Я знову заревів і кинувся на Володьку, майже вірячи, що й цього разу він чкурне від мене, як заєць, але щось лупнуло мене в надбрів'я, і червоні м'ячики застрибали перед очима. Тоді я почав скажено гамселити те, що було обличчям Володьки Кузьменка, але другий удар, уже в підборіддя, відкинув ме-пе в кропиву, що росла під парканом. Я гупнувся спиною об паркан і намагався виборсатися з палючого зілля, щоб знову кинутися на Володьку.
— Ти бельбас! — сказав крізь зуби Володька Кузьмен-ко.—Чого сюди лазиш? Хіба не бачиш, що вона не хоче тебе?
Я витер закривавленого носа.
— Хай скаже мені сама.
— Так уже хочеш почути? — спитав Володька Кузьмен-ко, криво всміхаючись.
— Не тільки хочу, але й вимагаю,— сказав я.— Бо коли вона не скаже того сама, ходитиму під цими вікнами до кінця віку.
Володька дурнувато хихотнув, пригладив волосся й пішов, а я стис у руці каменя — камінь той нестерпно пік мені руку, так хотілося жбурнути ним у ту самовпевнену спину.
Вийняв хустину і почав стирати з обличчя кров. Обтрусив зі штанів землю, а зеленого соку з білої сорочки йе обтрусиш. По тому зирнув у небо крізь сітку із гілля крислатого клена; тоді також збиралося на грозу. Я ходив по завулку й чекав. Хотів позирнути їй у вічі і бажав, щоб так само вчинила й вона. "Давай станемо одне супроти одного,— казав їй подумки, вимірюючи кроками завулок,— і чесно скажемо правду".
Ми зустрічалися після тої ночі в Ленінграді не раз і не двічі, а майже весь десятий клас. Це правда, Оксано, хотів спитати я, що водночас ти зустрічалась і з Володькою Кузьменком? Мені про це сповістив, підхихикуючи, Вітька Піденко. Я не повірив йому, Оксано. Не повірив, що один тиждень ти присвячувала мені, а другий Володьці Кузьмен-ку. Одного тижня цілувалася зі мною, а другого — з Володькою. Для десятикласниці цього забагато, ти не вважаєш?
Що ж сталося потім? Чому перестала до мене приходити? Ах, тобі важко було витримати подвійну гру! А може, довідалася про те твоя мама? У твоєї мами був улюбленець — і ясна річ, не я. Бо в мене тільки голова на плечах, а окрім того, ні тіла, ні обличчя, ні "позитивної" програми в житті. Але я вмію любити, Оксано! Цього тобі мало? Коли мало, скажи, я піду від твого будинку і не клеїтиму з себе ідіота; але коли та парочка, мати й женишок, примушують тебе забути мене, то я закопаюся тут, перед твоїм домом, і но відступлю. Я вкраду тебе, і нехай тоді нас пошукають.
Отакі думки нуртували в мені, коли я чекав на вирішальну зустріч з Оксаною Свідерською. Було літо. Ми вже закінчили Десятий клас, і кожному з нас треба було думати, куди податися. Вступати чи шукати роботи. За кілька тижнів, можливо, розлетимося, і це могло б бути навік. Але я не міг розлучитися з Оксаною просто так: мені конче треба було взяти з неї слово на майбутнє.
В цей час в одному з вікон, біля яких я дефілював, відчинилася кватирка, з неї висунулася рука і на дорогу впала складена вчетверо записка...
Людина дивна істота. Часом вона буває по-смішному впевнена в своїх діях і може переконувати себе, що в тій чи іншій ситуації поведеться так, а не інакше. Але є у кожному з нас "я" затамоване, "я" замуроване — ось він, справжній наш володар і керівник. Це він штовхає нас на вчинки, які потім не можемо пояснити, бо не знаємо того свого ворога. Той ворог наш затишно згорнувся на споді душі й хропе. І сниться йому те, що відбувається з нами насправді. Сняться йому наші думки й наміри, наші добрі й лихі помисли, крізь сон він часам лайнеться а чи й хихикне. Так він і стежить за кожним нашим кроком, за кожним порухом мислі і за кожним нашим бажанням. Але він все-таки спить. Бо знає, що поки що йому в нас нічого робити, поки що він може порозкошувати безділлям, і хай людина викаблучується як заманеться. Прийде момент, і він скаже своє слово або примусить людину нагнутися й узяти в руку камінь...
