Вони минають невідомі будинки, невідомих людей у повозах... Заговорили наші, прорвався сміх, веселий жарт. Та й знов турботне мовчання. Неначе в театрі перед підняттям завіси...
VII
В широких переходах університету стоїть рух: ходить, гомонить молодь — хлопці, дівчата. Не всі поводяться однаково: одні розмахують руками, ведуть шпарку розмову; інші ж сумирні, говорять нишком, не сміючи, і похода їх незважлива, тиха; та і в їх обличчя просвітлі, очі з пильною, ревною думою.
— Здрастуйте, Калиновська! — гукає Любі русява панночка з ясно-сірими великими очима, зграбна така, на ході злегка похитується, як билина.— Ну, що? Маєте вже виписки?
— Маю.
— А я вже купила анатомічний атлас, що нам казали. Приходьте до мене, роздивимось! От і зараз після лекцій можна, коли хочете.
— Добре! Напевне прийду! — одмовила Люба.
— А мені можна? — спитав у панночки низенький жвавий хлопець у недбайному одінню, зненацька прилучаючись до тої пари.
— Можна! — одповіла русява панночка, усміхнувшись.— Приходьте!
— Я, знаєте, хотів був сам купить той атлас, навіть розігнався був до книгарні, так куди там! Диявольськи дорого коштує! Тілько княжнам і купувать!
— Чого ж княжнам? Можна й князям! — одповіла панночка, тонко всміхнувшись.
— Ну, бачите, князеві треба багацько на ресторани тощо; а княжнам — саме! Та не в тім діло, а де ж ви живете?
— На Raemi Strasse, будинок №...
— Спитать княжну Білосельськую? Як по-німецькому княжна? Здається, Furstin? Чорт його возьми, на всіх мовах важко лупає!
— Кузьменко! — гукнув хтось розмовлявшому хлопцеві.— Вас чом на фізіології не було?
То надійшов гурток у скілька душ, між котрими йшла й Раїса. Вона була така свіжа, весела, сміючися слухала розмову якогось панича, котрий нахилявся до неї, говорячи, розмахуючи руками; з другого боку йшов теж молодий хлопець, спільник тієї ж бесіди; зараз ішла якась інша пара, і з тієї гукнули на Кузьменка.
Пари, гурточки зустрічались, розминались, зачіпали одне одного то поважними, то жартливими реченнями.
Нарешті разом заметушились, пішли хутнішою ходою, розійшлись по аудиторіях; лиш луна розлягалась від ступнів та відчиняних дверей.
Отож так, наші дівчата вже й в університеті Цюріхськім! Студентками, бачите! Спершу якась була перешкода в тій справі вийшла: щось там на строк прийняття не потрапили, та потім діло поправилось. О, багацько де в чому треба було потрапляти несвідомим приїздним! Перше всього виявилось, що помилились на першому ступні: затесались, бачите, в отель "Bourg au lac" (фр."Селище на озері"). Хто ж його знав? Воно правда, що комфорт страшенний і вигляд чудесний, але ж, як то кажуть, зовсім не по кишені прийшлося! Тож наші хутенько перебрались по домівках і зовсім навіть у іншому кутку!.. Вони найняли собі домівочку ближче до університету, на Kunstlergraben (Кюнстлерграбен — нгзва вулиці; дослівно — рів, де живуть художники (нім.), правда, господиня їх, Frau Piltz (), трохи пригнітила душу вимогами надзвичайної обережності з її господарськими стінами й постановою, але все ж до якої міри вони були у себе дома. Дівчата охоче розташовувались у своїй домівочці, розкладали книжки, всяку всячину, то привезену з собою, то куплену тут. У вікна домівки видно Ліммат з мостами, видно берег його, "Старе місто", видно ті гори хороші, що самохіть беруть очі!
Чуда нової природи похвачували наших дівчат; не тільки Люба, котра не таїлася з своєю втіхою, а й Раїса, котра говорила, що не по її вдачі "розкисать од милування натурою", підпадала теж під чари, котрі точила прекрасна цюріхська околиця.
