Бідарку тягнув за собою то чвалом, то риссю, залежно від обставин, сивий кінь, смирний і вгодований, бо ні хазяїна, ні його не зобиджали в навколишніх селах. Кінь був розумний, знав усі дороги, варто лиш Милентію назвати село, а він уже сам знав, куди повертати.
Коневі подобалася і легка синя бідарка, і її господар у довгополій синій шинелі. Їздили вони без дорожніх пригод, тільки зупинялися на шляху, щоб попросити в шоферів насоса та підкачати праве емківське колесо, яке часто капризувало. Як воно випускало повітря, Милентій вияснити не міг: то цілий тиждень аж дзвеніло, а то по два рази на день випускало усі атмосфери і капелюшилося по піщаній дорозі. Милентій не знав, що у нього є нерви, і такі пригоди зустрічав з олімпійським спокоєм. Випрягав коня, а сам ішов шукати якусь машину, щоб попросити насоса. Це було не легко, бо на третій повоєнний рік машини траплялися рідко, і доводилося їх інколи чекати в степу цілий день. Власний насос був мрією Милентія, але дістати його було неможливо. За роки служби доводилося Милентію конфісковувати самогонні апарати, крадене зерно, гвинтівки і автомати, поназбирувані хлопчаками на берегах Дніпра, парашути і понтони, сховані в плавнях хазяйновитими дядьками, а насос не попадався.
Синя бідарка котилася степовою дорогою. Кінь і Милентій косилися на праве колесо, яке поволі осідало. Якби ж Милентій їхав сам, то й хай би вже спускало оте кляте колесо, але ж поруч сиділа молода дівчина у старенькому кожушку, підперезаному чорною хусткою. Поверх кожушка була накинута ще одна хустка – з квітами по зеленому полю. З-під неї виглядали кирпатенький носик в ледь помітному ластовинні і сині заплакані очі. Бідарка була вузька, і Милентію довелося докласти чимало зусиль, поки вмостив біля себе дівчину, а щоб все-таки відгородитися якось від заарештованої, то Милентій між собою і дівчиною втиснув бойову трилінійну незаряджену гвинтівку, чим порушив інструкцію. Він іще раз порушив її, коли зіскочив з бідарки, залишивши гвинтівку, щоб подивитися на спущене колесо.
– Приїхали, – не то дівчині, не то коневі сказав Милентій.
Дівчина мовчала, кутаючись у хустку, бо ставало все холодніше. Милентій обійшов бідарку, притримуючи поли шинелі, яку вітер намагався здерти з міліціонера, і, може, це йому і вдалося б, якби не широкий офіцерський ремінь, що стягував могутню постать Милентія.
Інструкція забороняла Милентію розмовляти з заарештованими, і він її ретельно дотримувався ось уже годин шість: від самого села Семидоли не промовив жодного слова. Але тут, в завітреному надвечірньому стену, Милентій знову порушив інструкцію, сказавши:
– Давай щось перекусимо, Настуню. – Звичайно, треба було сказати: "Громадянко Сторожук, можете поїсти, якщо у вас є харчі".
Але не хотілося Милентію називати "громадянкою" цю кругловиду синьооку дівчину, яку він знав давно, бо сам був з сусіднього села, і з якою колись танцював на весіллі у бригадира Панька Сіроштана. Це було торік. З Паньком вони ще до війни вчилися в одній школі, і, звичайно, Милентій був запрошений на весілля. Приїхав Милентій на своїй синій бідарці в новому діагоналевому галіфе і новій офіцерській гімнастерці, яку подарував йому полковник перед демобілізацією. Милентій і примітив тоді Настуню – високу і тоненьку, як лозина. До такої статури годилося б мати продовгувате обличчя, але дівчина була кругловида і трішки кирпатенька і мала такі сині очі, що Милентію чогость стало моторошно. Уже за столом він кинув на дівчину кілька жагучих поглядів, але Настуня не звернула на те уваги, бо аж ніяк не міг бути Милентіїв погляд жагучим: очі в нього були сіренькі, як перегін, брови руді, а на пухкому білому обличчі грав на всі щоки рум'янець. Настуня подивилася на Милентія, аж коли підвівся з-за столу, щоб сказати слово до чарки. Своїм білявим чубом Милентій впирався в стелю, і Настуні здалося, що гімнастерка ось-ось лусне на широких міліціонерових грудях, але сукно було міцне, і гімнастерка не луснула.
– Я п'ю оцю чарку казьонки, – наголосив Милентій, щоб його не запідозрили у вживанні самогону, – за щасливе життя молодого Панька і молодої Каті. – На довший тост Милентій не спромігся, бо не звик говорити довго.
Гранчастої чарочки у величезній Милентієвій руці не було видно, і Настуні здалося, що він просто приклав до рота кулака. Вона голосно розсміялася, і Милентій вирішив, що дівоче серце підкорене, а тому, коли заграла гармошка, він уже сміливо запросив її до танцю.
Під час польки Милентій дізнався, що дівчину звуть Настунею, під час вальса йому стало відомо, що вона проживає в цьому ж населеному пункті, тобто в Семидолах, краков'як туманно дав зрозуміти Милентію, що в Настуні кавалера нема. Милентій думав провести дівчину додому, але не знав, що Корній Гармак і Леонтій Крижень, які сиділи поруч за весільним столом, розіб'ють ущент його мрію. А винен був Корній, який поставив під сумнів бойові заслуги у Ясській операції Леонтія Крижня. Не повірив Корній, що Крижень підбив чотири танки і знищив роту фашистів. Гармак ще слухав, коли підбитих танків було два. Третій він сприйняв з недовірою, а коли з'явився четвертий танк і рота німців, Корній сказав:
– Леонтію, не бреши. Якби ти оце зробив, то вернувся б додому із Золотою Зіркою на грудях і вже командував би чимось у районі.
