Сама лише вдячність рідному місту за його красу та доброту, з якою воно приймало його в свої чутливі обійми пристрасті та свободи.
Блукаючи безтурботно вулицею і вдивляючись на всі боки, ще більш детально вивчаючи місто і несамовито намагаючись прислухатися до його подиху, художник, як справжня людина мистецтва, вбирав у себе весь його дух і принадність, і вже уявляв у своїй голові те, як він буде переносити на полотно кожну дрібницю і кожне затишне місце, яке затято намагається сховатися від зайвої уваги, бо кожна деталь, особливо деталь такого міста як Київ, приховує за собою особливу, абсолютно унікальну історію, яку варто розповісти і передати всьому світові, не важливо як, за допомогою картини або ж поезії, але все одно воно варте всього цього, можливо навіть варте більше за Париж, Нью-Йорк (не той, що в Донецькій області) або ж Лісабон, незважаючи на факт того, що й ці міста є неймовірно чарівними, з якої сторони на них не подивись.
Йдучи вулицею і дивлячись на людей, художник дивувався тому, як вони просто живуть. Проходячи повз лавки, де спокійно відпочивали містяни, художник мимохіть чув їхні розмови, причому зміст кожної з них був частково схожим, бо дилема, яка мучила кожну душу, була єдина і по єдиному руйнівною.
Крім усього іншого увагу його привернула мить, коли він проходив повз дитячий майданчик, де мирно і весело грали дітки, бігаючи один за одним, спускаючись з гірок і гойдаючись на гойдалках, живучи без думок про те, що може щось статися, бо в їхньому житті проблем було, звісно ж, не менше, але все ж таки їх хвилювали значно інші й важливіші, на їхню думку, питання.
Дивлячись на дітей, художник мислив про цілу низку речей, проте перше, що спало йому на думку, був його власний підхід до роботи, до якої він горів із таким самим сильним завзяттям та ентузіазмом, як і в найперший раз.
Він любив те, що робив, так само, як і діти на майданчику любили жваво бігати то туди то сюди, гратися, бути кимось, ким вони захоплюються і жити так, як вони це вміють найкраще.
Він згадав, як сам любив побігати із друзями на вулиці, граючись у володаря перстнів. Митець завжди уявляв себе Арагорном чи Гендальфом, в той час як довкола кружляли огидні тролі та гобліни. Подібні згадки завжди гріють душу, скільки би років Вам не було й так само вони зігріли душу митця, котрий знову відчув в собі ще живий, а можливо й попросту безсмертний дух дитинства.
Його підхід мав низку своїх особливостей. Зрозуміло, він працював не стоячи, як наприклад полюбляв робити Ернест Міллер Гемінгуей і все-таки міг абсолютно спокійно працювати поза своєю майстернею, чого не можна було сказати про Пабло Пікассо.
Однак і в підході до роботи цього творця малися свої родзинки. Наприклад, він ніколи не дозволяв собі працювати четвертого і тринадцятого числа, бо мав на це свої причини. Був навіть дуже цікавий випадок, коли він відмовився писати портрет на замовлення вельми впливової людини, оскільки вона бажала бути зображеною не просто тринадцятого числа, а ще й у п'ятницю. Просто якесь навіженство.
З іншого ж боку медалі, художник працював щодня, окрім тих двох дат, відмовляючись від усього і не бажаючи відволікатися на жодну мить, доти доки він не вважатиме, що його роботу можна вважати завершеною і з високо піднятою головою, широко крокуючи вулицею, цей день можна було вважати доволі успішним, бо майстру вдалося досягти омріяного результату.
Чомусь про підхід до своєї роботи його змусив замислитися зовсім непоказний, на перший погляд, дитячий майданчик. Насамперед — цей майданчик був одним із майданчиків, на яких, будучи дитиною, художник грав і сам. По-друге, саме це місце він намалював одним із найперших, бо це чудове місце розташовувалося зовсім поруч із його будинком.
Йому чудово пригадався той день, коли він, будучи ще зовсім юним хлопчиком, вийшов з дому з аркушем паперу, невеликою дерев'яною підставкою і фарбами, після чого сівши на лавку, почав зображати те, що бачив перед своїми очима, а бачив він: безліч радісних дітей, що бігають без оглядки, людей, які спокійно сидять на лавках навколо і просто насолоджуються літньою порою.
Якщо говорити про саму картину, то зараз художникові не просто соромно знати, що подібна існує, а й прикро думати про те, що він колись спромігся взятися за подібне. Тоді він тільки вчився і осягав саму лише поверхню всього мистецтва, що вже там казати про велич, а в мить навчання, як кажуть найрозумніші викладачі: помилки лише заохочуються, бо у Вас з'являється неймовірна нагода винести з них урок, щоб надалі не повторювати їх.
У мить, коли робота вже була практично закінчена, поруч із ним пройшла одна жіночка, вже досить похилого віку, з копицею сивого волосся, середнього зросту і настільки добродушними очима, що художник в мить відволікся від своєї роботи, подивившись в її добродушні та пронизливі очі.
— У Вас дуже гарно виходить молода людина. — Сказала вона, дивлячись на картину, про яку вже тоді не схвально думав сам художник.
— Дякую Вам — це просто начерки. — Сказав він, немов виправдовуючи власне творіння. — Повірте, я можу й краще. — Він не на довго задумався. — А взагалі — це просто хобі, так... легке захоплення. Я, звісно, хотів би коли-небудь стати справжнім художником, але...
— Але, що?
— Але, як мені здається, мені ним ніколи не стати.