Камінь зі свистом прорізав повітря — дзенькнуло, посипалося скло, і замість шибки — чорна прірва, і та прірва — душа моя зболена. Хтось закричав у тій чорній пітьмі, начебто камінь ударив його в обличчя. Таки хтось підглядав за мною за тією шибою — хтось злорадісний. Я йшов, покинувши на стежці зіжмакану паперову кульку, не бачив світу, а тільки фіолетові тіні,— сльози розмивали той фіолетовий світ. Я був сліпий і глухий і через те не знав, куди іду й навіщо. Все закрутилося, завертілося, і я замотав головою: якийсь сквер і порожня лава, я сів на ту лаву. Хтось, здається, на мене дивився, хтось, здається, в мене щось запитував, але я нікого не слухав, був-бо глухий; зірвався з лавки й побіг бозна-куди, здається, вниз, по стежці, що вела між заростів дерези; якась фіолетова тінь сахнулася від мене, бо я мало не збив її. Коли ж не стало сил, упав і лежав хрестом на фіолетовій траві, а на мене з кручі, по якій я щойно біг, осипався зворушений мною ж пісок.
Тоді я, здається, знепритомнів і в тому півнепритомно-му стані побачив візію, яка вже являлася мені. Я уздрів залитий сонцем берег, зелену траву, кущі верболозів, по тій траві поміж верболозів в'юнилася ледве видна стежка. Я повільно пішов по тій стежці і чим далі відходив, тим більше заспокоювався, бо повітря довкола стало перламутрове, а десь високо-високо, може, й на хмарі, задзвонив золотий соловейко. Я звів голову й побачив величезну крону із срібно-зеленим листям; так, я стояв на невеличкій леваді, на якій росло три осокори,— напевне знав, що під деревами є криничка, я маю підійти до неї й напитися. Тоді оживу для другого життя, адже воно в мене тільки починається; тоді забуду всю ту огидь, якою обріс зараз, а фіолетові літери на аркуші паперу вицвітуть і щезнуть — я побачу перед собою чисте, біле поле, на якому захочу списати свої письмена,— ось він палімпсест: надія моя на оновлення...
8
Я не помітив, як пішов дощ; стояв у цьому, до болю' знайомому завулку, в якому не був аж п'ятнадцять років, гостро й дивно переживав усе заново. Здалося, що в кропиві й досі має валятися зіжмаканий аркуш паперу з Окса-ниною запискою,— я навіть озирнувся; а друге, що мені здалося: до шибки ближнього до мене вікна на мить притулилося, але одразу й відсахнулося жіноче обличчя. Радісна здогадка промайнула мені в голові: як я не здогадався раніше! Ну, звісно, всі оті дзвінки в Київ — мана. Оксана тому й не написала, бо вона тут, за цими шибами, можливо, приїхала тільки щойно і вже телефонувала мені додому, а що трубку взяла моя мати, то спитала якогось Геннадія Карповича; я так само питав про якусь Ірину Кононенко, коли трубку в Києві брала не Оксана чи коли не впізнав її голосу. Це був наш теперішній пароль; мати, звісна річ, відповіла, що ніякого Геннадія Карповича у нас нема, що помилилися номером; потім вона мені скаржитиметься, що весь час дзвонять нам якісь люди й морочать голову з тим
Геннадієм Карповичем. "Витівки АТС",— скажу я і матиму немале задоволення, бо вже знатиму, що мені конче треба буде зв'язатися з такою собі Іриною Кононенко, таємничим інкогніто, дамою в масці.
