Тільки знову ж таки позитивні. Я одружився.
— Гм… Давко?
— Місяців зо два тому.
— Та ви вже одягайтесь, — нагадав лікар. — А де зараз ваша дружина?
— В Ялті.
— Знаєте що, — сказав він, — я не буду вас допитувати. Краще напишіть самі про ті зміни в побуті й оточенні, що сталися з вами протягом останніх двох-трьох місяців. Не забудьте згадати про домашніх тварин, якщо таких собі завели, про ліки, якщо їх вживали, і таке інше. Врешті, не мені вам про це казати. Років десять тому ви прочитали нашому випуску кілька лекцій з генетики; я їх і зараз пам’ятаю. До речі, відтоді ви на обличчі нітрохи не змінилися.
Було таке. Тільки читати ті лекції запрошували Коваленка. Та оскільки він нездужав, підмінити його довелося мені.
— Попийте спочатку бромід натрію і хлорид кальцію, — лікар заходився виписувати рецепти, щораз поправляючи шовковисте русяве волосся, котре лізло йому на очі. — Заразом попийте вітаміни "А", "В" і "С".
Тиснучи мені руку, він сказав:
— Коли писатимете, не забувайте про найменші дрібниці.
А лікар запідозрив псоріаз. Про це я довідався, погортавши довідник дерматолога. Цю хворобу відганяють саме такими ліками.
Тим часом всюди, де згинається шкіра, понабрякало і посиніло. Нестерпне свербіння змінилося болем, і я трохи заспокоївся. Краще біль, ніж сверблячка. Та за ніч на згинах почався новий процес: шкіра взялася дрібною сіткою тріщин, з яких засочилася сукровиця… Сів до столу о другій, коли остаточно зрозумів, що від сверблячки й болю не засну. Якийсь час дивився в морок за вікном, подумки гортаючи сторінки мого життя і ніби підбиваючи підсумки в "Книзі добрих і лихих вчинків". Та що далі я їх гортав, то тривожніше ставало на душі…
Дзвоник був довгий і настирливий. Здавалося, що я не пробуджувався від сну, а приходив до тями після тривалої втрати свідомості. Ворухнувся, щоб встати, але одразу відчув біль у всьому тілі. А дзвоник дедалі настирливіше шматував тишу. Я не підвівся, а скотився з ліжка, укутаний, як мумія, в простирадло. Так і пішов відчиняти. Кинув погляд на будильник: була четверта по полудні. Отже, я проспав, а може, пролежав без пам’яті цілий день. Відчиняючи, даю собі слово найближчим часом вставити в двері вічко… На порозі стояв Ґречний. Я інтуїтивно подався вперед, щоб заступити вхід, але він з простягнутою рукою ступив назустріч.
— Що з тобою, Вікторе?! — В його голосі вловлювалося здивування, а в очах — неспокій.
— Пересмажився на сонці, — збрехав я і сам не впізнав свого голосу. Мені навіть здалося, що то був старечий голос мого покійного діда. — Спочатку водянки пішли…
— Боже ж ти мій! Ти хоч до лікаря звертався? А втім, що це я кажу… У такому вигляді на люди не покажешся.
Ґречний не знімав зірок у галузі біології, але предмет знав добре. Настільки добре, щоб не повірити в байку про сонячні опіки. Про всяк випадок він непомітно (як йому здалося) витер долоні об штани. А я вперше звернув увагу на те, що Борис Трохимович коротконогий. Може, через те, що цього разу він був без піджака. Ґречний мав вузькі плечі і широкий поперек і чомусь нагадав мені колись бачену на малюнку доісторичну амфібію — стегоцефала.
— Вікторе, Вікторе, — скрушно похитав головою гість, але на його оливкового кольору обличчі я не побачив співчуття. Саме тільки розчарування. — Хіба ж так можна… Так занапастити себе!
Я певен, що Ґречний мав на увазі не сонце, а щось значно гірше, й тому відловів:
— Не робить помилок у житті той, хто дошукується не істини, а особистих вигод.
Завжди вологі коричневі очі на мить ніби затягнуло туманом.
— Хтозна, чого більше слід дошукуватися… Врешті-решт істину осягають для того, щоб мати з неї вигоду…
— Можливо, але доля одних її осягати, інших — мати з неї вигоду.
Ґречний якусь мить дивився на аркуш паперу, на якому я так і не спромігся вивести жодного слова, на рецепт. Він уже простягнув було руку до рецепту, але затримав і забубонів пальцями по столі. Я не міг відвести погляду від його волохатих і досить розвинених (порівняно з постаттю) рук. Особливо притягували увагу короткі пальці, між якими мені ввижалися перетинки.
— Я викличу лікаря, — сказав він, і в його голосі вчувалося нетерпіння.
— У вас до мене діло?
— Та ні. Просто заглянув.
Він вийшов, не подавши руки, а я, напустивши у ванну теплої води, занурився в неї. Від тепла зробилося легко і навіть хороше. Чому в теплій воді людині завжди добре? Може, спрацьовує прадавній інстинкт риби, який таїться десь у генних лабіринтах? У тих лабіринтах багато чого криється. Всі оті чернеткові варіанти істоти, яка зараз знаходиться на вершині "піраміди", природа хоч і відкидала (так я відкидав свої перші скульптурні вправи), а проте інформацію про них зберегла. І не тільки Інформацію, а й "технологію" виготовлення. Через те, мабуть, вряди-годи й зустрінеш серед людей особу з рисами птаха, риби або тулубом амфібії, вже не кажучи про ближчих родичів людини — ссавців. Аналогічно ліпилася й свідомість: відсівалися одні прикмети, набувалися інші, а потім стався синтез багатомільйонорічного досвіду, внаслідок якого "темный и косматый зверь, сойдя с ума, очнулся человеком"[3]. На жаль, він прокинувся людиною лише в думці. Почуття ж — серед них і тваринний жах перед загрозою смерті — залишилися на тому ж рівні, що й до пробудження. Це я можу засвідчити… Промокаю тіло чистим простирадлом. З острахом розглядаю густу мережу тріщин, яка відповідає малюнку шкіри.