— Чому ж Ви настільки категоричні до себе, юначе? Що Вас наштовхує на подібні думки? Те, що я бачу зараз — це чудовий фундамент, якому ще належить зміцніти, лише не варто кидати його навіть не на половині шляху.
— Річ у тім, що всі вважають ніби бути художником — це не професія, та й, як мені здається, сьогодні картини і стиль, у якому малюю я, мало кому сподобається, усім потрібне щось доволі нове і незвичне, воно коштуватиме мільйони, а такі як я приречені на те, щоб продавати картини не зрозуміло де або ж пропонувати свої послуги в місцях скупчення людей, пропонуючи намалювати портрети за кілька копійок. Ні, все ж я це кину і займуся гідною справою, ось що буде правильно, залишивши думки про те, щоб стати людиною мистецтва.
— Дозвольте поцікавитися, а як можна відмовитися бути тим, ким Ви вже є і без того?
— У якому сенсі? — Здивовано запитав хлопчик.
— У найпрямішому, мій хлопчику. Бажаю Вас порадувати: Ви вже є справжнісіньким художником і ніким іншим.
— Смішно...
— Так справді смішно, що Ви досі так і нічого не зрозуміли, дорогий мій! — Голосно сказала вона. — Художниками, поетами, письменниками, музикантами або ж скульпторами, не має значення, нас робить не хтось і не щось, а саме бажання й прагнення створювати те, на що не наважуються інші, робити й чинити так, із чим усі інші не погоджуватимуться, і жити так, як інші просто не додумаються, крім нас. — Вона глибоко зітхнула. — Тепер Ви мене розумієте?
— Тепер так... — Пошепки промовив парубок, який саме відтоді і став тим, ким мав стати — справжнісіньким митцем.
В обличчя подув прохолодний вітер, небеса стали сірими, як згасаюче життя. Хмари були переповнені, все йшло до дощу, радісного або ж повністю протилежного, поки було невідомо, а відомо було на цей момент лише одне: художник прийшов додому і тепер він міг почуватися повністю спокійно й умиротворено, бо від цієї самої хвилини його оточуватимуть лише ті, з ким його пов'язує любов — сім'я.
Місця, закарбовані навічно в його пам'яті, нахлинули, наче широкою хвилею спогадів, що були з ними пов'язані. Лампи в парадному світили дивним ледве помітним жовтим світлом, яке зникало щосекунди на одну лише мить і з'являлося знову, настільки ж тьмяне, проте так до самого кінця і не згасало, занурюючи все навколо в непроглядну темряву.
Він підійшов до найулюбленіших йому дверей на всьому білому світі, бо ці двері були дверима, за якими він прожив ціле життя, в любові й радості, там, де його завжди чекають. Він стояв біля них, немов не був довгі роки, хоча не бував тут лише кілька днів. Коли тебе невідривно щось пов'язує з певним місцем, нещаслива мить, що передбачає собою розставання з ним, минає начебто цілі століття.
Двері відчинили йому не мати з батьком, а його бабуся, яка залишилася сидіти з молодшою, чому художник був невимовно радий, бо саме з нею він несамовито хотів поговорити, звісно, в міру можливостей, бо в той час, коли десь поруч перебувала сестра, ведення будь-яких бесід було просто неможливим. Але незважаючи на весь непослух — це була найдивовижніша і найпрекрасніша дитина на всьому білому світі.
Сівши на дивані і дивлячись мультики разом із сестрою і бабусею, художник відчував, що ніде у світі для нього немає більш чарівного місця, де б він почувався ще щасливішим, як вдома.
Майстерня ще не встигла перетворитися для нього саме на те місце, котре він міг би називати своїм домом, домівкою — так, місцем народження своїх творів – так, своїм прихистком та сховом – авжеж, однак не домом… поки що ні. Для цього йому був потрібен час, ще чимало часу аби звикнути, пережити та відчути ті стіни, котрі рано чи пізно він наважиться назвати своїм пристанищем душі, з яким він наче стає в єдину лише мить одним цілим.
Тільки тут він міг відчувати це. В квартирі, в котрій пройшло його чарівне й безтурботне дитинство, де він міг бути самим собою, не придурюючись навіть перед дзеркалом, вип'яючи з себе міфічного й величного митця, котрому ніби трьох копійок до мільярду не вистачає.
Саме вдома він просто був тим хлопчиком, котрий полюбляв малювати у своє задоволення, а не у зв'язку із тим, що перетворив це заняття на власну професію. Тільки тут мама спокійно могла пройти повз нього, під час роботи, й промовити наймотивуючі слова з усіх можливих: "Господи Боже, сидить знову малює… краще б ділом зайнявся".
Не можна було сказати, що подібні вислови тішили хлопцю серце, однак це незважаючи ні на що допомагало йому рухатися вперед.
Більше за все, з самого початку, його підтримували саме бабуся та дідусь. Вони були просто в захваті від самого розуміння того, що їх хлопчик знайшов в собі сили та мужність для того, щоб наважитися зробити хоча б спробу стати тим, ким він дійсно бажав особисто, а не тим, кого його бачили інші, а коли їх онук зміг досягнути певних успіхів в своїй спробі то вони попросту не знаходили радощів власній гордості за нього.
Дійсно щасливий той, хто має можливість тішитися поряд із батьками своїх батьків, оскільки саме вони, люди котрі прожили ціле життя та готові розділити всю свою любов із Вами – цінують саме Ваше буття більше за все на світі.
Мультик був доволі цікавий, дитина щаслива, а пиріг бабусі, як і завжди, безцінний.
— Бабусю, я хотів запитати в тебе.