Я засміявся, такою простою здалася мені можливість за-раз-таки побачитися з Оксаною Свідерською, % бо то, може, вона мигнула там за склом. Я взяв камінчика і легенько кинув його в шибку: "Дзень!"
Тиша навколо. Тихо й повільно крапає дощ, краплі великі і льопаються одна від одної на метр чи півтора. Я знаю, що Оксанина мати з онуком десь блукають по місті: вони поїхали тролейбусом № 5, який везе у протилежний од цього дому напрямок. Тож можу обійти цей дім і вільно постукати в двері: за ними може бути або Оксана, або ніхто. Володька Кузьменко напевне зараз у Києві, я ж бо чув його голос, а цей голос я не сплутаю ні з яким. Ненавиджу той голос: розважливий, самовдоволений, не голос, а реклама про корисну споживність ставриди. В крайньому разі я міг би попросити притулку від дощу, бо кілька крапель уже боляче вдарило мене по маківці.
Я побіг, ніби страус, хльостаний холодними й важкими краплями, завернув на вулицю і за мент був у дворі, густо зарослому травою; дощ уже лупив мене навідмашку, і я скочив під ґанок геть покрапкований. Застукотів у двері, і глуха луна відповіла мені. Я застукотів голосніше, бо з мене ще не вивіялося переконання, що Оксана таки тут, але знову тиша і знову глуха луна. Я стояв під маленьким ґаночком, а з трьох боків од мене висіло по прозорій водяній стіні.
— Коли ви до Свідерських, то їх нема,— почувся високий жіночий голос.
У дворі стояв не один, а два будинки. Другий мав веранду, зарослу диким виноградом, в просвіті стриміло кругле, добродушне лице.
— Давно вони цішли? — спитав я.
— Стара з онуком години з півтори. Вас там не мочить дощ?
— А як мочить, то що? — спитав я.
— Могли б до мене перебігти. Перестояли б,— добродушно запропонував голос.
— Поки до вас добіжу...
— І то правда,— сказав голос.— Може, з яким ділом до них?
— Хотів спитати, чи приїдуть цього літа молоді,— сказав я.— І коли?
— Вони щоліта приїжджають,— сказало обличчя.— Цього року, правда, той десь за кордони подався. Може, сама Оксана приїде... Вам до Оксани чи до того?
— Яз ними в одному класі вчився,— сказав я. Краплі залітали в мій ненадійний сховок, і я вже мок.
Коли з'явлюся додому мокрий, в матері це викличе паніку. Буде гріти мете й кутати, парити ноги й заварювати липу. Я відчув у роті смак малинового варення, якого терпіти не міг.
— Значить, побачитися захотілося,— сказав голос.— А телефону їхнього не знаєте?
— В них є телефон?
— Ясна річ. Це для того, щоб з Києвом балакать.
— І ви знаєте номер?
— А він мені навіщо? Я, коли хочу щось їм сказати, то отак, як до вас, кажу. По нуль дев'ять спитайте...
Це я мусив би знати і сам. Мені стало тепліше. Дзвонитиму вряди-годи сюди й питатиму Ірину Кононенко. "Тут ніяка Ірина не живе",— сухо відповість Оксанина мати.
Я раптом подумав, що дощ може пригнати сюди Оксани-ну матір зі внуком. Пікантна вийде ситуація: треба вшиватися звідси, і якнайскоріше.
— Може, щось скажете передати,— озвався люб'язний голос.
— Та нічого,— мовив я відвертаючись, щоб стара не запам'ятала мого обличчя.— Я так прийшов, без діла...
— Ну, коли без діла...— кругле лице позіхнуло.— Вже добре змокли?
— Ні, тут сухо,— трохи сердито сказав я, обличчя мені, видно, посиніло, а холод почав пролазити в груди.
— Таке дощове літо,— сказав голос— Я оце сиджу й думаю: чи не тому це, що там угорі небо трусять?
Я засміявся.