Попри серпневу теплінь, я одягнув білий гольф і, підкотивши комір під саме підборіддя, побачив у дзеркалі себе таким, яким був до хвороби.
Хоч двері й були відчинені, але в приміщенні стояв запах звіринця. Минувши довгий ряд кліток з морськими свинками, кролями й собаками, я зупинився перед кліткою з білими мишами. Угледівши мене, звірята попідводили писочки, нетерпляче засвітили чорними цяточками очей. У них, мабуть, уже виробився рефлекс: коли хтось підходить до клітки, то обов’язково кидає корм. Терпляче очікував, поки вони з’їдять печиво, яке приніс із собою, а тоді підняв засувку і взяв одну найдовірливішу тварину. Вона пухнаста, немов курча, яке недавно побачило світ. Обережно подув у шерсть. Мені здалося, мабуть, за браком світла, що зовні шерсть густіша, ніж при самій шкірі. Коли ж я вийшов на подвір’я, то, собі на диво, побачив, що звірятко було "зодягнене" не в шерсть, а в пташиний пух. На шкірі росли манюсінькі трубочки, які розпустилися густими кущиками білого пуху. Миша пискнула, коли я висмикнув з неї кілька тих "віничків".
Коли в дослідницькій я подивився на мишачий одяг через лупу — всередині в мене похололо. Отже, ювенал викликає мутації шкіряного покриву і того, що. на ньому росте. Знову це слово — мутації! Таке звичайне для біолога і таке страшне для хворого! А у воді, в якій відмочував простирадло, плавало багато волосся. Чи не виросте йому на зміну пір’я? Біологічно це вмотивовано. Людина, хоч і віддалилася від доісторичних пращурів, на безмежну часову відстань, але в її генетичних коморах старанно зберігаються непотрібні вже матриці клітин. Коли ж прочинити відповідну комірку архіву, як враз запрацює фабрика доісторичного білка, котрий вироблявся багато мільйонів років тому. Ювенал і є тим рубильником, що вмикає фабрику.
А може, не препарат Гусейнова вмикає той "рубильник", а якийсь домішок, що в нього випадково потрапив? Адже у ставропільчан усе гаразд. А втім, хтозна, гаразд чи ні. Минуло ж більше п’яти років відтоді, як Гусейнов надіслав листа.
Воістину, велика вченість — ще не мудрість. Це слова Коваленка, і мені здалося на мить, що чую його голос. Боязно підвести погляд на портрет, що на стіні, ніби то портрет моєї совісті. Мені було соромно не тільки через верхоглядство щодо ювеналу… Я захистив докторську, не виконавши шефового заповіту: розплутати механізм мутацій, що відбуваються при заміні одного гена іншим. Скористався з його смерті, щоб "проштовхнути" сирий, а подекуди сумнівний матеріал. Присвята світлій пам’яті, яку не без дипломатичних маркувань я надрукував на титулі докторської, зробила своє діло. До того ж опоненти ще пам’ятали відгуки Коваленка про мої здібності й працьовитість. Захист пройшов під знаком пам’яті Нестора Івановича. Говорилося, мабуть, більше про досягнення його школи, ніж про мій скромний внесок у науку. Тривалий час я вважав, що захистився в борг. Після захисту навіть подвоїв старання, але й досі того боргу не сплатив. Та й ніколи не сплачу, бо механізм мутацій при заміні генів розплутав Сергій — чоловік, монографію якого я, образно кажучи, "зарубав". Відчув, як боляче мені від того колючого клубка всередині, який зветься совістю. Коли б тільки зарубав книжку… Я описав свій, так би мовити, гіпотетичний, механізм і отже, якщо та книжка й побачить світ, то його експериментальний матеріал лише підтвердить мою гіпотезу.
Із задуми вивів шурхіт одягу і запах "Білої акації". Я й не почув, як зайшла старша лаборантка. Спочатку впала в очі її довга спідниця, скроєна з пурпурової у фіолетову смугу тканини, а потім побачив маленьку голівку з короткою зачіскою.
— Я мушу вже йти, — мовила вона, з подивом розглядаючи кисті моїх рук, недоречний для серпневої спеки гольф, — ключ, будь ласка, вахтерові віддайте.
Лаборантка вперше звернулася до мене в безіменній формі, ніби не мала певності, що це саме я — Віктор Степанович Негуренко.
Коли за нею зачинилися двері, я глянув на годинник. Третя. Вже треба йти і мені. На мене, мабуть, чекає лікар. Він сподівається, що в записах, які маю йому принести, віднайде джерело алергенів. Ним може бути кішка, собака, звичайний кожух, рослини, ліки. Ним може бути й людина. Нічого я йому не напишу — не бажаю в його очах бути жертвою, хоч би й наукового експерименту.
На інститутське подвір’я, де стояло моє авто, виходив крадькома, як злодій, — боявся спіткати ректора… А гіпотеза таки моя. Я не мав експериментального матеріалу. Це правда. Але ж я й не привласнив чужого. Я багато років ламав голову над тим механізмом, шукаючи єдиний правильний шлях його дії (щоправда, теоретично). Навіть покійний Коваленко схвалював мою робочу гіпотезу. Я її й опублікував як робочу. А те, що на очі потрапив матеріал, який робив із неї теорію, то це таке діло… Я ж його не запозичив.
Повітря в квартирі було задушливе, і я залишив двері прочиненими.