Але не менше було дивування дівчат, не менше була захвачена вся їх духовна істота тими дивами, котрі їм одкривала наука, до якої вони приступили з такою ретельностю. Вони багацько прочитали і в себе дома, і мали деяку знайомість з наукою, та то була знайомість дилетанток — поверхова, порізнена; тепер же, коли вони стали пізнаватись з вибраною научною областю в стрійному ладу, в професорськім поучанні, вони побачили всю вагу, весь інтерес тої науки. Новоодкритий світ показався їм ще дивнішим. Навіть ті научні часності, котрі вони добре знали, здались їм тепер зовсім іншими, при тій наглядності, з якою показувано їм тепер ті дива. Зоологічний кабінет, анатомічні препарати, фізичні, хімічні досвіди, побачені своїми очима, вражали їх думку так міцно, так доказно, що очі приковувались як до чогось надзвичайного, несподіваного!.. А надто вже мікроскоп, той маленький прилад, котрий, однак, і справжнім ученим, князям науки, одкрив новий, огромний світ!.. Як дивно! Як багацько тих див, котрі, однак, всі можна дослідити, зрозуміти!..
Ах, пізнавать, пізнавать треба все теє! Учитись, учитись!.. І училось так охоче, так ревно! Тяжко лиш приходилось, що наука говорила чужою, нелегко зрозумілою мовою. Часом би так хотілося спинить того лектора: "Стривайте, Herr Professor!.. Як ви сказали? Щось не до тямку нам!" Та ні, професора не спиняти! Треба уважно слухати хоч далі, а потім уже з писаного розібрать те місце, що тепер зосталось незрозумілим! Потроху привчалося, наломлювалося і до слухання, і до виучування. Ах, все ж так пильно слухалося: сидиш на лекції, слухаєш, не змильнеш, аж голова томиться, а прийдеш додому, штудіруєш ту лекцію по виписках, по книжках,— аж знов тобі голова вернеться!
Дарма що вернеться, треба і хочеться сидіть! Чи то ж раз сиділа тендітна Любочка з Раїсою за тими книжками та атласами до пізньої ночі!.. Та що — до ночі! Траплялось, що Раїса вже й спать покладеться, сказавши "годі", а Любочка все сидить чи в ліжку читає, аж поки й зоря світова, загравши по горах, загляне в вікно...
VIII
В аудиторії вже великий збір, майже всі місця зайняті, от зараз прийде професор. Люба пробирається до того місця, до краю лавки, де їй так добре сидіти. Як шкода! Місце зайняте: сидить якийсь незнайомий русявий студент. А вона вже так нагналася — тепер оглядається, збентежена, де б знайти інше місце, і промовила якесь слово по-руськи.
— Сідайте! — завізвав її той же русявий хлопець, посуваючись і даючи місце коло себе. Люба сіла. Студент споглянув на неї уважно, як вона зайнялася своїми паперами, однак розмовою не зачепив, хоть кругом стояв гомін утриманий, однак досить чутний. Аж ось увійшов професор; все стихло, насторожилось. При тій надзвичайній тиші професор розпочав свою лекцію; він говорив розміреним старечим голосом, пройнятим врозумливістю, пильністю. Інколи вставав з-за кафедри, підходив до великої чорної дошки і для більшого порозуміння робив, говорячи, пояснюючі нариси.
Лекція скінчилась. То була остання в той ранок. Молодь рушила додому. Тільки Люба осталась ще коло дошки, міркуючи, споглядаючи то на ті фігури, то на свій паперок, котрий держала в руці.
— Що, ви, може, тут чого-небудь не розберете? — спитав її той студент, біля котрого вона сиділа і котрий тепер, виходячи майже посліднім, підійшов до неї, бачивши те пильне споглядання.
— Так от... тут я щось і одразу не розібрала, і тепер не доберу ладу! — одповіла Люба і між скількома схемами кроворуху у різних типів живущого вказала на кровоносну систему одного з земноводів, Proteus anguinus.
