Бо це ж сором та ганьба! А ти хоч і тягнеш мене, але від гордости кричиш, що ніякого сорому нема, а, мовляв, погано мені там. Та чим мені погано, я тебе питаю? Голодно, холодно мені там? Нудно? Гидко, мерзенно, от що там погано! Зрозумів? Неначе болото ковтаєш день і ніч.
— Так хочеш ще ковтати?
— Еге, хочу. Подобається... Хе!
Мирон мовчки дивився на неї: Маруся дивилась у вікно.
— На що ж робити те, що сама вважаєш поганим? — знову стиха почав він. — От це ж власне й погано. Коли б ти не вважала це ганебним, хиба б я став тебе вдержувати? Іди та роби, що хочеш, аби ти сама вірила, що добре робиш.
Він замовк і поглядав на неї, неначе ждав чогось. Маруся мовчала.
— А коли з тобою ще гидче, ніж там? — раптом кинула, не повертаючись.
Мирон нахилив голову, змів крихти з столу й помалу підвівся.
— Ну, роби, як вважаєш краще. Коли гірше зі мною, іди туди, де краще...
Маруся позирнула до Мирона. Очі їй уважно та винувато спинилися на йому.
— Тоді... прощай! Коли йдеш?
Маруся простягла по столі руку, ніби хотіла спинити його.
— Не сердься, Роню... Не хочу тебе образити... Бачу, що жалієш та любиш мене, але не можу я... Важко мені тут... Кожен дивиться на тебе, як на... пропащу, гидку... Сам же кажеш, що всі на нас так дивляться: або з жалем, або з огидою. Так чого ж більше? А мені з людьми жити...
— Та тобі що, як дивляться инші?! — раптом почервонів увесь Мирон.— Ти як дивишся? Ганебно там, — не роби. Перед собою чиста будь. Вони ж ці люди, не так жили, як ти, значить инакше й думати повинні. Ти ж мучишся більше від того, що сама вважаєш гидким те, що робиш. Не роби. Коли гидко, то хоч умри, але не роби! Або, коли робиш, то роби так, щоб і розум твій оправдав те, що робиш. А на других плюнь, забудь про те, що вони думають. І на мене плюнь: я думаю, що не ганебно, але тяжко. А ти думаєш, що не тяжко, але ганебно. Нащо ж ти хочеш, щоб я думав так, як ти? Роби по свойому!
І знову в очах його за гнівом промайнула цікавість.
Маруся зітхнула.
— Та тому, що не з душі ти всі свої думки говориш, тому й роблю.