Тоді Крижень образився за свою солдатську честь, розбив чарку і врізав Корнію по шиї. Корній теж був солдатом енської гвардійської дивізії і дав здачі. Дружини вояків почали кричати, і тоді довелося Милентію приступити до виконання своїх обов'язків. Він розборонив друзів і виніс обох на подвір'я.
– Нікагда не повірю, – сказав ще раз Корній і змирився.
Леонтій же посилався на командира батальйону, на маршала Конєва і рвався до Корнія. Довелося Милентію відводити Леонтія додому. По дорозі він вислухав усю бойову біографію Крижня, а коли повернувся, то Настуні вже не було.
Так після того весілля і не зустрічався Милентій з синьоокою Настунею, хоч не раз бував у Семидолах. Під'їжджаючи до села, завжди давав собі слово Милентій знайти дівчину і сказати їй, що тільки й думає про неї, а коли минав коловорот, то це рішення поступово зникало: хіба може така дівчина покохати отакого неоковирного здорованя? Жодної принадної риси не міг підшукати в собі Милентій. Ріст – два метри та ще й чотири сантиметри, сто десять кілограмів живої ваги (шинелю довелося шити з двох), очі – наче молоко водою розвели, брів нема, чуб білий, як сметана, а щоки мовби хто буряковим соком намастив. Милентій, коли бував у селі Знайди, наче ненароком заходив у клуб, щоб поглянути на себе у велике дзеркало, що стояло в роздягальні. Дивився, важко зітхав, а одного разу, коли поруч нікого не було, плюнув на свого двійника. Правда, потім витер дзеркало полою шинелі. Ні, годі й думати, що оця гора в синій шинелі може сподобатися тендітній Настуні.
А побачив її вчора. Краще б ніколи не було цієї зустрічі. Викликав його голова Семидольської сільради по дуже важливій справі. Коли Милентієва синя бідарка зупинилася біля контори, Кирило Швайка сам вибіг назустріч Милентію і сказав:
– Зловили злодія!
Потім Милентій прочитав акта, складеного за всіма правилами. Писалося в ньому, що колгоспниця Настя Ільківна Сторожук, років дев'ятнадцяти, народжена в селі Семидоли, Ольвіопільського району, вкрала дня 23 місяця жовтня року 1948 чотири кілограми пшениці, працюючи на очистці зернового фонду колгоспу, і, згідно з постановою, справа передається до суду для суворого покарання. Були підписи і кругла печатка.
Потім виконавець привів заплакану Настуню в старенькому кожушку і квітчастій хустці. Вона приречено подивилася на свого охоронця і мовчки сіла в бідарку.
– Вези, – наказав Швайка міліціонеру, намагаючись не дивитися на дівчину.
Милентій якось втиснувся на сидіння, відгородився від Настуні гвинтівкою і шарпнув за віжки:
– В район, – сказав коневі.
Через село їхали риссю – дуже хотілося Милентію якнайшвидше проскочити оці вулиці, щоб нікого не бачити, надто ж молодиць, які, наче навмисне, висіли на парканах, юрмилися біля криниць, на всі лади коментуючи подію. А Настуня й світу не бачила за слізьми.
* * *
Мірошник поглядав на годинника. Засідання затягнулося, а ще ж треба було встигнути на восьму вечора в Семидоли на партійні збори.
– Які ж ваші висновки? – звернувся Мірошник до високого сивого чоловіка в старомодному пенсне, що стояв біля карти району. – Прошу, Семене Петровичу, конкретно.
– Я вважаю, Романе Олексійовичу, – промовив чоловік у пенсне, – що рекомендації, розроблені Південною науково-дослідною станцією по залісенню дніпровських піщаних арен, дадуть позитивний ефект і ми зможемо ще цього року висадити перші тисячі саджанців кримської сосни в Степовому лісництві, яке ми відкрили в районі Овечого хутора.
– Запитання у членів бюро є? – звернувся до присутніх Мірошник. – Нема. Тоді послухаємо Івана Трифоновича Запорожного.
Іван підвівся з місця:
– Торфогніздовий метод посадки лісу, запропонований Семеном Петровичем Мартинюком, – сказав Іван, – дав на дослідних ділянках хороші результати. Це поки що єдиний ефективний метод, і ми приймаємо його в своєму лісництві. Саджанці ми вже одержали, але нас затримує Дніпровське пароплавство: торфу мало і часу мало – скоро може замерзнути річка, і ми зірвемо план посадки лісу.
– З пароплавством ми домовилися, Іване Трифоновичу, – відповів Мірошник, – нам виділили ще вісім барж для перевезення торфу. І доставити його на Овечий хутір ми вам допоможемо. Машин у нас дуже мало, доведеться на возах... Але майте на увазі, що до зими ви повинні посадити не менше ста двадцяти гектарів лісу. Не менше.
– Але, Романе Олексійовичу, – сказав Іван, – у мене людей нема. Ми й так працюємо по чотирнадцять годин.
– Відрядимо вам на тиждень комсомольців, – пообіцяв Мірошник.
– І взагалі я просив би вас, Романе Олексійовичу, надіслати людей на постійну роботу, хоча б кількох.
– Скільки у вас комуністів на Овечому? – запитав голова райвиконкому Колишев.
– Один, – замість Івана відповів Мірошник. – Щось придумаємо, Іване Трифоновичу... Нема людей... Гуртожиток скоро закінчите?
– Будівельники обіцяють до кінця місяця, але то обіцянки, – махнув рукою Запорожний.