— Якось тут і жабри, і легке, то як же саме йде процес обновлення крові? Як розходяться ті два путі?..
— А от бачите,— почав був об'яснять студент, але тут саме в двері зазирнув товариш Кузьменко і гукнув:
— Корнієвич! Де ж се ти подівся?.. Іди!
— Зараз! — одповів Корнієвич спокійно й став провадить Любі дальше пояснення.
— Спасибі! Тепер розумію! — одповіла Люба.
— Одним словом,— вкинув товариш Кузьменко, котрий надійшов і стояв при тім об'ясненню,— ви, землячко, знайте, що сьому жабро-легковому дрантю було б зовсім доволі самої жабрової системи обкиснення крові, а легке йому дане тільки для того, щоб збивать з толку, морочити нашого брата, несвідомого учня!
Всі троє засміялись і рушили від дошки. їм прийшлось іти однією дорогою й по виході з університету, бо Корнієвич і Кузьменко направлялись у той ресторан, що й Люба.
Дорогою більше говорив Кузьменко.
— Скажіть,— мовив він до Люби,— ви з якого повіту Полтавщини?
— А ви почім знаєте, що я з Полтавщини? — перепитала Люба, усміхнувшись. Вона сама не знала, від чого їй так просто говорилось з Кузьменком, мовби вона була з ним давно знакома.
— Ах, боже ти мій! — одповів Кузьменко.— Як же таки не пізнать? Я ще як почув якось вашу німецьку розмову з швейцаром, то й з неї постеріг, що землячка говорить!..
— От як!.. Значить, і ви полтавець?
— Авжеж! Ми от з Корнієвичем якраз на рубежі гетьманської Полтавщини і Слободської України: я з полтавського боку, а він з харківського. Ну, що, Корнієвичу, як там? Швидко вже перекацапиться ваша Слободська Україна? Га?
— Ти помиляєшся! — одповів Корнієвич.— Ще ми українізуєм!
— От як! Дай, боже, нашому теляті вовка спіймати! — мовив Кузьменко, засміявшись.
Так, розмовляючи, дійшли вони до ресторанчика.
Там застали чималий гурт; бринів посуд, гомонів молодий люд. Люба підійшла до стола, де сиділи Раїса і Кость, і зайняла зоставлене їй місце біля його; в близькім сусідстві коло неї помістились теж Корнієвич і Кузьменко, котрий швидко познакомився з Раїсою і Костем, жартував із ними, сміявся.
Користуючи з сусідського гомону, Кость спитав у Люби, пильнуючи її личко з виступившою краскою:
— Що се таке, Любов Василівно, що я вас уже другий день не бачив? Зовсім скучив за вами!..
— Хто ж винен? Я теж скучила! — одповіла Люба, втішливо всміхнувшись.
— Та що ж! Вчора ви кудись з товаришками пішли, сьогодня я заходив, щоб разом в університет іти,— вас уже не було! Хоть би вкупі проходиться куди-небудь, абощо!
— Що ж! От і ходім!
— Куди се ходім? — умішався Кузьменко.— Чудесна річ! Ходімте лиш, панове, прогуляймося: отже ж ми, чорт возьми, в Швейцарії! Чи то ж все нидіти над тими протеусами та тритонами? Хай вони виздихають!.. Правда, землячко?..
Люба тільки засміялась на те питання,— їй було так весело!
— Ходімте, ходімте куди-небудь! — гукнула. Весь гурток земляків рушив укупі. Вони прийшли на терасу перед політехнікою, звідки одкривався вигляд на місто і гори, облиті сонцем.
Корнієвич кликнув пройти ще на Hohe Promenade (нім. Верхня алея)
— Се тут найбільша козацька променада з тими тополями! — мовив він.
— А се правду Слободська Україна каже! — гукнув Кузьменко.— Ті тополі іменно щось козацьке в собі мають!
Весь гурток рушив і повернув на Raemi Strasse.